(Nic więcej)
Napisał “Moj Bóg” ale przekreślił, bo przecież pomyślał ...
Написав “Мій Бог”, але закреслив, бо подумав,
що настільки мій, наскільки я є себелюбом;
написав “Бог людськості”, але вкусився за язик, бо пригадав
собі ще ангелів і каміння, подібне в снігу на кроликів;
врешті написав тільки “Бог”. Нічого більше,
бо й так забагато написав.
1968, 1986.
Тематикою визнання віруючою душею люблячого і всемогучого Бога, котрому вона складає найщиріші помисли і почуття, ми завершуємо першу частину нашого трактату і переходимо до розгляду не менш цікавої та великої теми – ономатології Бога.
* З книги Олексія Федоровича Лосєва “Життя”.
** Там само.
*** “Любовне споглядання істини”.
**** Вислів Б.-І. Антонича. Темі “Християнство Б.-І. Антонича” я присвятив окреме дослідження (Див.: Додаток).
***** Див.: Wilhelm Weischedel. Il Dio dei filosofi, 3 voll., Il melangolo, Genova 1988-1994; Giorgio Penzo-Rosino Gibellini (edd.). Dio nella filosofia del Novecento, Queriniana, Brescia 1993, 2004²; Silvano Zucal. Cristo nella filosofia contemporanea, 2 voll., San Paolo, Cinisello Balsamo, Milano 2000-2002; Emerich Coreth. Gott im philosophischen Denken, W. Kohlhammer GmbH Stuttgart-Berlin-Köln 2001. Перекл. на італ.: Dio nel pensiero filosofico, ed. ital. Di Silvano Zucal, Ed. Queriniana Brescia 2004.
****** Див.: Bernardi Carevallensis. De diligendo Dei, 1, 1: “Причина любови до Бога є Бог”.
[1] “Велике блаженство для ума, хоч би трішки наблизитись до Бога”. Св. Авґустин. Sermo ad popul. 117, 3; PL 38. 663.
[2] “О, перевищуючий все!”. Св. Григорій Богослов. Гімн Богу 1; PG 37, 397-522.
[3] Див.: Митр. Андрей Шептицький, Християнська праведність // Твори (аскетично-моральні), Рим 1978, с. 273.
[4] За формою – це “баляда з шапкою”, або “з вінцем” (ballades couronnees ou chapelees). Написано в 1574 р. в Сеговії. Пер. мій 11 липня 2009 р.Б.
Хуан де ла Крус (San Juan de la Cruz, Хуан де Йепес д’Альварес – 24 червня 1542 р. Fontiveros, Ávila, España – 14 грудня 1591 р. Úbeda, Jaén, España) належав до чину “Босих кармелітів”; беатифікований в 1657 р. за папи Климента Х, а канонізований в 1726 р. за папи Венедикта ХІІІ; в 1891 р. проголошений Вчителем Церкви, а в 1926 р. за папи Пія ХІ вдруге проголошений Вчителем Вселенської Церкви; в 1952 р. визнаний як патрон еспанських поетів. Спочиває у Сеговії (Segovia). День пам’яті 14 грудня. Почитається Римо-католицькою, Англіканською та Лютеранською Церквами. Він писав: “все суще тільки крихти, що падають із Господнього столу”).
[5] Гільдегарда Бінгенська – монахиня-бенедиктинка, аббатиса заснованого нею монастиря Рупертсберґ (Mons Sancti Ruperti). ЇЇ називали Рейнською сибіллою. Авторка твору “Scivias, seu visionum et revelationum libri III” (“Про шлях видінь, або Три книги видінь та об’явлень”). Див. тут далі.
[6] Авторка книги «Линуче світло Божества”. К. Ру зауважив, що вона: “не маюча собі рівних за силою поетичного зворушення у середньовічній літературі на німецькій мові” (K. Ruh. Geschichte der abendländischen Mystik. Frauenmystik und franziskanische Mystik der Frühzeit. Bd. 2, Beck, München 1993, c. 245.
[7] Бут. 18, 27.
[8] В італійській мові видано переклад праці Е. Корета Gott im philosophischen Denken, який здійснив Сільвано Цукал. Там же й подав коротку відомість про мислителя: Dio nel pensiero filosofico, ed. ital. di Silvano Zucal, Ed. Queriniana Brescia 2004, с. 438-439.
[9] Едіта Штайн саме так визначала пошук Бога: “Wer die Wahrheit sucht – der sucht Gott.” (“Хто шукає Істину, той шукає Бога”).
[10] E. Coreth. Metaphysik, cit., 510.
[11] Г. Костельник. “Пісня Богові”. Вічна драма чоловіка, Львів 1922, с. 15.
[12] Філософія релігії чітко окреслила символічні фігури, які представляють погляд філософів на проблему релігії. Тож серед цих фігур виділяється така форма релігії як “релігійне почуття”, яке начебто і становить суть релігії. Автором цієї форми є нім. протест. філософ Ф. Шляйєрмахер. Слід одразу наголосити, що суттю релігії є “Священне”, “Святий” – Бог, без якого не було б і не буде жодної релігії, а буде натомість – ідеологія, нікчемна людська побудова, яка триматиметься на хиткій основі.
[13] Див. Б. Завідняк. “Калинове вікно”. Друга книга лірики та перекладів, Дрогобич 2007, с. 179-182. Лютий 1784. Початок вірша Державіна постав чотири роки тому. Під час пасхальної Утрені в Зимовому Палаці він відчув наснагу і написав перші рядки оди. Всього написав близько сотні строф. (В. Ходасевич. Державин, Москва 1988, с.134-137).
[14] Містичним шляхом проходив до Бога автор трактату “Містичне богослов’я” (Див. розділ “Хрестоматійна антологія”) анонім, знаний як Псевдо-Діонісій Ареопагіт. На його думку, сходження до найвищого Добра слід розпочинати шляхом відмови від напруги свідомости, адже тільки тоді можна збагнути, що сумнів незнання, є правдою, пітьма – світлом, незнання – знанням, а спосіб пізнання не можна ні подати, ні пізнати. Той, хто прагне здійнятись до Бога, має здіймати себе самого в цьому напрямку, де поєднується невідома сфера перебування з невідомим Богом. Про сходження без знання можна вести мову тільки з огляду на сили розуму (de virtute intellectuali). Адже знання і незнання стосуються розуму, а не волі, якій підвладно розпізнавати добро і зло. (Див.: Лист Николая Кузанського від 1453 р. до аббата і братів у Тегернзее, з приводу Таємного богослов’я Діонісія Ареопагіта // А. Лосев. Имя, СПб. 1997, с. 463-464.
[15] Hugues de Saint-Victor. De sacramentis. I, 1, p. 3, c. 2. (De sacramentis christianae fidei). Про інших містиків Сен-Вікторської школи див. тут окремий розділ.
[16] Ряд науковців латинської традиції, які заслужено носили наведені вище титули, не обмежується цією “десяткою” кращих. До них належали й інші, зокрема, Адам де Маріско (Doctor Illustris, “Сяючий”) – учень Роберта Ґроссетеста, чи учні Дунса Скота: Франциск де Майроніс (Doctor Illuminatus), Антоній Андрее (Doctor Dulcifluus), Вальтер Бурлакус (Doctor Planus et Perspicuus), Петрус де Аквіла (Doctor Ornatissimus).
[17] H. Krings-E. Simons. „Gott“ // HPhG III, 614s.
[18] Св. Авґустин. Сповідь, І, 4, пер. Ю. Мушака, четверте вид. «Основи» Київ 2008. Українське видання “Сповіді” св. Авґустина було завершене ще 22 червня 1939 року перекладачем багатьох латиномовних творів Юрієм Мушаком (1904-1973), тож становить щасливий виняток серед чільної лакуни неперекладених писань великого Гіппонця.
[19] “Gott” // Brockhaus Enzyklopädie, vol. VII, Wiesbaden 1969 (17 вид.), с. 513.
[20] Платон наводив добрий доказ на існування Бога, базований на русі (щоправда, називаючи Першорушія “душею світу”). Див. Закони, Х, 894а-b. Так само Платон наводить доказ відштовхуючись від аргументу “причинності”: пор. Філеб, 26е; Тімей 27с-28с. Також відштовхуючись від феномену порядку (Філеб, 28с; Федон, 97b-98c) та від рівнів досконалости (Бенкет, 210-211). Платон вплинув як на Аристотеля, так і на Філона Олександрійського (De specialibus legibus I, 6, 33-35), в якого зауважуємо певну оригінальність у доказі, базованому на аналогії між будовою людини і структурою всесвіту, оскільки людина має душу окрім тіла, над яким панує. Те саме має відбуватися і у всесвіті, інакше буде абсурдом те, що “найгарніший, найвеличніший, найдосконаліший витвір, якого всі інші речі є тільки частинками – був би без господаря, який все тримає в одній долоні і править ними по справедливости. А те, що такий вельможа має бути невидимий, не треба й переконувати, тому що дух який є в тобі, так само є невидимим” (De Abrahamo 16, 75). Отож, започаткується нова сторінка у теодицеї: класичні докази на існування Бога. Зауважимо, окрім відомих “п’яти доріг” св. Томи слід врахувати й той факт, що у мислителя є свій оригінальний доказ: шлях мислення, базований на нашій пізнавальній здатності, яка проходить до безконечности. Ось він: “Наш інтелект у пізнанні (in intelligendo) скерований до безконечности; як відомо з факту, що дану якусь скінченну якість, інтелект може мислити як більшу від себе. Але така точка зору була б даремною (тобто скерування інтелекту до нескінченности), якщо б не було якогось нескінченного інтелегібільного об’єкту. Отож, слід визнати, щоб існувало нескінченне інтелегібільне єство, яке має бути над усім; а його ми величаємо як Бога.” (Summa contra Gentiles. I, 43, n. 365 (ed. Marietti 1961). Але що цікаво, для Філона Олександрійського Бог не є “ні тим ні іншим”; Він є “Цілком Інший”: непізнавальний і невимовний. Всі назви, які ми надаємо Богові для Нього мають метафоричне, негативне значення. Філон засвідчив абсолютну і цілковиту трансцендентність Бога на всіх рівнях – онтологічному, гносеологічному і семантичному (Див. De specialibus legibus I, 43-44; De mutatione nominum 2, 14 s.
[21] Oratio theologica IV, De Filio, XXX,18; PG 36, 127A.
[22] Варсануфий и Иоанн. Руководство к духовной жизни, ответ 18. СПб. 1905, с. 14. Цит. Иларион (Алфеев). Таинство веры. Введение в православное догматическое богословие, Клин 2000².
[23] Летопись Серафимо-Дивеевского монастыря. СПб.1903, с. 113. Цит. Иларион (Алфеев). Таинство веры.
[24] Пор. Epist. 8, 11; PG 32, 266 A.
[25] Пор. De Fide Orthodoxa, lib. I, c. IX; PG 94, 835b-838A. Так само й німецьке Gott знаходить свою паралель із geht, як грецьке 2g`H походило б із 2XT, а українське Бог від біг.
[26] S. Th., I, q.13, a.8, arg. 1; Пор.: SCG., I, 11.
[27] Е. Boissacq. Dictionnaire étymologique de la langue grecque etudié dans ses rapports avec les autres langues indoeuropéennes, Heidelberg-Paris³ 1938, c. 339.
[28] J. Ficowski. Cyganie polscy, Warszawa 1953, c. 246.
[29] J. Otrębski-J. Safarewicz. Gramatyka historyczna języka łacińskiego, Warszawa 1937, c. 47, 98, 120.
[30] Див. F. Sławski. Słownik etymologiczny języka polskiego, Kraków 1952, c. 40.
[31] Пор. Сам. І, 20, 3: “Тим часом так певно, як Господь живе...”. Юдейський філософ Маймонід зауважував: “Він один і тільки один, і що з Ним не можна співставити що-небудь, що не тотожнє Йому; не існує нічого предвічного, відмінного від Нього. А тому говориться “живий Господь”, а не “життя Господа”, оскільки Його життя не є щось, відмінне від Нього.” Див.: M. Маймонид. Путеводитель растерянных, пер. М. Шнейдера, «Мосты культуры» Москва с. 356. На думку Маймоніда, назва Ягве у гебрейскій мові, за способом вимови, можливо вказує на ідею необхідного існування, зображує саму сутність Бога і жодне створіння не в силі схопити змісту цього слова, що ж воно означає. Про аргументацію Маймоніда див. окремий розділ.
[32] Див. Ів. 21, 7: “Каже тоді отой учень, що його любив Ісус, до Петра: “То – Господь!”.” У паламізмі ім’я Ісуса Христа є ім’ям Бога, яке пов’язує Бога з людьми; у православних “ім’яславців” – “Ім’я Бога є Бог, але сам Бог не є ні Ім’я Боже, ні загалом не є ім’я” (о. П. Флорєнский).
[33] Див. Ів. 8, 24, 28, 58; 13, 19; 18, 5-6.
[34] Митрополит Сурожский Антоний. Беседы о вере и Церкви, с. 96. Цит. Иларион (Алфеев). Таинство веры.
[35] Етимологічний словник української мови, т. 1, за ред. О. Мельничук, І. Білодід та ін., Київ “Наукова думка” 1982, с. 219. Етимологічні пояснення до слова “Бог” у цьому словнику належать Г. І. Нікуліну.
[36] Над темою любови задумувався о. Павло Флорєнский у свїй відомій книзі “Столп и утверждение Истины”. Опыт православной теодицеи в двенадцати письмах (1914). Його міркування над етимологією слова “любов” містяться у ХІІ листі: “Дружба”. Автор був переконаний, що тільки мова еллінів здатна безпосередньо виражати відтінки поняття любови. Пор.: П. Флоренский. Столп и утверждение истины, факсимиле: Москва 1990, с. 396-397.
[37] В. Лосский. Очерк мистического богословия Восточной Церкви (1944), пер. с фр. // «Богословские труды». Сборник восьмой, посвященный Владимиру Лосскому, Издание Московской Патриархии, Москва 1972, с. 10. Як відомо, Володимир Лосскій (1903-1958) був учнем Етьєна Жільсона, в якого він перейняв “строгість західного мислення, поєднуючи його з тяжінням в глиб” (з біографічних нарисів В. Лосского). Знавець медієвістичної філософії Жільсон, виступив навіть автором передмови до посмертного видання магістерської праці Лосского про Мейстера Екгарта.
[38] Св. Тома Аквінський. In Epistolam ad Colossenses, I, lect. 3, n. 18.
[39] Пор.французьке видання: W. Leibniz. Essai de Théodicée sur la bonté de Dieu, la liberté de l’homme et l’origine du mal, Amsterdam 1710. Латинське видання вийшло друком в 1716 році. Книга була написана на замовлення Софії Кароліни, дружини пруського короля Фрідріха І.
[40] Пор. W. Leibniz. Essai de Théodicée..., cit, 25-33.
[41] De potentia Dei, q. 13, a. 16, ad 17.
[42] Lactan., frg. 374 // Epicurea, ed. H. Usener, Lipsiae 1887; 1966. Лактанцій додає: “Я знаю, що звичайно більшість філософів, які стають на захист провидіння, засмучуються цим аргументом і майже змушені проти своєї волі визнати, що боги ні про що не турбуються, а саме цього й найбільше домагається Епікур” (там само). Епікур також вважав: “Природа слаба проти зла, але не проти блага; задоволеннями вона спасається, стражданнями – руйнується.” Див. Ватиканське зібрання висловів Епікура (пер. С. Соболєвского) // “Материалисты древней Греции, собр. текстов Гераклита, Демокрита и Эпикура, ред. М. Дынника, М. 1955, с. 221. Ширше див. А. С. Шакир-Заде. Эпикур, «Изд. соц.-эконом. л-ры», Москва 1963; А. Лосев. ИАЭ, Ранний эллинизм (розд. ІІІ. Епікуреїзм. §4. Вчення про богів як завершення епікурейської естетики), Москва 1979, с. 207.
[43] Пор.: D. Hume. Dialogues Concerning Natural Religion, ed. R. H. Popkin, Indianapolis 1980, част. X, c. 63. Пор. Д. Юм. “Діалоги про природну релігію” (пер. с. Церетелі) // Д. Юм. Соч. в двух томах, т. 2, М. 1996², с. 451: (Філон звертається до Клеанта) “Старі питання Епікура ще залишаються без відповіді. Може, Божество хоче, але не може запобігти злу? Виходить, воно не всемогутнє. Якщо ж воно може це зробити, але не хоче, то виходить, воно недоброзичливе. Якщо ж воно і хоче і може, то тоді звідки ж береться зло?”
[44] Raymund a Sabunda (†1432) написав твір Liber creaturarum, який у наступних, посмертних виданнях автора носив назву Theologia naturalis.
[45] Архиєп. Ю. Жицінський. Бог постмодерністів, УКУ, Львів 2004.
[46] Див. документи І-го Ватиканського Собору (1869-70 – за папи Пія ІХ). У Догматичній Конституції про християнську віру католиків Dei Filius (“Про Божого Сина”), DS 3004-го канону говориться: “Eadem sancta mater Ecclesia tenet et docet, Deum, rerum omnium principium et finem, naturali humanae rationis lumine e rebus creatis certo cognosci posse; “invisibilia enim ipsius, a creatura mundi, per ea quae facta sunt, intellecta, conspiciuntur” [Rom 1, 20]”: attamen placuisse eius sapientiae et bonitati, alia eaque supernaturali via se ipsum ac aeterna voluntatis suae decreta humano generi revelare, dicente Apostolo: “Multifariam multisque modis olim Deus loquens patribus in Prophetis: novissime diebus istis locutus est nobis in Filio” [Hebr 1, 1 s; can. 1]”. (Ця сама Церква Мати притримується і навчає, що Бог – початок і кінець усіх речей, може бути з певністю пізнаний природним світлом людського розуму, виходячи з сотворених речей: “Бо невидиме ж Його, після створення світу, роздумуванням над творами, стає видиме...” [Рим. 1, 20]. Тим не менше, в Його мудрости і благости Йому вгодно було Самому явити Себе людському роду і об’явити вічний задум Своєї волі іншим, надприродним, шляхом: “Багаторазово й багатьма способами Бог говорив колись до батьків наших через пророків. За останніх же оцих днів він говорив до нас через Сина” [Євр. 1. 1]). А також: “Si quis dixerit, Deum unum et verum, creatorem et Dominum nostrum, per ea, quae facta sunt, naturali rationis humanae lumine certo cognosci non posse: anathema sit”. («Якщо хтось вважатиме, що єдиний і правдивий Бог, Творець і Господь наш, через речі, які Ним сотворені, не може бути з певністю пізнаний природним світлом людського розуму, то нехай буде відлучений від спільноти вірних»), – DS 3026. Тут абревіатура DS =Denzinger(Henricus)-Schönmetzer (Adolfus), – упорядники видання Enchiridion symbolorum definitionum et declarationum de rebus fidei et morum. Тексти подано за вид 34-им, Herder 1967. До вищезгаданої Догматичної конституції слід додати: документи ІІ Ватиканського собору (Dei Verbum), Катехизм Католицької Церкви та Енцикліку Fides et ratio папи Івана Павла ІІ. За духом Догматична конституція про Об’явлення Dei Verbum відрізняється від конституції І-го Ватиканського Собору, і ось що тут нового: “Священний Собор визнає публічно, що “Бога, начало і кінець всіх речей, можна певно пізнати з сотворених речей, за поміччю природного світла людського ума” (пор. Рим. , 20); а його об’явленню, навчає, треба приписати, що “те що в Божих справах людському умові не є само з себе недоступне, в сучасних обставинах людського роду може бути легше, певно й несхибно пізнане” [Денц. 1785 (3004) і 1786 (3005).]” (DV, c. 1, n. 6 b). “Боже Об’явлення” // Вселенський Собор – Ватиканський ІІ: Діяння і постанови, т. IV, Вид. оо. Василіян Рим 1966, с. 48. У Катехизмі Католицької Церкви зазначається: “n. 31. Створена на образ Божий, покликана знати й любити Бога, людина, яка Бога шукає, відкриває для себе “шляхи”, які ведуть до пізнання Бога. Їх називають також “доказами існування Бога” – не в тому значенні, яке вкладають у це слово природничі науки, але в значенні “тотожних та переконливих аргументів”, які дозволяють досягнути правдивого переконання. Ці “шляхи” наближення до Бога вихідною точкою своєю мають творіння: матеріальний світ і людську особу; n. 35. Можливості людини роблять її здатною пізнати існування особового Бога. Але щоб людина змогла ввійти в глибину Його, Бог забажав об’явити Себе їй і дарувати їй благодать прийняти це об’явлення з вірою. Однак докази існування Бога можуть прихилити до віри й допомагати побачити, що віра не суперечить людському розумові”. (ККЦ, Львів 2002, с. 22-23).
[47] В. Mondin. Ontologia e metafisica, ESD Bologna 1999, c. 17.
[48] Пор. Й. Рацінґер (папа Венедикт XVI). Вступ до християнства. Лекції про Апостольський символ віри, пер. О. Конкевича, “Місіонер” Львів 2008, с. 130.
[49] В. Mondin. Ontologia e metefisica, ESD Bologna 1999, c. 31.
[50] G. Reale. Il concetto di filosofia prima e l’unità della metafisica in Aristotele, Milano 1965, c. 23.
[51] Див. Е. Berti. Aristotele: Dalla dialettica alla Filosofia Prima, CEDAM: Padova 1977. Інші дослідження про Аристотеля див. тут у розділі “Бог в давньогорецькому мисленні”.
[52] Пор.: “Наскільки Захід проявляє широку потребу визначати все, настільки Схід не тільки не має такої потреби, але, більш того, має потребу не визначати” і посилання Євдокімова на зауваження Конгара та Шеню. Див. Евдокимов, там само, с. 32..
[53] Див. Архим. Киприан (Керн). Ангелы, иночество, человечество (К вопросу об ученом монашестве) // «Богословский Сборник», Вып. ІІ. Саут Канаан, 1955, с. 22-41.
[54] А. Сидоров. Архимандрит Киприан Керн и традиция православного изучения поздневизантийского исихазма // Архим. Киприан (Керн). Антропология св. Григория Паламы, «Паломник» Москва 1996, с. XVII.
[55] “Новим створінням”, про яке говорить ап. Павло, буде переображена людина після воскресіння (1 Кор 15, 51-52): “Ось я кажу вам тайну: Не всі ми помремо, але всі перемінимося, раптом, в одну мить, при сурмі останній; засурмить бо, і мертві нетлінними воскреснуть, і ми перемінимося”.
[56] “Наслідування Христа”. Чотири книги Томи Гемеркена Кемпійського, пер. д-р Йосиф Боцян, кн. І, 3, Львів 1930, с. 22. «Quanto aliquis magis sibi unitus et interius simplificatus fuerit, tanto plura et altiora sine labore intellegit, quia desuper lumen intellegentiae accipit». Теж епіграф у оригіналі: «Quid prodest magna cavillatio de occultis et obscuris rebus, de quibus nec arguemur in iudicio, quia ignoravimus?», (De doctrina veritatis) // Thomas a Kempis. “De imitatione Christi”, wydał R. Ganszyniec, Teksty Filomaty Nr. 50, Uniwersytet: Lwów (рік не вказано).
[57] Див. тут окремий розділ про реальне існування світу даного через досвід, у філософії Р. Інґардена.
[58] Г. Сковорода. “Наркісс” // ПЗТ, т. 1, с. 154.
[59] И. Корсунский. Судьбы идеи о Боге в истории религиозно-философского миросозерцания древней Греции, Харьков 1890, с. 209. Цит. Эммануил Светлов (А. Мень). Дионис, Логос, Судьба. Греческая религия и философия от эпохи колонизации до Александра, Брюссель 1972, с. 91.
[60] Див.: И. Тренчени-Вальдапфель. Гомер и Гесиод, автор. Пер. с. венгер. Под ред. В. И. Авдиева, Москва 1956.
[61] Див. Гомер. Іліада, пер. Б. Тена, Київ 1978, с. 314 і далі.
[62] Твори: H. Diels-W. Kranz. Die Fragmente der Vorsokratiker, Griechisch und Deutsch, 3 voll., Weidmann, Berlin 1951-1952⁶. (Перше вид. Дільса побачило світ у 1903 р.). Тут і далі абревіатура D.-K. Дослідження: B. Snell. Die Nachrichten über die Lehren des Thales und die Anfänge der griechischen Philosophie und Literaturgeschichte // «Philologus», 96 (1944), c. 170-182; R. Laurenti. Introduzione a Talete, Anassimandro, Anassimene, Bari 1971.
[63] Див. Античная лирика, Москва 1968, с. 339. В Атенах, за словами Деметрія Фалерського, було названо сім мудреців. У “Протагорі” це: Клеобул, Талес, четверо законодавців – Піттак, Біант, Хілон, Солон та, за одним списком – Місон, а за другим – тиран Коринту Періандр (або Анахоріс чи Епіменід). Число сім – “гебдомада” відповідала числу Аполлона, якому на сьомий день до “місяця у повні” приносили жертву; сім синів і сім дочок Ніоби; титани розірвали Діоніса на сім частин; щороку атенці приносили Мінотаврові в жертву сімох юнаків та семеро дівчат; сім світил та сім чудес світу. Гебдомаді Філон Олександрійський присвятив великий розділ книги “Про створення світу”. Про Філона див. далі.
[64] Дослідження: M. Heidegger. Der Spruch des Anaximander // Holzwege, Frankfurt am Main 1950, c. 296 і далі; U. Hölscher. Anaximander und die Anfänge der Philosophie // «Hermes», 81 (1953), c. 257-277; 385-418; C. H. Kahn. Anaximander and the Origins of Greek Cosmology, New York-London 1960; 1964²; C. J. Classen. Anaximandros // Real-Enz., Suppl. 12 (1970), coll. 30-69; R. Laurenti. Introduzione a Talete, Anassimandro, Anassimene, Bari 1971.
[65] Див. W. Jaeger. The Theology of Early Greek Philosophers, Oxford 1967.
[66] Чхандогья ІІ, 4, 6.
[67] Дослідження: H. Gomperz. Asomatos // «Hermes», 67 (1932), c. 155-167; O. Gigon. Der Ursprung der griechischen Philosophie, Von Hesiod bis Parmenides, Basel 1945; 1968².
[68] Див. Paulys Real-Encyclopädie, під титулом Aristophanes, т. II,1, Stuttgart 1895, c. 982; Адр. Піотровський, Комедійний театр Арістофана // Аристофан. Комедии, т. 1, Academia Москва 1934, с. 46. Інша назва комедії“Жінки в народних зборах.” В українському перекладі її немає. Існує переклад Соломона Апта на російську (Аристофан. Комедии, в двух томах, т. ІІ, Москва 1954, с. 329-397). В цій комедії жінки, схоже на чоловіків захоплюють владу. Але не було такої практики в Атенах, віддавати владу жінкам.
Праксагора: Кипридою клянусь, щасливі дні прийшли
Для міста... Сто причин.
Зухвалі перестануть тут нагліти,
Присяжні зникнуть, свідчив хто брехню,
Не буде й шептярів...
Забудуть красти, заздрити сусіду,
Не стане вбогих, голих і голодних,
Не буде ворожнеч, майна перепис...
Тверджу я: все зробитись загальним повинне і у всім бере участь хай кожний.
Хай від спільного кожний живе, а не так, щоб на світі багач жив і вбогий.
Орав, щоб на смузі широкій один, а другому крайця землі на могилу
Не знайшлось; щоб у цього – натовп рабів, а другий не мав би й слуги.
Ні ж бо, спільне життя ми влаштуєм для всіх і для кожного спільную долю!
Блепір: Як же ж, спільную долю для всіх?
Праксагора: Не спіши, за лайно необачно не торкай.
Блепір: І лайно буде спільним у всіх?...
Праксагора: ... Ми суспільною зробимо землю.
Всю для всіх, всі плоди, що ростуть на землі, все, володіє чим кожен власник.
Від спільного майна будем годувати вас, мужчин, ми розумні жінки,
Дбайливо і мудро будем господарку вести, всенародно звітуючи з неї.
(Тоді мова йде про те, а як бути з жіноцтвом, коли все спільне)...
Все ж бо спільне, та звідки беруться злодії?
[69] Твори: H. Diels. Die Fragmente der Vorsokratiker, 2 Bd., Berlin 1922 (4 вид.); Zeller-Mondolfo. Eraclito. Frammenti e imitazioni, Firenze 1982; Досократики: доэлеатовский и элеатовский периоды, пер. А. Маковельского, «Харвест» Минск 1999, с. 229--332. (Репринт: Досократики, І-ІІІ, Казань 1914-1919. A. Маковельский. Досократовская философия, ч. 1. Обзор источников, Казань 1915). Фрагменты ранних греческих философов, ред. И. Рожанского, т.1, М. 1989. Дослідження: A. Bonetti. La concezione dialettica della realtà di Eraclito // “Rivista di filosofia Neoscolastica”, LI, 1959, c. 289-310; O. Gigon. Untersuchungen zu Heraclit, Lipsia 1935; M. De Corte. La vision philosophique d’Heraclit // “Laval théologique et philosophique”, XVI, 1960, c. 189-236; A. Jannière. La pensée d’Heraclit d’Ephèse, Parigi 1959; Atti del Symposium Heracliteum 1981, a cura di Livio Rossetti, vol. I-II, Università di Chieti, 1984; G. Kirk. The Cosmic Fragments, Cambridge Univ. Press 1954 (в книгу поміщено тільки фрагменти, без свідчень); F. Lassalle. Die Philosophie Herakleitos des Dunklen von Ephesos, 2 Bd., Berlin 1858 (репринт: Olms, Hildesheim-New York 1973); F. Marcovich. Heraclitus, Greek text with a Short Commentary, Merida, Venezuela 1967; M. Timpanaro Cardini. Eraclito, Lanciano 1933; W. Verdenius. Der Logosbegriff bei Heraclit und Parmenides // “Phronesis”, 1966, c. 81-98; Ф. Х. Кессиди. Гераклит, «Мысль» Москва 1982.
[70] A. Macchioro. Eraclito, Bari 1962.
[71] Див. Досократики: доэлеатовский и элеатовский периоды, пер. А. Маковельского, «Харвест» Минск 1999, с. 182-229. Встановити точні біографічні дати життя Ксенофана з Колофону (місто в Іонії) сьогодні важко. Дж. Реале наводить ще інші дані: бл. 570 - бл. 474 до Р. Хр. (Storia della filosofia antica, vol. 1, Milano 1993, c. 109).
[72] Досократики, с. 198.
[73] Там само, с. 192.
[74] G. Reale. Storia della filosofia antica, vol. 1, c. 116.
[75] Твори: H. Diels. Die Fragmente der Vorsokratiker, Bd. 1, Berlin 1922 (4 вид.); C. Gallavotti. Empedocle. Poema Fisico e Lustrale, Fondazione Lorenzo Valla, Mondadori, Milano 1975 (багате на коментарі, виконане в перекладі на італ., видання багато в чому краще за працю Дільса-Кранца); J. Bollack. Empédocle, vol. II-III, Paris 1969. Дослідження: E. Bignone. Empedocle. Studio critico, Traduzione e commento delle testimonianze e frammenti, Torino 1916 (репринт: L’Erma di Bretschneider, Roma 1963); U. Wilamowitz-Moellendorff. Die Katharmoi des Empedokles // Kleine Schriften, vol. I, Berlin 1935, c. 473-521; W. Kranz. Empedokles. Antike Gestalt und romantische Neuschöpfung, Zürich 1949; J. Lüth. Die Struktur des Wirklichen im empedokleischen System. Über die Natur, Meisenheim am Glan 1970; A. В. Семушкин. Эмпедокл, «Мысль» Москва 1985; M. Соневицький. Історія грецької літератури, т. 1: Рання доба, Рим 1970, с. 534-599.
[76] Переклади всіх фрагментів творів Емпедокла тут наводяться у нашому перекладі з давньогрецької за виданням: H. Diels. Die Fragmente der Vorsokratiker, Bd. 1, Berlin 1922 (4 вид.). Абревіатура “В” відповідає розділу, в якому містяться фрагменти і свідчення про Емпедокла в цьому монументальному творі Дільса.
[77] Слово “)4V88">\H” означає “розміщення” або “розрізнення”.
[78] “<ZB4@4” – “немудрі”, “безголові”.
[79] Важливий вірш для розуміння не тільки емпедоклевої метафізики, а й онтології Елейської школи:
“"Æ, (D J4 (r §FJ"4, ÓB04 6X J4H "Æ¥< ¦D,\*04.” [Отож, завжди буде буття сущого, де б не бути йому]. Тут: “те, що існує”, “буття”, “елементи”. Емпедокл пробує зберегти існування феноменів, які відкриваються досвіду, та буття всього, що існує.
[80] “M48`J0J4”.
[81] “;,\6,@H”.
[82] “©<ÎH”.
[83] BØD 6"Â à*TD 6"Â ("Ã" 6"Â ²XD@H –B8,J@< àR@H.
[84] “Сховати в глибині німого, як риба, серця [хоч тут буквально, німих, як риба, грудях]”: FJ,(VF"4 nD,<ÎH §88@B@H ,ÇFT.
[85] “Якщо ти закріпиш їх [теоретичні настанови] в глибині свого духа”: gÆ (D 6X< Fnr •*4<4F4< ßBÎ BD"B\*,FF4< ¦D,\F"H.
[86] Тіт Лукрецій Кар. Про природу речей, пер. А. Содомори, Київ 1988. І 706-725.
* Тобто чотири елементи.
[87] 2,@Ø BVD" :Ø2@< •6@bF"H.
[88] Плотин. Enneade, IV 8, 1.
[89] W. Jaeger. La teologia dei primi pensatori greci, tr. It., Firenze 1961, c. 224.
[90] Твори: D. Lanza. Anassagora. Testimonianze e frammenti. Introduzione, traduzione e commento, La Nuova Italia, Firenze 1966; J. Zafiropulo. Anaxagore di Clazomène, Paris 1948; D. Gershenson-D. Greenberg. Anaxagoras and the Birth of Physics, Blaisdell, New York 1964 (пер. англ. Книга багата коментарями); Дослідження: F. Cleve. The Philosophy of Anaxagoras. An Attempt at Reconstruction, New York 1949; The Hague 1973; F. Romano. Anassagora, Padova 1965; 1974²; Carbonara-Naddei, Spermata, Nous, Chremata nella dottrina di Anassagora, Napoli 1969; И. Д. Рожанский. Анаксагор. У истоков античной науки, «Наука» Москва 1972; Id., Анаксагор, «Мысль» Москва 1983;
[91] Стобей ІІІ, 2, 46 // С. Лурье. Демокрит, 788, с. 377.
[92] Твори і дослідження:Демокрит в фрагментах и свидетельствах древности, под ред. Г. К. Баммеля, ОГИЗ, Москва 1935; А. Маковельский.Древнегреческие атомисты, Баку 1946; С. Я. Лурье. Демокрит, ЖЗЛ, Москва 1937; Id., Демокрит. Тексты. Перевод. Исследования. «Наука» Ленинград 1970; Б. В. Виц. Демокрит, «Мысль» Москва 1979; Т. Гомперц. Греческие мыслители, Спб. 1913; С. Трубецкой. Курс истории древней философии, М. 1915; Метафизика древней Греции, М. 2004; А. Лосев. История античной эстетики, т. 1, Ранняя классика, М. 1963; Э. Целлер. История античной философии, М. 1996; Фрагменты ранних греческих философов, ред. И. Рожанского, т.1, М. 1989; А. Фестюжьер. Личная религия греков, Спб. 2000; Н. Diels. Die Fragmente der Vorsokratiker, 2 Bd., Berlin 1922 (4 вид.); Т. Gomperz. Griechische Denker, 6 Bd., Leipzig 1909.
[93] Аристотель. Фізика, 252 а 35 і далі.
[94] Аристотель. Про походження тварин ІІ, 6. Пор.: Фізика VIII, 1: “Загалом, вважати достатнім началом (тобто підставою) те, що так завжди буває і відбувається, невірно, а Демокріт зводить до цього природн упричинність, кажучи, що так і раніше відбувалося. Бо він не вважає за потрібне шукати начало вічного”. Див.: С. Лурье. Демокрит, с. 210-211.
[95] Див. STh., I, q. 19, a. 8.
[96] Plutarch. Strom. 7. Див.: С. Bailey. The Greek Atomists and Epicurus, Oxford 1928, c. 120. Пор. Seneca. De prov. 5, 8: “Як чинить добрий чоловік? Він віддається примхам долі. Велика потіха – знати, що тебе потягає разом з усім всесвітом. Нам невідомо, що керує нашим життям і смертю, але відомо, що таж необхідність керує і богами. Один і той самий незворотній рух тягне за собою богів і людей. Сам творець і володар всесвіту, який написав закони долі, підлягає їм. Коли одного разу він написав указ, він сам тепер є слухняний йому”. Див.: Сенека. Философские трактаты, пер. з лат. Т. Бородай, СПб. 2001, с. 99.
[97] А. Лосев. ИАЭ, т. 1, с. 440.
[98] Там само, с. 454.
[99] Там само, с. 461.
[100] Св. Авґустин. Послання до Діоскора 118, 27 // С. Лурье. Демокрит, 472 а, с. 324.
[101] С. Лурье. Демокрит, с. 355.
[102] Die Fragmente der Vorsokratiker, von Hermann Diels, Bd. II, Berlin 1922, с. 77.
[103] Олімпіодор, коментар на “Філеб” // С. Лурье, 564, с. 353.
[104] А. Лосев. ИАЭ, т. 1, с. 470.
[105] Diels. B 69: •<2DfB@4H BF4 JTÛJÎ< •("2Î< 6"Â •802XHq ºÒ× *¥ –88T4 –88@. (С. Лурье. 89, с. 227). Платон цю ж думку висловить у діалозі “Філеб”.
[106] Климент Олександрійський. Стромати, VI 168 // Diels. B 18. Це, фактично, вчення про “манію Музон” Платона.
[107] Греко-сірійські вислови у перекладі Рісселя 42; Gnom. Vatic. 743, № 267 // С. Лурье. 63, с. 223.
[108] Як відомо, Сократ не мав наміру писати твори, тож про його думку довідуємося з численних свідчень: Арістофана, Ксенофонта (V-IV ст. до Р. Хр.), Платона, Аристотеля, молодших сократиків та ін. Твори Ксенофонта: E. C. Marchant. Xenophontis Opera Omnia, Tomus II: Commentarii, Oeconomicus, Convivium, Apologia Socratis, Oxonii 1901; 1921²; Ксенофонт, Сократические сочинения, пер. с древнегр. С. И. Соболевского, «Academia» 1935; репринт: АО «Комплект» СПб., 1993². Дослідження: Socrate, Tutte le testimonianze da Aristofane e Senofonte ai Padri cristiani, Laterza, Bari 1971. Відношення Ксенофонта до Сократа: L. Strauss. Socrates and Aristophanes, New York-London 1966; K. Joël. Der echte und der xenophontische Sokrates, 2 Buche in 3 Bd., Berlin 1893-1901; H. von Arnim. Xenophons Memorabilien und Apologie des Socrates, København 1923; V. de Magalhães-Vilhena. Le problème de Socrate, Le Socrate historique et le Socrate de Platon, Paris 1952, c. 194-235; O. Gigon. Kommentar zum ersten Buch von Xenophons Memorabilien, Basel 1953; Id., Komm. zum II Buch, Basel 1956; A. H. Chroust. Socrates, Man and Myth, The Two Socratic Apologies of Xenophon, London 1957. Відношення Платона до Сократа: Див. Платон, Діалоги; V. de Magalhães-Vilhena. Le problème de Socrate, Le Socrate historique et le Socrate de Platon, Paris 1952, c. 303-451; Відношення Аристотеля до Сократа: T. Deman. Le témoignage d’Aristote sur Socrate, «Les Belles Lettres», Paris 1942. Реконструкція думки Сократа в деяких сучасних дослідженнях: A. E. Taylor. Varia Socratica, Oxford 1911; Id., Socrates, London 1933; O. Gigon. Sokrates, Sein Bild in Dichtung und Geschichte, Bern 1947; W. Jaeger. Paideia. Die Formung des griechischen Menschen, II, Berlin-Leipzig 1944; F. Sarri. Socrate e la genesi storica dell’idea occidentale di anima, 2 voll., Roma 1975.
[109] Бібліографія творів, присвячених Платону включає великий обсяг видань, знайомити з якими не відповідає задуму і концепції нашої книги. Тим не менше, вказати на окремі ґрунтовні твори необхідно, зваживши на масштаби платонівського вчення і його вплив на християнську спадщину. Тож вибірково звертаємо увагу на ті видання, в яких зустрічається обґрунтування Еросу у Платона та зважена теодицейна тематика. Твори: C. F. Hermann. Platonis Dialogi secundum Thrasylli tetralogias dispositi, 6 voll., Lipsiae 1851-1853; 1877-1880; 1921-1936 (Bibl. Teubn.); J. Burnet. Platonis Opera, 5 voll., “Scriptorum Classicorum Biblioteca Oxoniensis”: Oxonii 1900-1907 (це основне видання зберігає пагінацію і відповідає рядкам видання “Стефануса”); Platon. Oeuvres complètes. Texte établi et traduit, Paris 1920 (14 т. у 27 кн.); Plato. With an English Translation, 12 voll. Cambridge (Mass.)-London 1914; Platone, Tutte le opere in 6 voll., Roma 1997; Творения Платона, пер. с. греч. В. Соловьева, т. 1, Изд. К. Т. Солдатенкова, Москва 1899; Творения Платона, пер. с. греч. В. Соловьева, М. С. Соловьева, кн. С. Н. Трубецкого, т. 2, Изд. К. Т. Солдатенкова, Москва 1903; Платон, Собр.Соч. в 4-х т., Москва 1968-1972; Платон, Діалоги, пер. з давньогр. Й. Кобів, У. Головач, Д. Коваль, Т. Лучук, Ю. Мушак, Основи: Київ 1999² (пер. дев’ятьох діалогів); Держава, пер. з давньогр. та ком. Д. Коваль, Основи: Київ 2000; Бенкет, пер. з давньогр. і комент. У. Головач, УКУ Львів 2005. Бібліографічнi покажчики: O. Gigon. Platon. «Bibliographische Einführungen in das Studium der Philosophie», 12, Bern 1950; E. Zeller - R. Mondolfo. La filosofia dei Greci nel suo sviluppo storico, Parte II, Vol. III/1 e III/2: Platone e l’Accademia antica, a cura di M. Isnardi Parente, La Nuova Italia, Firenze 1974. Дослідження: А) Монографії узагальнюючого характеру: H. Krämer. Platone e i fondamenti della metafisica. Saggio sulla teoria dei principi e sulle dottrine non scritte di Platone con una raccolta dei documenti fondamentali in edizione bilingue e bibliografia, Vita e Pensiero: Milano 1982; L. Stefanini. Platone, 2 voll, Padova 1932-1935; 1949²; A. Ferro. La filosofia di Platone, 2 voll., Firenze 1932-1938; M. Pohlenz. Aus Plato Werdezeit, Berlin 1913; G. Reale. La nuova interpretazione di Platone, Milano 1994; L. Robin. Platon, Paris 1935; доповнене вид. 1968; є перекл. італ. (Platone, tr. it., Milano 1971); AA.VV. Studies in Plato’s Metaphysics, Edited by R. E. Allen, New York-London 1965; A. E. Taylor. Plato, The Man and his Work, London 1909 (Platone, tr. it. M. Corsi, Firenze 1968); M. F. Sciacca. Platone, 2 voll., Milano 1967²; C. J. De Vogel. Rethinking Plato and Platonism, Leiden 1986. Б) Монографії теодицейного характеру: R. Mugnier. Le sens du mot theios chez Platon, Paris 1930; F. Solmsen. Plato’s Theology, Ithaca 1942; New York 1968²; R. Schaerer. Dieu, l’homme et la vie d’après Platon, Neuchâtel 1944; O. Reverdin. La religion de la Cité platonicienne, Paris 1945; V. Goldschmidt. La Religion de Platon, Paris 1949; 1971²; M. D. Richard. L’enseignement oral de Platon, Une nouvelle interprétation du platonisme, Paris 1986; J. van Camp - P. Canart. Le sens du mot theios chez Platon, Louvain 1956; A. J. Festugière. Contemplation et vie contemplative selon Platon, Paris 1936; 1950²; 1975³; L. Robin. La théorie platonicienne de l’amour, Paris 1908; 1933²; 1964³; T. Gould. Platonic Love, London-New York 1963; H. Buchner. Eros und Sein, Bonn 1965; M. Schiavone. Il problema dell’amore nel mondo greco, vol. 1: Platone, Milano 1965; В. Эрн. Верховное постижение Платона. Введение в изучение платоновых творений // Сочинения, «Правда»: Москва 1991, с. 463-532 (Стаття з журналу «Вопросы философии и психологии», т. 2-3, 1917, с. 102-173); А. Лосев. Эрос у Платона // А. Ф. Лосев. Философия, мифология, культура, Москва 1991, с. 188-208. (Стаття із збірника «Юбилейный сборник проф. Г. И. Челпанову от участников его семинара в Киеве и Москве», Москва 1916).
[110] Твори: Aristotelis Opera edidit Academia Regia Borussica, 5 Bd., G. Reimer, Berolini 1831-1870: I-II: Aristoteles Graece, hg. I. Bekker (лівa колонка позначена буквою a права - b); III: Aristoteles Latine, том містить переклади латиною перекладачів епохи Відродження, 1831; IV: Scholia in Aristotelem; V: Aristotelis Fragmenta, hg. V. Rose (репринтн: O. Gigon, De Gruyter, Berlin 1960-1961); Aristotelis opera omnia graece et latine cum indice nominum et rerum absolutissimo, A. F. Didot. Voll. I-IV, Parisiis 1848-1869; vol. V (Index) 1874; Фрагменти творів Аристотеля: W. D. Ross. Aristotelis fragmenta selecta, Oxford 1955; M. Plezia. Aristotelis epistularum fragmenta cum testamento, Warszawa 1961. Переклади англійською:The Works of Aristotle, 12 voll., Translated into English under the Editorship of W. D. Ross, at the Clarendon Press, Oxford 1908 sgg. (видання відоме як: The Oxford Translation of Aristotle); Перекладинімецькою: Deutsche Aristoteles Gesamt-Ausgabe. Aristoteles, Werke in deutscher Übersetzung, 20 Bd., hg. E. Grumach, H. Flashar und and., Wissenschaftliche Buchgesellschaft, Darmstadt und Akademie Verlag, Berlin. Переклади російською: Аристотель. Метафизика, пер. А. В. Кубицкого, Москва-Ленинград 1934; Соч. в четырех томах., ред. В. Ф. Асмус (I), З. Н.Микеладзе (II), И. Д. Рожанский (III), А. И. Доватур, Ф. Х. Кессиди (IV), «Мысль» Москва 1976-1983. Коментарі на “Метафізику”: A. Schwegler. Die Metaphysik des Aristoteles, Grundtext, Übersetzung nd Commentar, nebst erläuternden Abhandlungen, Tübingen 1847-1848, 4 Bd., (репринт: Minerva G.m.b.H., Frankfurt am M. 1960); H. Bonitz. Aristotelis Metaphysica, 2 Bd., Bonn 1848-1849 (другий том, який містить коментар латиною перевидано в Olms, Hildesheim 1960); W. D. Ross. Aristotle’s Metaphysics, a Revised Text with Introduction and Commentary, 2 voll., Clarendon Press, Oxford 1924; 1948²; 1953³; G. Reale. Aristotele, La Metafisica, Traduzione, introduzione e commento, 2 voll., Loffredo, Napoli 1968; репринт 1978; Ed. maggiore rinnovata (Побільшене вид.) in 3 voll., Vita e Pensiero, Milano 1993. Дослідження: Серед численних ґрунтовних досліджень по темі “Природна теологія в Аристотеля” слід виділити: K. Bärthlein. Die Transzendentalienlehre der alten Ontologie, I. Teil: Die Transzendentalienlehre im Corpus Aristotelicum, Berlin 1972; E. Berti. La filosofia del primo Aristotele, Padova 1962; Id., Aristotele: dalla dialettica alla filosofia prima, Padova 1977; Id., Studi aristotelici, L’Aquila 1975; C. Giacon. La causalità del Motore immobile, Padova 1969; M. Grabmann. Interpretazioni medievali del “nous poietikos”, Padova 1965; W. Jaeger. Aristoteles. Grundlegung einer Geschichte seiner Entwicklung, Berlin 1923; 1955² (Aristotele: prime linee di una storia della sua evoluzione spirituale, tr. it., G. Calogero, La Nuova Italia, Firenze 1935; багаторазово перевидавалась. 1984); J. Owens. The Doctrine of Being in the Aristotelian Metaphysics, Toronto 1962²; W. D. Ross. Aristotle, London 1923 (tr. it., A. Spinelli, Laterza, Bari 1946; Feltrinelli, Milano 1972); G. Reale. Il concetto di filosofia prima e l’unità della “Metafisica” di Aristotele, Milano 1993⁵; І. Düring. Aristoteles. Darstellung und Interpretation seines Denkens, Heidelberg 1966 (пер. на італ.: Aristotele, trad. P. L. Donini, Mursia: Milano 1976. Після праці Єґера це друге фундаментальне вид.); L’attualità della problematica aristotelica, Atti del Convegno Franco-Italiano su Aristotele, (Padova, 6-8 aprile 1967), Padova, Antenore, 1970; A. Manno. Il Problema di Dio in Aristotele e nei suoi maggiori interpreti, Napoli 1962; С. Natali. Cosmo e Divinità. La struttura logica della teologia aristotelica, L.U. Japadre: L’Aquila 1974; Т. Irwin. Aristotle’s First Principles, Oxford University Press, Oxford 1988 (пер. на італ.: I princìpi primi di Aristotele, trad. A. Giordani, Vita e Pensiero: Milano 1996); M. Wundt. Untersuchungen zur Metaphysik des Aristoteles, Stuttgart 1953; J. Zuercher. Aristoteles’Werk und Geist, Paderborn 1952. AA. VV., Metaphysik und Theologie des Aristoteles, hg. von F. P. Hager, Darmstadt 1969. Близько підійшов до освоєння теологічної спадщини Аристотеля й автор Історії античної естетики О. Лосєв. Див. його книгу Аристотель и поздняя классика // ИАЭ, т. IV, «Искусство» Москва 1975, с. 71-78. В окремому розділі монографії Лосєва в порівняльному аспекті (аргументи Платона, Ціцерона, Секста-Емпіріка) обґрунтовується трансцендентальний та фізико-телеологічний аргумент Аристотеля, щодо нерухомого Ума, який вічно діє як Душа світу. Також див. тут у хрестоматійній антології розділи з Метафізики ХІІ Аристотеля.
[111] Згідно І. Беккера, їх 47, до яких додають твір “Політичний лад Атен” (Const. Ath.), що було знайдено в 1891 р. У фрагментах дійшли до нашого часу й ранні твори Аристотеля, які свідчать про залежність від думки Платона і небажання від неї відступати. За авторитетним виданням Росса (Oxford, 1955), мова йде про 18 діалогів, серед яких виділимо: “Про молитву”. Також до філософських творів належить трактат “Про добро” і “Про Ідеї”.
[112] De anima V, 430a, 10 - 430a, 25. Курсив наш. Див. теж IV, 429a, 10 - 429b, 10.
[113] Див. Phis. VIII, c. 4-6.
[114] B. Mondin, Storia della metafisica, 1 vol., c. 356. Книга містить важливий розділ про монотеїстичні погляди Аристотеля (див. с. 356-358).
[115] G. Reale. Storia della filosofia antica II, c. 443.
[116] Metaphysica 7, VII, 1072b, 15–30. В розділі антології перекладених текстів див. детальніше зміст дванадцятої книги Аристотеля.
[117] Там само, 1073a, 24-38.
[118] Там само, 1075a, 12-24.
[119] Твори: H. Usener. Epicurea, Teubner, Leipzig 1887 (перевид. Roma 1963; Stuttgart 1966); K. Wotke. Epikurische Spruchsammlung // «Wiener Studien», 10 (1888), c. 175 і далі; G. Arrighetti. Epicuro. Opere, Einaudi, Torino 1960; 1973²; C. Bailey. Epicurus. The Extant Remains, with Short Critical Apparatus, Translation and Notes, Clarendon Press, Oxford 1926; Olms, Hildesheim 1970; Ватиканське зібрання висловів Епікура (пер. С. Соболєвского) // “Материалисты древней Греции, собр. текстов Гераклита, Демокрита и Эпикура, ред. М. Дынника, М. 1955. Дослідження: C. Bailey. Epicurus, Oxford 1926; E. Bignone. Epicuro, Bari 1920; Id., L’Aristotele perduto e la formazione filosofica di Epicuro, Firenze 1936; N. W. De Witt. Epicurus and his Philosophy, Minneapolis 1954; H. Diels. Philodemos. Über die Götter, 3 Bd., I. Griech. Text, 4; 3 Bd. II, 6, 1916; G. Freymuth. Zur Lehre von den Götterbildern in der epikureischen Philosophie, Berlin 1953; O. Gigon. Epicurus, Zürich 1949; А. С. Шакир-Заде. Эпикур, «Изд. соц.-эконом. л-ры», Москва 1963; А. Лосев. ИАЭ, Ранний эллинизм (розд. ІІІ. Епікуреїзм. §4. Вчення про богів як завершення епікурейської естетики), Москва 1979.
[120] Філософія “Розписаного портику” (º A@46\80 GJ@V) – галерея на Атенській Агорі, на якій три художники зобразили сцени з історії давньох Греції: маляр Полігнот розписав цикл троянських картин, Мікон – війну з амазонками а Паненій, разом з Міконом, – Маратонську битву. Тож в цій галереї проходили начання філософії.
[121] ODbF4BB@H Ò G@8gbH (або з Тарсу, 321-205 до Р. Хр.). Сенека називає Хрісіппа чоловіком “видатної гостроти розуму, що проникає до найглибшого дна істини...” Див.: Сенека. “Про благодіяння” І 3, 2-10. SVF II 1082. Хрісіпп написав близько 705 творів. Діоген Лаертський пригадує 167 назв його творів, зауваживши, що без цього філософа не існувало б Стої (VII, 183).
[122] Джерела: Stoicorum veterum fragmenta, (SVF), in 3 Bd., hg. von H. von Arnim, Leipzig 1905; Vol. I. Zeno et Zenonis discipuli, Lipsiae 1905; vol. II. Chrysippi fragmenta logica et physica, Lipsiae 1903; vol. III. Chrysippi fragmenta moralia. Fragmenta successorum Chrysippi, Lipsiae 1903. Переклади: N. Festa. I frammenti degli Stoici antichi, vol. I, Zenone di Cizio, Bari 1931; vol. II, Cleante di Asso, Bari 1932; R. Anastasi. I frammenti degli Stoici antichi, vol. III, Crisippo, i frammenti morali, Padova 1962; Stoici Antichi, a cura di M. Isnardi Parente, vol. I-II, UTET Torino 1989; Stoici antichi. Tutti i frammenti raccolti da Hans von Arnim. Intr., trad., note e appar. a cura di R. Radice. Testo greco a fronte, Rusconi Milano 1998. – 1666 с.; A. Столяров. Фрагменты ранних стоиков, т. І, Зенон и его ученики, «Греко-латинский кабинет» Ю. А. Шичалина, Москва 1998; т. ІІ, ч. 1. Логические и физические фрагменты, «Греко-латинский кабинет» Ю. А. Шичалина, Москва 1999; т. ІІ, ч. 2. Хрисипп из Сол. Физические фрагменты. Фрг. 522-1216, пер. А. Столярова, «Греко-латинский кабинет» Ю. А. Шичалина, Москва 2002. Дослідження: P. Barth. Die Stoa, (6 Aufl.) Stuttgart 1946; A. Long. Problems in Stoicism, London 1971; M. Pohlenz. Die Stoa. Geschichte einer geistigen Bewegung, Göttingen 1948-1949 (пер. італ.: La Stoa. Storia di un movimento spirituale, vol. I-II, a cura di O. De Gregorio e B. Proto, La Nuova Italia, Firenze 1967); G. Rist. Stoic Philosophy, Cambridge 1969; A. Степанова. Физика стоиков. Доминирующие принципы онтокосмологической концепции, СПб 2005; A. Столяров. Стоя и стоицизм, Москва 1995.
[123] Див. фрагменти з логіки: K. Hülser. Die Fragmente zur Dialektik der Stoiker. (FDS). Neue Sammlung der Texte mit deutscher Übersetzung und Kommentarem. Bd. I-IV, Stuttgart –Bad Cannstatt 1987-1988.
[124] SVF II 1008; I 46; 538; II 42.
[125] SVF II 1011. Див. теж Ціцерон. “Про природу богів” ІІ 16.
[126] SVF II 1049: Plutarchus de Stoic. repugn. 38 p. 1051f.
[127] Плутарх. “Про загальні уявлення” 32, 1075 е. SVF II 1126.
[128] Див. Stobaeus. Ecl. (Стобей. Еклоги) І 1, 12 р. 25, 3 W. SVF I 537. Клеанф, як і Парменід (див. тут далі) писав поезії філософсько-релігійного змісту. Джерела: A. C. Pearson. The Fragments of Zeno and Cleanthes, London 1891; репринт: Arno Press, New York 1973; H. von Arnim. Kleanthes // Real-Enz., XI, 1 (1921), coll. 558-574; G. Verbeke. Kleanthes von Assos, Bruxelles 1949; Pohlenz. La Stoa..., I 34 і далі.; 185 і далі; 217-221. H. Dörrie. Kleanthes // Rel. Enz., Suppl. 12 (1970), coll. 1705-1709.
[129] Тут “i@4<Î< 8`(@<” – тобто загальним Розумом.
[130] SVF I 172. De nat. deorum II 58.
[131] Cicero. De natura deorum II 5, 13-15.
[132] Там само, ІІ 4.
[133] Сонет називає фрески Рафаеля: “Disputa del S. Sacramento” Camera della Segnatura, – “Iustitia”, “Philosophia”, “Theologia”, “Poesis” на її плафоні. Пер. наш. “Калинове вікно”, с. 188.
[134] Підставу так вважати дають: центральна постава філософів під півкружжям арки та кольори їхніх хітонів, що символізують Божу та людську природу Ісуса Христа. Джованні Реале написав окреме дослідження у трьох томах, присвячене фрескам Рафаеля з детальним поясненням символічних фігур, які дозволила саме так розташувати їх мистецька уява майстра з Урбіно.
[135] Там же прим.: “Природним розумом від видимих речей людина доходить до спізнання невидимого Бога, творця світу” (Мудр. 13,1-15).
[136] Тертуліан. De prescriptione hereticorum 7.
[137] Слід зауважити, що не всі християнські мислителі Сходу слідують шляхом пізнання Бога через творіння. Так, наприклад, Св. Григорій Богослов не був високої думки про такий спосіб Богопізнання, називаючи його “малою подобою істини”. Св. Григорий Богослов. Слово 28. О богословии второе // Собрание творений в двух томах, т. 1 (Свято-Троицкая Сергиева Лавра 1902), репринт: Москва 1994, с. 404.
[138] Св. Авґустин. Сповідь, с. 175.
[139] “Підійміть угору ваші очі й подивіться! Хто створив усе це? Той, хто виводить військо їх за лічбою і кличе усіх їх на ім’я. Сила його така велика й міць така потужна, що ні одного не бракує”.
[140] 1 Кор. 1, 20-25.
[141] 1 Кор. 1, 26 і далі.
[142] S. Irenaei ep. Lugdunensi. Adversus haereses (“Проти єресей”, гностиків)., V, 1, 3. MPG 7. На єдности між Богом і людиною наполягав Іриней Ліонський: “Славою Бога є жива людина, а життя людини полягає у спогляданні Бога”. Там само, ІІ, 24, 7. Так, як мати подає дитині поживу, відповідно до її віку, так само і Бог упродовж віків історії об’являється людині відповідно до здатности Його сприйняти: через знаки, слова тощо. І християнам теж не дано уникнути такої опіки з боку Бога, у світлі Об’явленого Ісуса Христа та навчання Церкви: “Слово Боже оселилося в людині і стало Сином Людським, щоб привчити людину розуміти Бога і привчити Бога жити в людині, згідно з волею Отця”. ІІІ, 20, 2. Свщ. Іриней виступив проти спроб у ранньому християнстві привласнити “шлях до спасіння” за посередництвом філософії. Така небезпека справді існувала з боку гностицизму, коли ранні християни захопились ідеєю інкультурації християнства; таке християнство могло перетворитись у певну філософську течію і не більше, тож про віру можна було надовго забути. Див. Св. Ириней Лионский. Против Ересей. Доказательство Апостольской проповеди, пер. П. Преображенского, Н. Сагарды, СПб. 2008; C. Федченков. Святой Ириней Лионский. Его жизнь и литературная деятельность, Сергиев Посад 1917 (СПб. 2008).
[143] Там само, IV, 20, 1.
[144] M. Schmidt. Einleitung // Mechthild von Magdeburg. Das fliessende Licht der Gottheit, hg. von Hans Neumann, Bd. 1: Text, Artemis, München 1990, c. 36. “Потік, який тричі виграє” називає авторка течію світла, обравши його, як чимало середньовічних містиків та Отців Церкви за джерело метафізичних розмислів (Роберт Великоголовий). Вираз Sinkendu minne – смиренна любов, яка схиляється – образ цієї письменниці, середньовічної аристократки, з чисто духовними пережиттями. Її книга здатна викликати захоплення і і в теперішньому часі. В останніх розділах “Чистилища” у Данте Аліг’єрі поет зустрічає красиву донну на ім’я Мательда, яка співає славу Господеві та збирає квітки на поляні, для вінка, а згодом занурює Данте в ріку Лету, і після переходу очищення, поет врешті зустрічає Беатріче. Проте немає прямих доказів, що ця донна саме і є Мехтгільда.
[145] Автор термінології містичної любови; буквально, творець “мистецтва любови” (Ars amatoria).
[146] Автор книги “Про могутню силу любови. Чотири її щаблі”.
[147] Дати життя і смерти Філона не узгоджені. Відомо, що мислитель жив між 25 до Р. Хр. – 50 після Р.Хр. Філон Олександрійський відомий як один із перших коментаторів Святого Письма (П’ятикнижжя), твори якого збереглись до нашого часу, а їх близько тридцяти. Олександрійський екзегет і філософ віддавав перевагу містичному спогляданню, аскезі і зреченню, запевняючи, що Богу мила любов, а не жертва, чеснота, а не приноси багатств, оскільки Його надбанням є весь всесвіт. Без творчого спадку Філона не можна собі уявити правдивої теодицеї, бо саме він звернув увагу на дві її ключові теми: існування Бога і його атрибути. Наголос у коментарях ставиться на духовне життя людини і її волевиявлення любови до Бога, тож Богопізнання затінює такі важливі теми, як історичне передбачення Месії, есхатологію тощо. Література по вивченню цього спадку вражає своїми масштабами.
Твори: L. Cohn, P. Wendland, S. Reiter. Philonis Alexandrini opera quae supersunt, I896-I9I5 Berolini (voll. 1-6); Philo on ten volumes (and two supplementary volumes, 1953), with an english Translation by F. H. Colson and G. H. Whitaker, London-Cambridge (Mass.): Harvard University Press, 1929-1962; Filone d’Alessandria. Tutti i trattati del commentario allegorico alla Bibbia, a cura di G. Reale, R. Radice, Vita e Pensiero: Milano 1994 (зокрема: De specialibus legibus); La vita contemplativa, Genova 1992; La vita di Mosè, trad. di P. Graffigna (testo greco a fronte), Rusconi Milano 1999; Филон Александрийский. Толкования Ветхого Завета, пер. А. Вдовиченко, М.Г. Витковских та ін., Греко-латинский кабинет Ю.А. Шичалина: Москва 2000. (пер. 7 трактатів). Дослідження: а) бібліографічні покажчики: R. Radice. Filone di Alessandria. Bibliografia generale 1937-1982, Napoli 1983; R. Radice, D. T. Runia, in collaboration with R. A. Bitter, N. G. Cohen, M. Mach, A. P. Runia, D. Satran, D. R. Schwartz, Philo of Alexandria. An annotated bibliography I937-I986 (“Supplements to Vigiliae Ghristianae” 8), Leiden - New York - Koln 1988, 1992 (2 ed.); б) вибрані монографії: J. Daniélou. Filone d’Alessandria, Arkeios: Roma 1991; F. N. Klein. Die Lichtterminologie bei Philon von Alexandrien und in den hermetischen Schriften. Untersuchungen zur Struktur der religiösen Sprache der hellenistischen Mystik, Leiden 1962; A. Maddalena. Filone Alessandrio, Milano 1970; B. Mondin. Esistenza, natura, inconoscibilità e ineffabilità di Dio nel pensiero di Filone Alessandrino, SC, XCV (1967); Id. Filone e Clemente, Saggio sulle origini della filosofia medievale, 2 ed., PUU Roma 1984; R. Radice. Platonismo e creazionismo in Filone di Alessandria, Milano 1989; D. T. Runia. Filone di Alessandria nella prima letteratura cristiana, a cura di Roberto Radice, Vita e Pensiero: Milano 1999; K. Schenck. A Brief Guide to Philo, Westminster John Knox Press 2005 (K. Шенк. Филон Александрийский. Введение в жизнь и творчество, пер. с англ. С. Бабкиной, «Библейско-богословский институт св. ап. Андрея» Москва 2007); H. A. Wolfson. Philo. Foundations of religious philosophy in Judaism, Christianity and Islam, 2 vol., Cambridge (Mass.) I947- I948; B. Zavidniak. Il concetto della trascendenza nel’ambito semantico di Filone d’Alessandria, tesi do dottorato, PUU Roma 2001; Д. Гусев. Учение о Боге и доказательство бытия Божия в системе Филона, «Православный собеседник» Казань 1881, т. 3; В. Иваницкий. Филон Александрийский. Жизнь и обзор литературной деятельности, Киев 1911; А. Лосев. История античной эстетики, т. 6: Поздний эллинизм, Москва 1980; М. Муретов. Философия Ф. А. в отношении к учению Иоанна Богослова о Логосе, Москва 1885; С. Трубецкой. Филон и его предшественники // Вопросы философии и психологии (№40-41), кн. V, Москва 1897, с. 813-867; кн. І, Москва 1898, с. 138-183.
Задля зручності сприйняття посилань у цьому розділі подаємо список творів Філона і загальноприйняті скорочення їхніх назв:
Abr. De Abrahamo (“Про Авраама”)
Aet. De aeternitate mundi (“Про вічність світу”)
Agr. De agricultura (“Про сільське господарство”)
Cher. De Cherubim (“Про Херувими”)
Conf. De confusione linguarum (“Про змішання мов”)
Congr. De congressu eruditionis gratia (“Про зібрання заради виховання”)
Contempl. De vita contemplativa (“Про споглядальне життя”)
Decal. De Decalogo (“Про десять заповідей”)
Deo De Deo (“Про Бога”)
Det. Quod deterius potiori insidiari soleat (“Про те, що гірше схильне нападати на краще”)
Deus. Quod Deus sit immutabilis (“Про те, що Бог незмінний”)
Ebr. De ebrietate (“Про оп’яніння”)
Flacc. In Flaccum (“Проти Флакка”)
Fug. De fuga et inventione (“Про втечу і віднаходження”)
Gig. De Gigantibus (“Про велетнів”)
Her. Quis rerum divinarum heres sit (“Про те, хто успадковує божественне”)
Hypoth. Hypothetica (Apologia pro Iudaeis) (“Гіпотетика”)
Ios. De Iosepho (“Про Йосифа”)
LA. (або Leg.) Legum allegoriae (або Legum аllegoriarum) I, II, III (“Алегорії законів”)
Legat. Legatio ad Gaium (або De legatione ad Gaium) (“Посольство до Гая”)
Migr. (або Migrat.) De Migratione Abrahami (“Про переселення Авраама”)
Mos. De vita Mosis I, II (“Про життя Мойсея”)
Mut. De mutatione nominum (“Про переміну імен”)
Opif. De opificio mundi (“Про сотворення світу”)
Plant. De plantatione (“Про насадження”)
Post. De posteritate Caini (“Про нащадків Каїна”)
Praem. De praemiis et poenis, de exsecrationibus (“Про нагороди і покарання”)
Prob. Quod omnis probus liber sit (“Про те, що кожний праведник вільний”)
Prov. De providentia I, II (“Про Провидіння”)
QE. Quaestiones et solutiones in Exodum (“Питання і відповіді на книгу Виходу”)
QC. Quaestiones et solutiones in Genesim (“Питання і відповіді на книгу Буття”)
Sacr. De sacrificiis Abelis et Caini (“Про жертви Авеля і Каїна”)
Sobr. De sobrietate (“Про тверезість”)
Somn. De somniis I, II (“Про сновидіння”)
Spec. De specialibus legibus I, II, III, IV (“Про особливі закони”)
Virt. De virtutibus (“Про чесноти”)
[148] “Звідки виникає уявлення про існування Бога. У розмислах про Бога розум філософа одразу стикається з двома найголовнішими питаннями: по-перше, чи загалом існує Божество (причиною сумніву тут може бути поширене безбожництво, найбільше з лих); по-друге, що таке Божество по сутности. Відповісти на перше питання не складно, а ось на друге – не просто важко, а майже таки неможливо. Проте слід розглянути обидва питання. Перш за все, творіння завжди наділені властивістю вказувати на творця. Хіба хто-небудь, побачивши статую чи картину, не звернеться думкою до скульптора або художника? Хіба, бачивши одяг, судно або дім, не подумає про шевця, суднобудівельника або зодчого? Чи, прибувши в заможню державу, в якій найкращим чином ведуться справи, не подумає, що на посаді цього міста головують чудові правителі? Так і той, хто прибув до правдиво великого мегаполісу, яким є світ, бачить багато тварин і рослин в гірських околицях та долинах, стрімкий плин тутешніх рік, розливи морів, відчуває привітне повітря, помічає зміну пори року; він бачить сонце і місяць, володар