(204/5-270)
Такого впливу, якого справив на всю християнську містику Плотин, не справив, мабуть, жодний інший мислитель до нього, ні Платон, ні Аристотель. Після теодицейних прозрінь, викладених у Святому Письмі агіографами, після теорій Платона і Аристотеля, Плотин пропонує дивовижну систему мислення над долею людини, походження сущого, що увінчується потребою у містичному єднанні з Правитоком.
Можна довго шукати спільні аспекти плотинівського мислення з християнським (і їх чимало), пов’язувати їх між собою, і це виявиться плідною справою. Проте Плотин назавжди залишиться у античному мисленні, в класичних його зразках мислення про всесвіт, душу, але й Бога. Так, у нього не знайдемо виразного персоналістичного думання, “стандартної” онтології, бо у нього неповторне діалектичне мислення[232] і генологічний тип метафізики, але те, що приваблює нас до плотинізму, так це нестримний пошук жаданого Праджерела всього: ума, краси, істини, Сущого у Своїй вседосконалости, і захоплююча мандрівка до Нього усіма видами морально-активної людської діяльности. П’ятдесят чотири трактати “Еннеад” Плотина відкривають перед нами таку можливість на теоретичному філософському рівні, тож оминути їх не можна[233].
Але чим можна було підкорити серця християнських містиків з боку плотинівського вчення? Перш за все, наголосом на світі вічних ціннощів, де вирує життя Духа, Ума та Душі, а нехтується світ матерії, тобто – крайнім спірітуалізмом. Тоді, чуйним аскетично-містичним вченням, згідно якого можна здійматися по щаблях буттєвих рівнів і приходити душі до Єдиного. Те, що християнські містики під Єдиним розуміли Боже таїнство не підлягає сумніву. Це вже завдання істориків філософії і плотинознавців з’ясовувати Бог (чи боги) у відношенні до світу природи у Плотина дають змогу розглядати його систему як пантеїстичну, чи ні. А ще – ідеалом споглядальника і аскезою.
Тож світ вічних ціннощів займає найвищу сходинку буття всесвіту: від Істини, Блага, Краси, Буття аж до таємничого Єдиного. Тільки волевиявлення душі дозволяє процес сходження до Нього. Душа є необхідною любов’ю Бога (вона любить Його по своїй природі); мислення є біполярним бажанням, направленим на самих себе, щоб вернутись до Абсолюту.
До Нього душа повертається такими шляхами[234]:
а) очищенням (кáтарсісом) через чесноти, яким відповідають чотири головні чесноти Аристотеля (чесність, справедливість, мужність і повздержність). Це підготовча стадія для проведення морального життя, на якій душа здіймається над чуттєвим світом і вгамовує свої бажання, пізнаючи через своє ставлення до них себе;
б) творчим спогляданням, завдяки якому душа прагне бачити у недосконалостях матерії світ Ідей. На цьому щаблі найчистішою з-поміж мистецтв є музика, адже вона легко переносить душу до цього ідеально-гармонійного світу. Так само й споглядання красивих предметів дає змогу відчути чистоту платонівської любови. Тож, до творчого споглядання душа приходить через абстрактне мислення;
в) філософією, завдяки якій можна навчитись споглядати ідеальні сутності, вловлювати чіткі образи думки, на відміну від оманливого і блідого прояву феноменів світу. Саме діалектичним мисленням Платона досягається краса умовидного бачення;
г) екстатичним єднанням людської душі з Богом через позбавлення оков власної скінченної природи і теозис.
Плотин описує це сходження до вічного Праджерела у своїй захоплюючій манері філософського викладу:
“8. Коли ми вдивляємось у Нього, тоді ми досягаємо мети і спочину, не втрачаючи мелодії, танцюючи богонадхненний танок довкола Нього.
9. В цьому танку душа бачить джерело життя і виток Ума, начало сущого, причину добра, корінь душі: всі вони не вилилися з Нього , в тому значенні, що не вичерпали Його; адже не мають ваги; бо інакше, народжені Ним будуть смертними. Але вони вічні, оскільки їхнє начало завжди те саме, не розділюючись у них, але будучи цілковито в собі. А тому перебувають і вони, як триває і світло, якщо вічно світить Сонце. Адже вони не відсікаються від Нього і не існують окремо [...] Натомість ми існуємо більш повніше від усього, схиляючись до Нього, і наше добро – Там, а перебування далеко від Нього є вичерпання буття. Душа Там вгамовується, і бути поза собою для душі – зло, адже вона здіймається у чисте місце, де немає зла. Там вона мислить, і не знає пристрастей. Там її істинне життя, адже наше земне життя, життя поза Богом, є тільки слідом життя, що відображає оте Життя. Воно є енергією Ума. Ця енергія народжує богів, і в мовчазному доторканні з Добром вона творить красу, справедливість і чесноту. Цим вагітніє душа, коли наповнюється Добром, це – її початок і мета. Початок – тому що вона приходить Звідти, мета – тому що її добро Там. [...] Справжній предмет нашої любови – Там, з Ним ми можемо бути, любити Його, і, беручи участь в Його Житті, володіти по сутности предметом любови, не загортуючи Його у взяте ззовні тіло. [...] Отож, слід відкласти інші речі і перебувати тільки в Ньому, і ставати тільки Ним, відсікаючи все зайве, що обіймає нас. Слід наполягти і відійти звідси, слід повстати на ті речі, що сковують нас, щоб всеціло ми могли обійняти Його і не мати більше жодної частини, яка б не доторкнулась до Нього. Той, хто бачить Там і Його, і себе, бачить правильно. Він бачить себе у Славі, повним умовидним світлом, позбавленим ваги, легким, тим, що завершив поставання, а ще краще сказати, сущим – богом. Тоді він полум’яніє, а коли знову набере ваги, то немов би згасає. 10. Але чому ж цей спостерігач не вічно перебуває Там? Бо ще не повністю звільнився від земного світу”[235].
Тоді вже не буде у потойбіччі двох, а буде єдиний, сам “бачачий” себе самого у єднанні з “видимим” Праджерелом – Єдиним, так, як образ переходить до свого зразка.
“А тому споглядання нелегко передати словами, адже яким чином назвати Його іншим, якщо він не бачить Його Там, коли споглядає Його хоч і іншим, але єдиним із собою?”[236].
Начало можна бачити тільки завдяки присутності цього Начала, як і сходити до Єдиного може душа, що є єдиною.
Тепер більш прискіпливо розглянемо теодицейну думку Плотина, яка обґрунтована у нього доволі чітко. Першоначало як Бога мислитель розуміє не тільки як досконале, надчуттєве і надрозумове, а як невимовне (–ÖÖ0J@<) і надсутнісне (ßBgk@bF4@<). Людині не дано мати якогось виду знань про Нього, не дано Його мислити. Як же тоді про Нього довідується сам Плотин? На його думку, Бога ми зустрічаємо у пошуку, який сповнює спрагнена душа, не вдоволяючись емпіричним пізнанням і мовою понять. Розрізняючи апофатичний і катафатичний види Богопізнання, душа схиляється на бік апофатики. Адже розум ніде не знаходить для себе задовільної відповіді, хіба що за межами пізнання, по той бік (gBXig4<") думки і світу буття.
Але є ще один доказ того, що розум здатний виявляти сходження за свої межі тоді, коли він себе перевищує у екстазі (§PFJ"F4H) і торкається Бога, сповнюючись позитивним видом знання про Нього. Бог, який розпізнається як маєстат і океан досконалости, є понад будь-яким апофатичним чи катафатичним визначенням. Тоді Його личить назвати Єдиним у досконалости (J@ ª<), Благом (J@ •("h`<), якому суще може завдячувати своє походження. Алеж досконалість не знає меж, а добро в абсолюті не буде таким, коли не поділиться ним з кимось і не переступить свої межі. Тож Плотин весь свій філософський талант відводить на апологетику Єдиного, підкреслюючи Його незмінність (на взір аристотелівського Бога) та невичерпність: як джерело наповняє ріки, само нічого не втрачаючи, як сонце осяває темну атмосферу, само не темніючи, як квітка невичерпно сповнює все оточуюче своїми пахощами, так само і Єдине проливається або випромінюється поза себе від надлишку або багатства своєї досконалої повноти, незмінно перебуваючи в собі.
“Єдине -- це могуття усіх речей; якщо його б не було, то нічого б не існувало, ні Ума, ні першого, ні загального Життя. Те, що є понад життям, є причиною життя; активністю життя, що є усіма речами, не є першою, а випливає з Нього як із першоджерела. Уявляється одне таке джерело, яке не має жодного начала (окрім себе самого), яке поширюється не дивлячись на те, що ріки вичерпуються, випливають з нього, разом протікають перш ніж розійтися в різних напрямках, але кожна вже знає, куди її понесуть потоки. Або Єдине розуміється як життя велетенської рослини, яке вона пережила, тоді коли її начало скінченне і не поширюється на ціле, а те начало таке, мов міцно врослося корінням.”[237].
“Воно таке, що Йому неможна надати предикати: не буття, не сутність, не життя, але те, що є понад цими речами. Якщо ви схопите Його, звільнивши від буття, то сповнитесь подиву. Линучи до Нього, виникаючи в Ньому, знаходячи в Ньому мир, все більше і глибинніше починаєш Його розуміти, впізнаючи Його через участь з Ним і умовид Його величі за посередництвом речей, які існують після Нього і завдяки Йому”[238].
Всі стани Ума (;@ØH), які утверджуються Єдиним, сходячи від Нього, можна розуміти як думки про Єдине, виражені у множині або полічені числом. Плотин це сходження від Єдиного називає еманативним процесом, коли найперше в Єдиному розрізняється думка (<`0F4H) і буття (@ÛFÊ"), той хто мислить і кого мислиться (<@0J`<). Для Ума Єдине є понад всім, є статичне (FJVF4H), тотожнє собі самому (J"LJÒJ0H), на відміну від нього (Ума), перебуваючого у мисленному русі і гетерогенного до Єдиного. Тільки таким чином повнота Єдиного під дією Ума здатна поділятись на світ Ідей (iÎF:@H <@0J`H). У функцію Ума входить звертатися до Єдиного своїми Ідеями. Але хто ж живе реально цими звертаннями і рухом поза сферою Єдиного і Ума (які все таки є ідеальною сферою), коли не Душа? Виходить, що є ще інша форма розрізнення, а не тільки відмінність між Єдиним і Умом. Так, і цією формою є живий порух Світової Душі, її особисте життя поза Єдиним, Котре, водночас, є предметом її палкого бажання. Душа прагне єднання з Єдиним, розпізнаючи в Ньому підставу всього реального (тобто всього відмінного від самого Єдиного). Тож Плотин пропонує триіпостасний розподіл Першоначала: Єдине, Ум і Душа (JkgÃH •kP4i"Â ßB@FJVFg4H). Водночас і душа поділяється на вищу – споглядальну умову Єдиного, і нижчу – природу (nbF4H), звернену до матерії, безликої потенції (Див.: у нас розділ “Про зло у Плотина” в третій частині трактату). Душа сповнена обов’язком споглядати Єдине, сходити до Нього у своїй моральній чистоті, без якої вона не знатиме Бога. Тож щаблями чуттєвого світу до ідеального, умовидного і до Бога душа покликана до єднання з Ним. Проте без чеснотливого життя Бог виявиться порожнім звуком. Такою є етично-містична місія душі, згідно мудрости Плотина.
Думку Плотина про триіпостасність Першоначала (або вчення про три начала) перейняли Порфірій, Ямвліх та Прокл. Останній належав до числа представників пізнього неоплатонізму і був чи не найвідоміший з них. Тож Прокл Діадох[239] (412-485) додав до вчення Плотина троїчний або тріадичний діалектичний закон, відкритий ним, – розподіл, по якому відбувається розвиток всесвіту: а) життя у єдності, б) вихід з Єдиного внаслідок відмінності від Нього і в) повернення до Єдиного завдяки подібності до Нього. Як відомо Прокл називає ці щаблі відповідно: :@<Z, BDÎ@*@H і ¦B4FJk@nZ. Таких тріад зустрічається чимало, оскільки є велика кількість сущих умів, звернених до досконалого Єдиного Ума. Тобто завжди є а) те, що мислиться, б) предмет думки і його схоплення у своїй цілості, і в) щось, що належить тільки до умовидної сфери – мислиме. Мовою оригіналу ці ноетичні поняття, як у Плотина, так і у Прокла приймають такий вигляд: <@gJ`<, <@gJ`< ž:" i"Â <@gk`< і <@gk`<. Тобто до тріади можуть належати: буття, життя і мислення. Опускаючись по тріадичних щаблях приходимо до тріадичного життя як Світової Душі, так і великого числа сущих, наділених душею. Проте, вертаючись до характеристики Єдиного у Прокла, на відміну від Плотина, мислитель вважає, що надсутнісне Число є первинніше надсутнісного Ума, але й сам Ум не народжується безпосередньо з Єдиного, а існує або у безмежній множині “абсолютних одиниць” (“енад”, які є богами[240]), або у надсутнісному Числі, що є прямим відображенням Єдиного. Таке сходження Ума від Єдиного, у Прокла, має ще й те відмінне значення, яке проявляється у з’ясуванні походження зла, що обґрунтовується мислителем, як відмова від ведення умовидного життя. На відміну від Плотина, причиною зла не вважатиметься матерія, а – занедбане інтелективне життя душі, її моральна деградація. В силу вищості душі, її харизми єднатися з Єдиним, Прокл вивищує її над розумовою активністю у ній самій, оскільки само Єдине є понад Світовим Умом. Так “тріадичне мислення” допомагає мислителеві знаходити потаємні містичні сфери і відкривати властивості як Єдиного – Бога, так і людської душі – “образу і подоби” Божої, та вести боговгодне аскетичне життя самітника. На його думку, до Першоначала душа повинна сходити по трьох основних щаблях: а) любови (ªkTH), б) пошуку Істини і в) віри і діл (теургії), щаблях, які не надто відрізняються від ідеалу Богопізнання Плотина. Щоправда Прокл молився до Сонця і творив гімни богам, все своє життя поклавши на вівтар пізнання Істини.
“С И С Т Е М А Т Р И Н І Т А Р Н И Х К І Л”