Антична Стоя[120] для европейського дослідника була відкрита щойно в ХІХ ст. завдяки працям К. Ваксмута (Wacksmuth K., Commentationes I et II de Zenone Citiensi et Cleanthe Assio, Göttingen 1874-1875), А. Пірсона (The Fragments of Zeno and Cleanthes. With intr. and expl. notes by A. C. Pearson, London 1891. 259 фр. Зенона та 137 фр. Клеанфа) та ін. Сьогодні ж про думку мислителів античної Стої, таких як Зенона з Кітія, що на Кіпрі (бл. 333/332-262 до Р. Хр.), Хрісіппа із Сол[121] (кін. IV-III до Р. Хр.) та Клеанфа Асського (з Ассо, що у Троаді. 331-232 до Р. Хр.) ми довідуємося з видання Ганса фон Арніма,[122] який розпочав працю над упорядкуванням фрагментів стоїків в 1886 р. Хоч після арнімівського видання з’явилося чимало новіших і критичніших текстів[123].
Сама ж стоїстична думка нарощувалась упродовж цілого століття епохи еллінізму, і не могла не заторкнути такого важливого питання як існування Бога. Так, істина для стоїків є тіло, і є матеріальною, як і буття є завжди тільки тілесне. По суті, це перша форма пантеїстичного матеріалізму. Що не стоїть на заваді думці про те, що Бог-Деміург проходить реальність всесвіту, будучи Розумом, Душею і Природою. Його можна уподібнити до “творячого вогню” Геракліта, Пневми тощо.
Всесвіт, коли його розглядати як єдиний організм, завдячує своє існування “сіменам розуму” (logoi spermatikoi) – Логосу, винятковому багатосіменному матеріальному субстрату. У всесвіті теж діє сила Провидіння, як неминуча і фатальна Необхідність, що пронизує всю цілість світу. Нічого випадкового, бо все підлягає дії Логосу.
Хрісіпп, перу якого належала праця “Про богів”, висловив чимало слушних думок про природу богів, до яких слід приступати після всього іншого, коли “душа окріпла і здатна зберігати мовчанку серед непосвячених. Справді, отримати правильне уявлення про богів та вміти ним користуватися – це велика і почесна праця”[124]. Все через Бога.
Ціцерон у творі “Про природу богів” (ІІІ 25-26) приводить свідчення про доказ існування Бога, що його висунув Хрісіпп:
“Якщо існує те, чого чоловік не може створити, то той, хто це створив перевищує чоловіка. Але чоловік не в силі створити того, що існує в світі; отож, той, хто зумів це зробити, перевищує чоловіка. Та хто ж здатний перевищити людину, коли не Бог? Як висновок, Бог існує. [...] І коли дім красивий, то слід вважати, що він побудований для господарів, а не для мишей, так само й ми повинні вважати світ домом для богів”[125].
Йоан Дамаскин свідчив: “Стоїки вважають всесвіт тілом і його, чуттєво-сприйнятливого, визнають богом. Декотрі з них вважали, що природа бога полягає в сутності вогню. А ще вони визначають бога як розум, рівно ж і як душу всього об’єму неба і землі. Тілом бога є світ, як я вже сказав, а очима – світила. Тіла світу час від часу відмирає, та його душа переходить з одного тіла в інше” (“De haeresibus” 7. SVF II 1026).
На думку Афінагора, стоїки вважали бога єдиним, бо він – творчий вогонь. Справді, на думку стоїків, Бог тілесний, “мислячий вогонь” (BØD <@gD`<, ignis sensualis), вогненна сила і тілесна пневма (B<gØ:" FT:"J4i`<), але безликий, неантропоморфний, нечуттєвий.
Але чому стоїки вважали бога тілом? Бо Він діє на здатність чуттєвого сприйняття, яка наділяє безтілесне тілесною формою. Правда свідчення про стоїків інколи не співпадають з їхньою теодицейною доктриною. Так, згідно Тертуліана, у стоїків Бог знаходиться поза світом (“extra mundum”) і, немов гончар, ззовні обертає велетенську масу (“Apologeticum” 47). Але це тільки образ, вжитий Тертуліаном, бо в іншому місці він констатує, що “стоїки були переконані в тому, що бог так само пронизує реальність (“per materiam”), як мед соти (“Adv. Hermog.” 44). Цікаво, що християнські автори, такі як Климент Олександрійський, Лактанцій, Евсевій та ін., зосереджували свою увагу на думці стоїків про Бога, в якій знаходили чимало ортодоксальних відповідей. Так, у Лактанція натрапляємо на суто християнську тезу: “Вони [стоїки] визнають, що світ був створений [“fabricatum”] для людей” (“Div. Instit.” VII 3), “світ не міг виникнути без божественного задуму і зберігатися без керування божественного розуму” (там само, І 2); “Бог відзначається милосердям, а гнів Йому не властивий” (“De ira dei” 5). Під час євангелізаційної місії Тертуліан і св. Амврозій вважали за краще послуговуватися категорійним апаратом стоїків, ніж ідеями і мітологічними образами платоніків. Проте інші, такі як Оріген, рішучо спростовували концептуальний підхід стоїків у судженнях про бога тілесного (“Contra Cels.” IV 14; VI 71; VIII 49; “In evang. Ioannis” XIII 21).
Бог постійно перебуває в тому, ким Він володіє (Сальвіан, “Про правління Боже” І 3). Він є форма матерії (gÉ*@H JH à80H), за свідченням Олександра Афродісійського у творі “Про змішання” (“De mixtione” p. 226, 10 Bruns), на основі того, що матеріальне суще діє завдяки силі, яка присутня в ньому. “Бог є формою матерії подібно до того, як душа є формою тіла, а сила – формою того, що можливе, завдячуючи їй” (там само). Коли це так, то у стоїків бог виходить смертним, оскільки із руйнуванням матеріального сущого, зникає й він сам, як форма. На ці протиріччя стоїків звертав увагу Плутарх[126], уточнюючи, що боги античного космосу мали різний статус, бо такі як сонце, місяць та ін., є народжені, а тільки Зевс вічний. Тож певні частини Зевса слід вважати безсмертними. Саме це й мав на увазі Хрісіпп у третій книзі “Про богів”.
Та слід віддати належне стоїкам за те, що вони з пошаною ставилися до Бога, і, спростовуючи політеїзм, своїм мисленням наближалися до “порогу Нового Завіту”. Сенека, будучи пізнім римським стоїком, зумів виразити думку про сотворення людини любов’ю Бога: “Без сумніву, що для безсмертних богів ми були і залишаємось бути найулюбленішими, і відвівши нам місце одразу після себе, вони виявили нам найвищу честь: ми багато отримали, але більше вмістити вже не в силі” (“De beneficiis” II 29, 3. SVF II 1121). Справді, для стоїків Бог був чоловіколюбцем, опікуном і благим[127].
З цього приводу було б несправедливо обійти увагою “філософську молитву”, так званий “Гімн Зевсові” Клеанфа[128], що нагадує пітагорейські вірші. Він дійшов до нас у непошкодженому виді. Це певна молитва до Зевса, в якій стоїчна людина звертається до “особового” Бога, а не просто до Логосу чи Фізису. Зенона говорив, що Клеанф подібний на дощинку, писати на якій важко, але написане тримається на ній довго. Тож Клеанф Асський був учнем Зенона. Варто подати цю поезію у цілісному варіанті (пер. наш):
5b*4FJ r •h"<VJT<, B@8Lf<L:g, B"(ik"J¥H "Æg\ ...
Зевсе, славніший за смертних, багатоіменний, всесильний,
Володар природи, що править всім сущим завжди лиш законно,
Слава Тобі! Належиться смертним звертатись до Тебе.
Зродились від Тебе ми й слово, відблиск Ума Твого, маєм,
Хоча й ми самотні з-поміж усього земного живого.
Спів цей Тобі! Я хвалитиму вічно Твою всемогутність.
Тобою все небо навкруг землі обертається наше,
Ти всюди ведеш його й всюди воно Тобі є слухняне,
Бо в непереможних тримаєш руках своїх блискавиці
Сліпучий вогонь, чому й вона вічно жива й палахкуча.
Під ударом її додолу природа враз подається.
Оцим то вогнем Ти всеобіймаючим Логосом[129] правиш,
Миттю злинає, пройнявши великі й малі він світила.
Завдяки кому царем Ти величним є всесвіту всього.
Без Тебе, о Боже, ніщо не стається в крузі земному,
Ні в вічному небі священному, ані в морі бездоннім,
Хіба що лихе лиш те, що немудрі в безтямі вчиняють.
Але ж Ти все приводиш до міри, все те, що міри не зна,
Й ладом втішається те, що безладне, й неприязне миле.
Бо все єднати Ти вмієш, і добре що є, і погане,
І славиться так один вічно Логос над всіми речами.
Однак, нечестивці якісь, із смертних, не прийнявши Логос,
О, жалюгідні ці! В заздрости прагнуть окрасти порядних,
І не зважають на Божий закон, даний всім, бо поглухли,
Ясним було б їх життя, коли б жили розважно і мудро,
Ними ж керує сьогодні лиш хіть неповздержная слави,
Ось, хто од лиха до лиха мандрує, собі заробивши
Страхи одні лиш з любови до слави; як інші, тим часом,
Втративши міру, плекаючи солодко плоть, тепер в болях,
Бо потяглися до того, що волі Твоїй супротивне.
Ти же, о Зевсе, володар дарів, громовержець у хмарах,
О, звільни цих безтямних людей од руйнівного незнання;
О Батьку, Ти віджени від душі його, дай, хай зустрінуть
Ту велемудрість, якою керуєш ти всім справедливо.
Тож прихиляємось перед Тобою, бо честь ми пізнали,
Величаючи рук Твоїх діло, як лиш смертному личить.
Нема для людини й богів нагороди вже більшої лиш
Пісні у праведнім дусі здіймать про закон всезагальний.
Тут іманентний Логос прослідковується як “душа світу”, одухотворена, уособлена в Зевсі пневма. Щоправда, ми нічого не довідуємося про вольовий характер дії провидіння Зевса у космосі для добра створінь, бо лиш дія Розуму-Логосу, прояв Його “загального закону” визначає світопорядок в античному світі. Як зауважував Ціцерон, Логос світу, який можна назвати “розумністю” (prudentia), що по-грецькому звучить як BD`<@4" (провидіння), готовить світ для довготривалого існування, забезпечуючи його достатком та наділяючи ладом і красою[130]. Тож годі тут вбачати риси особового Бога юдеїв та християн. Тим не менше, цей гімн-молитва є чи не найкращим зразком релігійної поезії, що дійшла до нас від часів стародавньої Стої.
Сам Клеанф нас цікавить радше тому, що навів причини, згідно яких люди отримали поняття Бога у своїх душах. Так Ціцерон свідчить:
“Першою він вважає ту, про яку я щойно сказав: можливість перебачувати майбутнє. Друга – це значні блага, які ми отримуємо від сприятливих кліматичних умов, земного врожаю, та велике число інших благ. Третя – різні природні явища, які лякають наші душі: блискавиці, буревії, зливи, віхоли, град, посуха, моровиці, землетруси та гудіння, що долинають з-під землі, кам’яні дощі та ті, що нагадують криваві краплини, обвали і тріщини, що виникають зненацька в землі, неприродні потвори серед людей і тварин; тоді, появи небесних смолоскипів (метеорів) і тих зір, які греки звуть кометами; а наші – волохатими (stella cicinnata) [...]; подвійне сонце, яке, як я чув від мого батька, з’явилось при консулах Тудітані та Аквілії того самого року, коли згасло друге сонце – Публій Африканський. Налякані такими явищами, люди збагнули, що є якась небесна і божественна сила. Четверта причина, і найголовніша, – рівномірність рухів і колообертів неба, Сонця, Місяця, зірок, їхня відмінність і розмаїття, краса і порядок. Споглядання цих речей вже саме по собі достатньо свідчить про те, що все це не випадково. Адже, коли хтось прийде в якийсь дім, або гімнасій, чи на форум і побачить у всьому розумність, пропорційність і лад, той, звичайно, розсудить, що це не могло відбутися без причини, і зрозуміє, що є хтось, хто очолює все це й кому все підлягає”[131].
Між іншим, сам Ціцерон є автором відомого обґрунтування існування Бога, що зветься “історичним аргументом” “Всі люди всіх народів, загалом, знають, що є боги, бо це знання у всіх є вроджене і неначе вкарбоване в душі”[132].
Щож, антична Греція доби еллінізму в лиці своїх представників епікурейців та стоїків була вже налаштована на сприйняття духу Євангелія, і така нагода трапилася, коли в Атенах ап. Павло вступив з ними у пам’ятну дискусію:
“Мужі-атеняни, зо всього бачу, що ви вельми побожні. Переходячи через ваше місто і приглядаючися до ваших святощів, я знайшов жертовник, на якому було написано: Невідомому богові. Те, отже, чому ви, не відаючи його, поклоняєтеся, те я вам звіщаю” (Діяння 17, 22-23).
Саме до еллінів пролунала перша проповідь учнів Ісуса Христа і добірні зерна істини заколосилися нечуваним жнивом.
Поет-символіст В’ячеслав Іванов (1866-1949) у відомій поезії “La stanza della Disputa” зумів передати дух пошуку Істини мудрецями, богословами та поетами:
Є, друзі, в місті Вічному куток один,
Де вічні линуть з тьмавих фресок хори:
Там Істину шука хор мудреців Афін;
Там молять Істини святих Отців собори.
Їх Віщі чують із притаєних вершин:
Он Праведна мечем долає перекори;
Он Мудра, яка вчить “осягненню причин”;
Та Божії Небесна спогляда простори.
І світла діва також – з їхнього числа –
Знеслась на троні хмар, і Дафною святою
Прозріння вищії оповила чола ...
Ти ж бо із лірою надхненою отою,
Поезіє, взяла могутні два крила,
Щоб йти до Істини звитяжною ходою![133]
Проповідь Істини підхопили отці апологети, знавці еллінської думки, які не спішили розставатися з близькими їм категоріями і поняттями, а долучили їх до успішної Євангельської проповіді. Чому ж так? Хіба нове вино вливають у старі бурдюки? Тому що Слово, довгоочікуване людством, вже задовго до своєї появи жило в душах праведників і богомольців, живило їхні серця і просвічувало дивовижною красою істини.
У постатях Платона і Аристотеля, що зображені на фресці «Афінська школа» Рафаеля, деякі дослідники вбачають невидимий контур Ісуса Христа (С. Авєрінцев)[134]. Ба навіть більше, з ним (Логосом-Словом) вже було так звиклися, що відступати було нікуди. Тож якою радістю вони втішались, коли Його впізнавали у новонародженому в Вифлеємі, і якою невщухливою думкою докоряв їм ум, коли Воно розпалене стражданням тілесно лягло перед їхнім порогом, так таїнственно подібне на їхній вогненний Логос. Він вже палав у серці апостола народів, хто не по слухам знав ідеї стоїків, коли звався ще Савлом.