Цей розділ міг би служити замінником теорії агностицизму, якому приділяється чимало уваги у підручниках з теодицеї. Але з огляду на те, що під агностицизмом у філософії прийнято розуміти відмову у здатності пізнати існування Бога розумом людини, за чим криється прихований атеїзм, тут, ведучи мову про містичне богослов’я, ми опираємось на певніший вид Богопізнання. (Див.: тут розділ хрестоматійна антологія: Псевдо-Діонісій Ареопагіт, “Містичне богослов’я”).
Цей вид Богомудрія ще у V ст. було підсумовано у так званих “Ареопагітиках”, невідомого автора, знаного як Псевдо-Діонісій[276] (Діян. 17, 34). Першим пояснював виклад цього автора св. Максим Ісповідник. Текст “Ареопагітик” був відомий Св. Кирилу, першовчителю слов’ян. Отож, знаний був автор “Ареопагітик” і серед слов’ян, коли з’явився перший переклад слов’янською мовою (1371 р.[277]). Існує думка про те, що справжнім автором корпусу може бути грузинський єпископ Петро Івер[278].
Але що ж можна було підсумовувати у “Ареопагітиках”? Досвід великих містиків Сходу, його богословських шкіл, який можна вкласти в одне єдине формулювання св. Василія Великого, батька монашого сходу: “Вістку, яка лине з сутности Бога слід відчути як незбагненну”[279]. Тож – правду про незбагненного Бога, яку слід глибоко приймати до серця.
З-поміж трьох методів богослов’я (катафатичного, апофатичного та емінентного) та характеристики “Божих Імен”, слід звернути увагу на розуміння автором “Ареопагітик” Божества як Любов. Незбагненний Бог все сотворене з любови потягає до Себе, як Любов – того, кого любиться. Адже Любов “найпростіша сила, яка рухає себе до певного поєднання від кращого з існуючих до нижчого, а від нижчого знову, послідовно через все, до найкращого. Ця сила з себе, через себе і назад до себе приводить себе і завжди одним, і тим самим чином живе в собі самій”. Згідно щаблям ієрархії неоплатонізму “Ареопагітик”, є тільки один Бог, в Якому все, і Він сам є всім у всьому. Бог є над іменами, над небуттям і буттям, адже тримає їх в Собі як Всеєдинство. Все суще по собі є неіснуюче, завдячуючи своє існування Сущому Богу через Богопричастя, яке розкриває велетенський потяг до краси у сущому. Все сотворене мовби випливає від Бога, з джерела Його повноти. Воно поменшується у своїй набутій від Бога повноті, чим дальше воно від рівня Богопричастя. До Бога вернутися можна тільки по цих самих щаблях.
Процес містичного сходження до Бога, згідно “Ареопагітика”, складається з трьох щаблів: Катарсис, фотізмос та телейозис[280]. (На цих щаблях зупинявся й Плотин (катарсис, фотізмос і теозис)). Джерелом для утворення такого підходу до Бога послужив текст Книги Виходу (20, 21), де говориться про те, як Мойсей побачив Бога у глибинному мороці.
Зрозуміло, що після очищення, душа сповнюється Божественним світлом, яке й виводить людину на висоти споглядального життя. Але третій щабель дає змогу людині брати участь у вдосконалюючому пізнанні споглядального таїнства. Цим щаблем завершується містичний гнозис, адже немає більш вищої досконалости для людського духу.
Проте, крім раціонального пізнання є особливий спосіб Богопізнання – містичний (буквально “доторкання до Божества”). Шлях до нього неодмінно проходить через теоретизування ума: без раціонального пізнання Бога немає й містичного. Розуму необхідно збагнути одну істину – недосяжність Бога і усвідомити це на раціональному рівні, цілковито “заніміти”. В цьому методі полягає оригінальність і особливість сходження до Бога у Псевдо Діонісія Ареопагіта, і відмінність від гнозису Климента Олександрійського (“умної” молитви), св. Григорія Ніського (споглядання Бога у свічаді чистої душі) та ін.
Більш детальніше до пояснення суті Божої Любови вдавався св. Максим Ісповідник, оскільки він, як вже згадувалось, подав свій розгорнутий коментар на корпус писань Псевдо-Діонісія Ареопагіта, але не його одного, а й на Григорія Богослова (“Ambigua”) та ін., згідно традиції великих Олександрійців та теорії алегоризму. Максим Ісповідник прославився як один із найвидатніших містиків православного Сходу, і як оригінальний мислитель-метафізик.