(540-450 до Р.Хр. по Дільсу, 565-473)
Мислитель Ксенофан[71] відомий як поет і філософ елейської школи. Із дев’яносто років життя, провівши мандрівне життя рапсода, 67 прожив у Італії, значною мірою при дворі Жерона, тирана у Сіракузах. З творчого доробку мислителя збереглися 38 фрагментів у 118 віршах і численні свідчення. Це дискусійне питання, чи був він рапсодом (Ґомперц), чи філософом, що був учнем у пізньому віці Парменіда з Елеї, упродовж одної із своїх подорожей (так вважає K. Райнгардт у своїй книзі “Parmenides”, Бонн 1916), чи самотнім філософом, який не був засновником елеатизму і навіть не був рапсодом, ані учнем Парменіда, а був теологічним поетом язичницької епохи, що вважався за елеата не через приналежність до елеатської філософії, а через сповідування певного моністичного керунку.
Як би там не було, він був першим між елеатами, як свідчать Платон (Soph. 242 cd) і Аристотель. Писав елегії, бенкетні гекзаметри і пародії проти антропоморфізму Гомера і Гесіода. Відомий переспів Пушкіним: 1832 Подражания древним:
Чистый лоснится пол; стеклянныя чаши блистают;
Все уж увенчаны гости; иной обоняет зажмурясь,
Ладона сладостный дым; другой открывает амфору,
Запах веселый вина разливая далече; сосуды
Светлой студеной воды, золотистые хлебы, янтарный
Мед и сыр молодой: все готово; весь убран цветами
Жертвенник. Хоры поют. Но в начале трапезы, о други,
Должно творить возлиянья, вещать благовещия речи,
Должно Безсмертных молить, да сподобят нас чистой душою
Правду блюсти: ведь оно же и легче. Теперь мы приступим:
Каждый в меру свою напивайся. Беда не велика
В ночь, возвращаясь домой, на раба опираться, но слава
Гостю, который за чашей беседует мудро и тихо!
Однак його писання вже не були відомі в часи Ціцерона. До нас дійшла тільки низка цитат і фраґментів; але його поезія подобалась в античності. Творчість Ксенофана була відома Климентові Олександрійському і св. Августинові, що довідався про неї через Вергілія.
Філософію Ксенофана можна викласти у двох частинах:
1. Руйнівна частина проти грецької мітології: “Гомер і Гесіод все на богів возвели, що лише у людей ганьбою вважається або пороком: красти, чинити перелюби й дурить одне одного [тайно]” – цитує Секст Емпірік, Проти вчених (фр. 11-12). Отож, не мудро буде зображувати богів як таких істот, що “народжені, носять їхню одіж, і мають голос і постать” – пригадує Климент Олександрійський у Строматах, V, 110 (фр. 14). Бо неможливо, щоб боги народжувалися, адже в такому випадку, якщо народжуються, то й вмирають. Ось чому “ефіопи кажуть, що їхні боги є чорними і з приплюснутими носами, фракійці є рудими і бакитноокими” (там само, VII, 22) (фр. 16). Щодо божества людське пізнання є оманливе:
“Якщо би руки мали бики і леви чи <коні,>
Щоб малювати руками, творити скульптури, як люди,
Коні б тоді на коней, а бики на биків би подібних
Образи малювали богів і тіла їх творили,
Точно такими, яким у кожного власний є образ”.
(Там само, V, 110) (фр. 15).
2. Конструктивна частина. Ксенофан стверджує, що важко долати враження від чуттів:
“Істини точної ніхто не бачив і ніхто не дізнається
З людей про богів і про все, що я тільки тлумачу:
Якщо кому і вдасться вповні сказати те, що збулось,
Сам все одно не знає, у всьому лиш здогад буває.”
(Плутарх, Як слухати поетів, 17 Е) (фр. 34).
Понад цими враженнями можна прийти до справжнього знання (фр. 2), яке полягає у пізнанні одного бога:
“Є один тільки Бог, між богів і людей найвеличний,
Не подібний на смертних ні образом, ні свідомістю (думками) (νόημα)”, свідчить Климент, Cтромати, V, 109 (фр. 23 та 24. Секст Емпірік, Проти вчених, IX, 144). Такий Бог “залишається завжди на тому самому місці нерухомим”, – зауважує Сімплікій у Коментарі на Фізику (фр. 26); “бачить все в повноті, все усвідомлює і все чує (фр. 24). “Та без труднощів, зусиллям ума він панує над всім” (фр. 25). Бачиться раціональне проходження Ксенофана, багато речей існують як “panta”; речі потребують існування Єдиного, яке є Богом.
У 3 гл. “Про Мелісса, Ксенофана і Горгія” Псевдо-Аристотель передає основні атрибути божества, обґрунтовуючи його існування:
“Якщо б із більш слабого виникало більш сильне, або з меншого більше, чи з поганого краще, або, навпаки, погане з кращого, то несуще виникало б із сущого (або суще – з несущого). А таке неможливе. Отже, бог вічний”[72].
Таким чином у Ксенофана знаходимо перший раціональний доказ Божого буття.
Ксенофан поділяв погляди орфічної містики: не високе цінування плоті і чуттєвого світу, не довіра розсудковій діяльності.
“Пантеїстичний монізм” (Кінкель) чи “чистий монотеїзм” (Целлер, Дільс) – це спроби визначити загадковий зміст філософії Ксенофана, “першого скептика і першого догматика-метафізика, містика-теолога і раціоналіста-діалектика, моніста і дуаліста, який дає або фізичні теорії, або пародії на них”[73].
Слід додати деякі зауваги щодо інтерпретації “бога” Ксенофана. Його бог є Бог-космос. Так, початок “Метафізики” Аристотеля дає змогу пересвідчитися в цьому:
“Ксенофан, який раніше від них (бо кажуть, що Парменід був його учнем) проголошував єдинство, нічого не пояснював і, здається, не торкався природи єдиного ні в цьому, ні в іншому значенні, а, звертаючи свій погляд на весь всесвіт, твердив, що єдине – це Бог” (А 5, 986 b).
Справді, коли в часи Ксенофана ще не існувало розмежування на пантеїзм і теїзм, іманентизм і трансценденталізм, то пересадно було б силоміць переносити думку мислителя за межі архаїчного політеїстичного мислення, а тим більше порівнювати його з християнським, до чого схиляє наведене вище свідчення Климента Олександрійського. Тож у Ксенофана Бог є вищий над богами, неподібний до людини, і нічого дивного в цьому не слід вбачати. Як не слід дивуватися, що філософ не є монотеїстом, коли ще не існувало навіть антитези з політеїзмом, на що слушно звернув увагу Реале[74]. В час, коли жив Ксенофан, тільки юдеї могли визнавати єдиного Бога, і мати сміливість не визнавати ніякого іншого. Так, до кола сучасників Ксенофана належав пророк Ісайя, через котрого Бог промовив: “Я – Господь, і іншого немає. Немає Бога крім мене” (Іс. 45, 5). Але слід віддати належне давньогрецьким мислителям, які не знаючи про світло правдивого Об’явлення Бога, гостротою свого розуму проникали в найзагадковіші таємниці, що приховував від них видимий і захоплюючий космос. Сповнені вірою в можливість раціональної побудови умовидного ноетичного космосу, обнадіяні стрункими концептуальними знахідками, вони впізнавали риси правдивого Божества. І надія їх не обманула.