(бл. 470/469-395/IV ст. до Р.Хр.)
“Велику радість викликає споглядання
прекрасного, що міститься в речах”.
Демокріт[91]
Атоміст[92], засновник теорії механістичного детермінізму на фоні світового хаосу, Демокріт з Абдер (античне місто у Фракії) неодноразово брався до розгляду як античними (Платон, Аристотель, Епікур, Лукрецій), так і середньовічними мислителями (Авіценна). Багато мандрував (Атени, Вавилон, Персія, Єгипет, Ефіопія), навчаючись у єгиптян, магів та жерців, але найбільше Демокріт віддавав перевагу усамітненню в печерах та пустельних місцях, де віддавався умовидній філософії і пошуку спокою. В цього мислителя зустрічається цікаве і насичене змістом вчення про божество у пантеїстичному розумінні, типове для античної натурфілософії – вчення про “атомістичних богів”.
Демокріт вважав, що те, що є вічне і необхідне не потребує причини[93].
Так, ще Аристотелем зауважено: “Демокріт із Абдер твердив, що вічне і нескінченне не має начала, а причина є начало, вічне ж безмежне, а тому запитувати, якою є причина якої-небудь з таких речей, на думку Демокріта, те саме, що шукати начало нескінченного”[94]. Такий погляд приводив до відкидання вільної Божої волі і дії провидіння Божого., на чому вже наголошували такі автори як Ціцерон (“Про природу богів” І, 24, 66), Лактанцій (“Божественні настанови”, І, 2; “Про гнів Божий”, 10), Немесій (“Про природу людини”, 44) та ін. Тож і Дунс Скот і св. Тома Аквінський докладатимуть всіх зусиль, щоб необхідність і континґентність у світі підпорядкувати Богові. Можливі форми існування, на думку св. Томи, залежать від Божої волі, як наслідок її дії[95]. Проте певні необхідні речі мусять мати причину своєї необхідности, оскільки не існувало б наслідку, коли б не було причини. Тому що метафізика оперує реальним буттям сущого, дошукуючись достатньої підстави, тобто причини, то всі речі посідають певну міру отриманого буття, а тому мають достатню причину свого існування. Як виняток, цієї причини не має тільки Бог. Щож, провидіння, яке опікується індивідумом стане відоме тільки християнському світоглядові.
Демокріта слід розглядати як першого філософа, в якого знаходимо погляди цілковитого детермінізму. Так, на його думку, “всі речі, що існували, є і постають зверху, тобто з необхідности”[96]. Саме за ці погляди Демокріта вважають засновником наукового механіцизму, оскільки, на його думку, у світі є тільки механічні причини. Щоправда, О. Лосєв, з властивою йому силою діалектичного мислення об’єктивно заглиблюватися в матеріалістичні тонкощі античного ноетичного космосу, відкриваючи поглиблений аналіз проблеми механіцизму, спростовує самий матеріалістичний характер механіцизму у античних атомістів. Він наводить обґрунтування “суми” і “цілого” як складених із частин. “Все утворюється з атомів, так само, як трагедія – з літер. Але ж трагедію не можна звести до літер. [...] Коли не визнавати творчого характеру атомних поєднань, то Демокріта слід розглядати як суб’єктивного ідеаліста, бо, на його думку, об’єктивно існують тільки атоми і порожнеча, а тому, якости кольору виникають тільки у свідомости людей. Насправді, якість кольору є у атомістів тим творчим результатом, до якого приходить рух самих атомів і образів, що випливають з них”[97]. Така форма спростування в час розквіту матеріалістичної думки в ХХ ст. була б оправданою формою захисту впливової античної атомістики. Проте й сам Лосєв змушений погодитися з тією думкою, що античні атомісти започаткували в зародку стихійний матеріалізм, виходячи з поняття необхідности: “Атоми рухаються самі по собі, і матерія рухається тільки завдяки самій собі”[98].
На думку Демокріта, боги теж складаються з атомів, хоч і живуть довше за інші істоти, проте не наділені безсмертям, як і всі інші речі всесвіту. Божественні атоми гладкі, легкі та сферичні, легко спалахують, і саме з них складаються душа і ум. Вони є розумовими началами всього, за походженням – з вогню, що сходить з висоти – є велетенськими матеріальними величинами, що оточують світ. Боги не є мітологічними сущими, а є прекрасною сукупністю атомів, є найстійкішими і найзагальнішими. Самі ж атоми-сутності є умовидними, тобто відкриті для розуму, і становлять онтологічну аксіому Демокріта.
У всесвіті не зустрічається ні жодного порядку, ні мети. Все підпорядковане стихійним “вихорам”. Як зауважує Лосєв: “Час буття, коли немає ні горя, ні радости, наївно посміхаюча і аморальна вічність, як Гераклітові показувалася під виглядом хлопчика, який занурений в дитячу гру, є, мабуть, найкращим витвором елліністичної класичної думки”[99].
Принцип множинности під виглядом принципу індивідуальности і є типовим атомізмом Демокріта. Тут чимало спільного з мисленням Платона у діалозі “Тімей”, на що неодноразово звертають увагу відомі дослідники Е. Целлер, А. Хінд, Віламовіц-Меллендорф та ін.
Свого часу львівський професор С. Я. Лурьє (1891-1964) майже ціле своє творче життя присвятив зібранню і комплектуванню свідчень різних авторів про мислення визначного грецького атоміста. Та слід зауважити, що далеко не всі мислителі поділяли погляди Демокріта. Так, ще Ціцерон підкреслював помилковий характер судження Демокріта про природу богів (“Про природу богів” ІІ, 30). Св. Авґустин зізнавався: “Наскільки було б краще, коли б я навіть ніколи не чув імени Демокріта, ніж щоб я боляче на серці думав про те, що у свій час вважався великим якийсь чоловік, який думав, що боги – це “образи”, які випливають з плотних тіл. Самі ж ці образи не є плотними тілами, вони в силу внутрішньо їм притаманного руху носяться туди-сюди і, проникаючи в душі людей, викликають в них думки про божественну силу. Так що ж, хіба слід важати, що це тіло, з якого виходить “образ”, настільки ж досконаліше (від цих образів), наскільки воно густіше за них? Як твердять ці люди (Ціцерон), він настільки заплутався у своїх поглядах, що інколи називав богом якусь природу, з якої витікають “образи”...”[100]. Тут мова йшла про “образи”, що з’являються у сні, які виступають джерелом наших думок про існування Бога.
Натомість у Демокріта зустрічається ряд ортодоксальних думок про божество: “Той, хто віддає перевагу духовним благам, вибирає більш близьке до божества; той, хто віддає перевагу тілесним благам, вибирає тільке людське (Лурьє, 573)”; “Задумувати завжди щось прекрасне – властивість божественного ума” (573а)”[101]; “Має право на існування та любов, яка прагне до краси безкорисливо” (B 73)[102].
До цікавого висновку прийшов Лосєв, вбачаючи новизну у ономастичному поясненні Демокріта завдяки свідченню Олімпіодора[103], який наводив тлумачення імен у Демокріта як “озвучених скульптур”: “Чому у Сократа є таке велике благоговіння перед іменами богів? Чи не тому, що з давніх давен специфічні імена посвячені специфічним [предметам] і що недолуго спростовувати нерухоме, чи то тому, що воно належить йому за природою, згідно міркуванню в “Кратилі” [Платона], чи ж тому, що [імена] є озвучені статуї [agalmata phonēenta] і стосуються богів, як твердить Демокріт”. Платон виводив імена з самої субстанції буття (“за природою”), натомість, у Демокріта імена є реальними, “як умовидно видима портретність буття”[104]. Згодом цю демокрітівську “звукову” інтерпретацію атомів-імен-ідей (eidolon) підхоплять неоплатоніки (Прокл та Плотин, V 8, 6). Відомо, що Лосєв – ім’яславець і автор праці “Філософія імени”, а ономастиці ми присвячуємо другу частину нашого трактату.
Звичайно ж, було б наївно шукати у Демокріта поглядів, близьких до християнських. Інколи у нього зустрічаємо радикальні твердження у погляді на суспільну справедливість, покарання тощо, але, безсумніву, це був обдарований і самобутній мислитель. У нього ми знаходимо судження, рівні платонівським, що далеко випереджували своєю проникливістю епоху Платона: “Добро і істина – для всіх людей одне й те саме; тоді коли приємне для кожного своє”[105]; “оте, що поет напише під надхненням божественного і священного духа, це є надзвичайно добре”[106]. Демокріт піддає критиці чистий емпіризм, і нам він цікавий тим, що зумів пов’язати мислення з досвідною сферою. Не менш важливим є його міркування про Логос, протиставляючи розум чуттєвому досвіду, про індивідуальність і антропологічні підходи у віддаленні від космології античного космосу. Існують тільки атоми і порожнеча – об’єктивне буття. Для Демокріта, хоч матеріальні атоми є вічними й перебувають у вічному русі, все ж матерія наділена й духовними властивостями, а навіть більшою мірою залежить від індивідуальних сил ума (Логосу). Відоме формулювання: “Я знаю, що я нічого не знаю” Сократа, задовго до нього проголошував вже Демокріт: “Я знаю тільки одне, що я нічого не знаю”[107]. Що не могло не приводити до скептичних поглядів і до зміни античної атомістичної парадигми. Новою парадигмою виявиться скептицизм Метродора Хіосського, Піррона та софістика і сократична філософія.
Противагою до концепції Демокріта буде пошук остаточної підвалини всього – Логосу-Ума. В античності Бог як впорядковуючий розум був зрозумілий Анаксагором (бл. 500-428 до Р. Хр.), Діогеном з Аполлонії (бл. 440/423 до Р. Хр.), Сократом (470/469-399 до Р. Хр.). Такий Бог наближений до чогось кращого, що є в людині – до душі і розуму. Адже, все те, що не є простим породженням випадку, має мати мету і остаточну підставу, має бути витвором невидимого розуму (“нескінченного і мислячого повітря”), духового начала.