(480-526)
Or se tu l’occhio della mente trani
Di luce in luce dietro alle mie lode,
Già dell’ottava con sete rimani.
Per veder ogni ben, dentro vi gode
L’anima santa che ‘l mondo fallace
Fa manifesto a chi di lei ben ode.
Данте Аліґєрі, Божественна Комедія,
“Рай” Х, 121-126[320].
Ніщо у цьому світі не всилі замінити насолоду пізнання Бога, яке є справжнім щастям для людини. Це богословське пізнання, як апогей людської думки, спонукує людину слідувати за Божим кроком, неухильно поступати згідно Його правди, по чому і розпізнаватиметься праведна людина серед їй подібних.
Задля служіння вищим релігійним інтересам богословська думка має проникати в дух тої культури, якої їй трапиться бути сучасником; вибирати з неї все найкраще, пристосовувати до духу Церковного Вчення. Користуючись науково-культурними засобами, вона зможе глибше ввійти у розуміння істин Об’явлення, підійти до розуміння їхніх внутрішніх зв’язків, знаходити їм докази, матиме змогу будувати такий церковний світогляд, який був би досяжним для тої людини, яка знаходиться у певній стадії свого духовного розвитку. А саме творчість надає можливість володіти повнотою життя такій богословській науці. Та вона не може сповнювати свій потенціал без свободи дослідження в тих межах, які визначають її джерела в якості нормативних. Тому часто філософсько-богословська думка упродовж різних епох зовнішньо сильно відрізняється, та не різняться засоби для її вираження.
Розглядаючи “Богословські трактати” Северина Боеція[321] звісно, в першу чергу, та й по суті, ми мали б мати на увазі його богословські вподобання. Але при уважному спостереженні від нас вони вислизають, і все більше перед нами постає то мова логіки, то онтології, а то й просто, промовляння до здорового глузду, все це, що ми схильні розуміти під класичним філософським дослідженням. Ці трактати виникли на зорі далекої від нас середньовічної епохи і, людей доби космічних мандрівок, мали б не стосуватись у тій мірі, в якій струнка мова філософії затьмарена бентежністю наукового чола за розкриттям явищ, що їх приховує Всесвіт. Що прагнув донести нам у своїй рідній мові Боецій?; яке відношення має розумове обгрунтування до віруючого серця у Триєдиного Бога?; як мудрість Його буття здатна промовляти не лише зі сторінок Святого Письма, а й бути вислухана і пройдена шляхом скривдженої людини, зринута в історії людства у, мабуть, і більш гостріших та несподіваних ситуаціях, і втішати серця праведників?, – про це ми й поговоримо у міркуванні про богословську спадщину Боеція.
У творенні української філософської мови частка боецієвського інтуітивного вподобання настільки приваблива, що змушує нас, завдяки глибокому, вкладеному ним самим змісту, практично зовнішньо зберігати етимологічні ознаки слова. Але як це можливо, щоб завдяки одному чужинецькому автору інші нації проказували себе в якості недолугих і короткозорих епігонів? А це з двох причин: або він у винаході такого слова опирається на чітку діалектичну традицію, яка тягнеться від давніших уславлених часів і про які нам, парадоксальним чином, здається, що відомо більше ніж достатньо (завдяки християнській інкультурації); або, сам настільки сильний у розмислах, що повним правом володіє, говорячи сучасною мовою, “контрольним пакетом” такого аналітичного процесу, без якого людство потрапить в кабалу розмитості, культу поверхневості, нігілістичної задухи. Ми маємо справу з провидінням, яке обрало собі “героя свого часу”, мати спадщину якого у бібліографічному надбанні складає честь такій нації, яка вступає у контакт з цивілізованим устроєм у мислительній аурі; веде діалог, а не сліпе наслідування; зауважує відмінність у термінології а не просто засвоює мову; аналізує, а не лише сприймає як закляття шлях, який неодмінно поведе до Боеція, а висунуті проблеми все одно вирішуватиме у відмінний спосіб.
Втішає думка про те, що й у нас приходить мода на Боеція. З-кількох літ його “Розрада від Філософії” (Київ, 2002) для вдумливого читача стала бестселером, завдяки Андрію Содоморі. І ось, Українським Католицьким Університетом, до цієї “золотої книги” долучується низка трактатів у перекладі Ростислава Паранько[322], що мали б випереджувати ці роздуми, які надиктувала Боецію вельможа Філософія своїми вустами, гармонійно доповнюючи “Розраду” і за які, було б слушно, він, що потерпів, – зустрів свою “Втішительку”. Володимир Кондзьолка у вищезгаданій “Розраді” (с. 19-42) намагався донести необхідні відомості про життя та творчість цього “останнього римлянина”[323], тож ми, ще раз після невеличкого ознайомлення з постаттю Боеція, поведемо міркування суто в ключі інтерпретації задумів Боеція щодо богослов’я. Зауважуватимемо те, що звичне око, зазвичай, оминатиме через надто вже голосну назву – богословські трактати чи богослов’я Боеція; мабуть, доречніше назвати ці міркування “Мислитель про Бога”.