(бл. 580-662)
Уродженець Константинополя, з родини аристократів, “вчитель молитви” св. Максим[281] отримав добру філософську освіту, вступивши на службу секретарем до імператора Гераклія. Згодом, став ченцем монастиря у Хризополісі, залишаючись ним до смерти (не став священиком). Зазнав вигнання до Африки, був у Олександрії. У Картагені відбувся великий диспут (645) між колишнім патріархом Царгороду Пирром і Максимом. Після диспуту Пирр, відкинувши монотелізм, склав католицьке визнання віри в присутності папи Теодора. На соборі, скликаному папою Мартином монотелізм було засуджено, за що сам папа потерпів від візантійського імператора. Папу було ув’язнено, перевезено до Константинополя і вислано до Херсонесу, де Мартин і помер 655 р. Водночас було арештовано й Максима в Римі та піддано процесу. Після поневірянь, Максим став на суд із єпископів і сенаторів. Максим був непохитний у вірі, не прийняв монотелізм, за що арештованих було бичовано. Відтявши праву руку, вирвавши язик, їх вигнали на східному березі Чорного моря. Максим у віці 82 років там і помер 13 серпня 662 р. Гуґо Ранер залишив опис допитів в’язнів[282].
В богословських підходах творчість св. Максима можна порівнювати з впливом традиції св. Авґустина, а в дальших часах – із св. Бернардом Клервоським.
У поясненні Святого Письма, Св. Максим зазнав впливу алегоричної школи олександрійських мисленників (Ориґена та Климента) та каппадокійських Отців Церкви (св. Григорія з Нісси). У морально-аскетичній площині особливої пошани з його боку удостоївся Евагрій Понтійський, а в містичній теології – Ареопагітик. Мова йде про чистоту серця, праведне життя та правдиву молитву.
“Кенозіс passionum” – пониження Ісуса Христа до людини св. Максим прочитує як функцію спасіння людини (Фил. 2, 8). Своєю жертвою Христос поєднав людство і всю природу, як освятилась. Після прославлення тіла воскреслого Христа постала нова людина, і всі люди покликані стати дітьми Божими (ласка синівства Божого). Христос знищив закон гріха, що тяжів над природою.
Бог є царем. Ім’я Отця – Син Божий. Царство Отця – Святий Дух, тож коли молимось “нехай прийде царство Твоє”, ці слова означають “нехай прийде Святий Дух і нас очистить” (Лк. 11, 2). Такої думки дотримується й св. Григорій з Нісси (PG. 44, 1157, Or. 3).
Боже милосердя сходить на все сотворене, оскільки все починається з Любови, яка є началом Божества. І так само, тільки шляхом любови дано людському розуму здійнятись до Божої Мудрости. Розум, будучи в силі визнавати вогненну якість заліза, розплавленого до рідкого стану, здатний так само розрізнити де суще, а де Об’явлений Бог.
Так само, як Любов, Господь “живе, немов би даруючи тим, хто Його приймає, нероздільне єднання дружби і любови. Він спонукує до руху, наче через природу покликаючи бажання рухомої людини в Нього, немов би, бажаючи, щоб Його завжди прагнули, всім рухає і рухається, люблячи дружбу до Нього і люблячи бути любленим”.
Ось як Св. Максим-Ісповідник пояснює існуючу гармонію всесвіту і розвиток життя у ньому, позначеному елементами страждання і руху у часі та просторі. Спонукою до злуки з Богом неодмінно має бути перехід від одного стану до іншого у “тварному” русі, який є тією природною силою, що прагне свого завершення. І рух триватиме доти, доки не досягне Бога, в Якому знайде глибинний спокій. Не стан смерти, а кінець будь-якої смерти”. На цьому шляху, на жаль, є численні перешкоди, найбільшою з яких можна вважати добровільний відхід від Бога, забуття свого походження на “образ і подобу” Божу. Утворився культ смерти і розподіл природи з центром у ньому відведеним Людині. Тепер все в її руках у земному крузі, особливо розмаїття природного світу, і без Людини природі не дано здійнятись до Бога. Людина здатна все обіймати в собі: барви, звуки, слово, у одній розкішній та мелодійній гармонії. Вона перестала бути частиною всесвіту. Зрозуміло, що для відкуплення людського роду Ісусові Христові треба було пройти всіма щаблями “розподілів” природи: Вознестись до Неба, щоб знову все заново поєднати у Любови, щоб все було у Всьому. Ось чому необхідно проявити дію обожествлення людської природи у Христі, “Другому Адамі”, який, шляхом терпіння і Хресної смерти, веде все людство до істинного життя. В Божі плани входило обожнення Адама від самого задуму його сотворення, тож не одна felix culpa послужила причиною Боговтілення, а саме любов до людини з боку Бога, який прагне обожнення людської природи. Саме тому, що Бог є Любов, – наголошує Ап. Йоан – Він перший нас полюбив[283].
Тему страждань і терпіння в любови у Святому Письмі піднімається неодноразово. Є вона й у Апостола Павла[284]. На стражданні любови Ісуса Христа, як умові Боговтілення та сходження до Бога, будував свою богословську тезу й мислитель Оріген[285].
Отож, коментуючи слова апостола Павла з Посл. до Рим. 1, 20, можна зауважити можливість сходження до невидимого, трансцендентного Бога за посередництвом видимих сотворінь, які можуть свідчити про те, що вони є творінням Його рук. Та не так цю думку Павла можуть пояснити великі містики. Згаданий нами св. Хуан де ла Крус у відомому творі “Сходження на гору Кармель”[286] навпаки вважає, що жодне творіння і жодна теорія розуму не можуть служити справжнім засобом єднання з Богом. Таким середником може бути тільки віра. У 8 розділі Другої книги святий Хуан відштовхується від судження Аристотеля, зрозумівши його думку так, що чим вищими і яснішими є Божі речі, тим темнішими є вони для нашого розуму.[287] Оскільки в намаганні пізнати і досягнути ціль “треба їй відповідати, як наприклад, щоб досягнути якогось міста, слід іти дорогою, яка служить засобом, щоб порівнятись і поєднатись із цим містом; або, щоб запалити дерево, треба мати такий засіб, який би розпалив це дерево, аж до уподіблення його вогню. Жодний інший засіб для цих цілей не підійде. “А тому, щоб розум прийшов до поєднання з Богом, наскільки це можливе у земному житті, необхідно вжити такий засіб, який здатний поєднати з Ним і є з Богом найбільш подібний.”[288]
У зв’язку з тим, що серед сотворінь немає таких, що були б поєднаними з Богом безпосередньо, а тільки, коли мова йде про людину, – на образ і подобу Божу, – то розум не в силі пізнати Бога за посередництвом творінь, ні земних, ні небесних. Між Богом і сотворіннями на онтологічному рівні простягається безмежна прірва.
Справді, доказом цьому слова Святого Письма:
Пс. 86, 8: “Немає, Господи, тобі рівні поміж богами”;
Пс. 77, 14: “Боже! Свята твоя дорога: який бог так великий, як наш Бог?”;
Пс. 138, 6: “Бо хоч Господь високо, покірного він бачить і гордого він пізнає здалека”;
А тому, жодне створіння не може служити відповідним посередником розумові для поєднання з Богом.
Отож, розумовий шлях буде марний, оскільки в земному житті розум не в силах покластись на природне знання для поєднання з Богом, тим більше, що він поміщений у в’язницю тіла, з якої треба йому зуміти втекти, або ж померти.
Вже Мойсей отримав відповідь: “людина не може бачити Мене і жити” (Вих. 33, 20). Йоан Богослов засвідчив у Євангелії: “Ніхто й ніколи Бога не бачив” (1, 18).
Як молився пророк Ісайя (64, 3): “ніяке вухо не чувало, ніяке око не видало іншого Бога, крім тебе, що стільки вчинив би тим, що на нього уповають”, так само апостол Павла (1 Кор. 2, 9) говорить: “Те, чого око не бачило й вухо не чуло, що на думку людині не спало, те наготував Бог тим, що його люблять”.
Пророк Ілля на горі Хорив, скоро вчув Господа, “затулив обличчя плащем” (3 Цар 19, 13).
І Хуан де ла Крус пояснює таку поведінку Іллі, як результат засліплення розуму, адже добре розумів, що його оцінка була б далекою від Бога.
Як наслідок “ніщо пізнане чи сприйняте в цьому смертному стані не може служити правдивим засобом для досягнення вищого стану любовної злуки з Богом.”[289]
Адже, як сказав пророк Ісайя:
“Кому ви хочете уподобити Бога? Який образ йому надати? Мистець виливає образ кумира, що золотар золотом покриває й срібні ланцюжки чіпляє; а хто на такий принос не спроможний, вибирає дерево негниюче, вишукує мистця-умільця, щоб поставити непорушно божище. Чи ви ж не знаєте, чи ви не чували? Чи ж вам не сказано, від початку? Чи ви ж не зрозуміли вже від заснування світу? Це він – той, що над земним кругом возсідає; і мешканці його, мов сарана для нього. Він простирає небо, як намітку, він розпинає його, мов намет на житло.” (40, 18-22).
Під мистцем тут розуміється розум, який формулює поняття, очищує їх від іржі обману та фантазій. Під золотарем розуміється воля, яка звикла приймати форми і образи насолоди, породженої золотом кохання. Отож, ні розум не може збагнути реальність, подібну Богові, ні воля відчути смак блаженства, якого дарує Бог, ні пам’ять не в силі уявити образу, котрий хоч би трохи нагадував Бога. Тому, щоб прийти до Бога, слід іти, радше не розуміючи, ніж бажаючи збагнути, і, щоб насолодитись Божественним світлом, слід іти, радше засліплюючись і занурюючись в темряву, ніж вдивлятись очима розуму.