Аніцій Манлій Торкват Северин Боецій[324] народився в Римі близько 480 року, Походив із відомого роду Аніціїв які ще в ІV столітті прийняли християнство. Його батько, Флавій Нарсет Манлій, займав вищі адміністративні пости при королі Одоакрі, і був консулом при ньому (487 р.). Після ранньої смерті батька Боеція прийняла на виховання родина відомого патриція Квінта Аврелія Меммія Симмаха. Боецій навчався філософії спершу у школах Рима, а потім, мабуть, Атен та Олександрії[325]. Близько 495 року одружився на Рустіціані, дочці Симмаха, яка народила Боецієві двох синів, доля яких ще в юнацькому віці судила стати консулами (522 р.). Не полишаючи занять наукою, він стає політичним діячем у Остґотському королівстві, яке утворилося після загарбання Італії Теодорихом Великим[326]. Коли король з коротким візитом у 500 році відвідував Рим, то звернув увагу на заслуги Боеція перед наукою і філософією, за що наставив його, спершу, сенатором, а в 510 році – єдиним консулом Равенни. Пізніше Боецій стане і президентом сенату. У 522 році, Теодорих удостоїв його званням управителя служб “magister officiorum” (“наставником посад”) або “magister palatii”, (“управителем палацу”). Тимчасом Боецій наполегливо працював над перекладами творів Арістотеля, Платона, Порфірія, Птолемея і над коментарями до них. Знаходив час на побиття тез Арія та Евтихія. Міжчасом ускладнились відношення остготської держави з Візантією, коли імператор Юстиніан І вів боротьбу з аріанством. Адже у остґотів воно набуло популярності. Всього через два роки після сходження на таку високу посаду у 523 році Боеція разом із сенатором Альбіном звинуватили у причетності до таємного листування ворогів Теодориха з візантійським імператором. Боеція ув’язнили у містечку Кальвенцано поблизу Мілана, засудивши за трьома звинуваченнями: про приховування документів, які б свідчили про образу сенатом Теодориха; прагнення повернути незалежність Римові та святотатство і чаклунство, жорстоко познущались над ним, після чого він помер у 524 році[327], там само поблизу м. Тіцін (теперішнє м. Павія). Разом з ним було страчено Симмаха (525 р.). Незадовго, осінню 526 року помер і сам Теодорих. Саме у в’язниці Боецій написав відому “Розраду від Філософії”. На місцевому рівні він довший час користувався культом католицького мученика, як за релігійними переконаннями, так і за християнський характер його богословських творів, що підтвердилось 15 грудня 1883 року за папи Лева ХІІІ (пам’ять Боеція вшановують 23 жовтня). Опублікування в 1877 році Г. Узенером[328] згадки Кассіодора про “De Trinitate” та розділи з догматики Боеція часів його філософських студій у молоді роки, спричинило визнання автентичності богословських трактатів за останнім[329]. Рештки Боеція за наказом ланґобардського короля Ліутпранда у 721 році було перенесено у крипту церкви Сан-П’єтро ін Чель д’Оро у Павії, де спочивають мощі св. Авґустина і самого Ліутпранда.
Загалом, залишені Боецієм твори поділяють на чотири групи. Це переклади, коментарі, трактати з християнської догматики та “Розрада від Філософії”, найславніший його твір.
Нас цікавитиме його богословська спадщина, у якій, до нашого часу, існує лише сумнів щодо твору “Про католицьку віру”.
2. Богословські проблеми над якими замислювався Боецій:
Северин Боецій не був обділений долею у реалізації богословського пошуку. В його часи були сформовані головні християнські догмати, які він, як практикуючий християнин брав глибоко до серця і намагався відстоювати. А задля належного їх почитання, взявся подати на них своєрідний коментар, що полегшувало їхнє сприйняття колами інтелігенції.
Передусім, Боецій зацікавився христологічними (Ісус Христос), тринітарними (Пресвята Тройця) та теопасхічними[330] (Воскресіння Христове) суперечками (519-521), які серйозно ділили своїх віруючих прибічників на різні табори. В певну мить йому навіть здалося, що він знайшов, як символ примирення цих шукачів правди, “вогник людського ума”[331], що своєю маєстатичною рухомістю і простотою знаходить свій прави́ток у Величі Божого Світоча: “Там, де можливо, поєднуй віру з розумом” (“Utrum Pater”). Своїми роздумами «заспокоює надто бентежного читача і створює в ньому ясну тишу і блаженне безслів’я непохитного аргументу»[332]. Але це була лише його здо́гадка, бо ж у скрутні моменти своїх роздумів, він радушно вертає під прихисток віри: “Якщо людська природа не зуміла сягнути поза свої межі, то все те, чого забракло через недолугість, - хай надолужить молитва” (“De Trinitate”).
Безперечно, у Боеція багата обізнаність з християнськими проблемами. У своє бачення світу він вводить християнське вчення про сотворення, про Провидіння і свободу. Він навіть краще за свого попередника у цих питаннях, св. Авґустина (354-430), відчуває раціональну цінність тих істин, які проголошені християнським Об’явленням. Адже здатний їх пояснювати і обгрунтовувати саме як повноцінні раціональні правди, все ж не заперечуючи їхнє надприродне походження. «Одкровення і розум розглядаються як два паралельні способи для розуміння дійсності, і під цим оглядом Боецій, в певній мірі, віддаляється від Авґустина, для якого Ісус Христос є найвищою підставою всіх речей, і все пізнання – це просвіщення, яке походить від Бога».[333]
3. Філософські проблеми які цікавили Боеція:
Справді, у Боеція яскраво-виражений логіко-філософський виклад трактатів.
До його попередників, не лише у стильовому відношенні, але й у принциповому будуванні системи своїх філософських поглядів, слід віднести неоплатоніків: Плотина, Порфірія, Прокла, Марія Вікторина[334] – попередника Авґустина, та безумовно, самого св. Авґустина.
Слідуючи за прикладом Порфірія і Прокла (особливо за ним)[335], Боецій мав намір поєднати Платона з Аристотелем. Тому що, по суті, неолатоніки дуже обмежено вживали вчення Аристотеля яке, практично, зводилось до логіки; а в усьому іншому, у гносеології, в метафізиці і в етиці вони залишались вірними Платонові.
Коли ж Боецій своє зацікавлення переносить на Арістотеля, то вводить його здобутки не лише в логіці, чи у гносеології (доктрина абстрагування), а, головним чином, у метафізиці, коли будує перехід від генології неоплатоніків до арістотелівської онтології. Однак, “в метафізиці Боецій залишається неоплатоніком: у проходженні exitus і reditus – демонстративному аксіоматичному проходженні неоплатоніків, і резолютивному (індуктивному), що його вживав Арістотель”[336].
Слід зауважити, що не зважаючи на покликання до готових давньогрецьких парадигм, все ж Боецій залишається доволі оригінальним метафізиком. Не можна не погодитись з Мондіном в тому, що Боецій переосмислив як платонівсько-аристотелівське вчення, так і християнство, намагаючись основними “будівельними” традиційними засобами інтуїції, міркування, діалектики, логіки витворити новий метафізичний синтез. Правда, це вчення не було цілісно систематизоване, а було на шляху до свого остаточного варіанту. Тому говорити про чисто еклектичне[337] чергування трьох основних матриць вищезгаданих вчень – пересадно.