У богословських трактатах, як ми вже згадували, Боецій тим чи іншим міркуванням зауважував потребу у доведенні існування Бога, проте строго аргументованих доказів там не наводить. З поміж багатьох міркувань у “Розраді” про те, як належним чином довести існування Творця, як один з доказів існування Бога він приводить аргумент із рівнів досконалости. Цим аргументом вже послуговувався св. Авґустин, згодом його озвучить св. Ансельм, і який співпадатиме із четвертим “шляхом” св. Томи: «Усе, що називаємо недосконалим, те вважаємо таким саме через брак досконалості. Отже, якщо припускаємо, що в чомусь є якась недосконалість, то в цьому ж таки неминуче повинно бути й щось досконале».[417]
Аргумент Боеція будується на основі явища “рівнів досконалости”, і принципу, згідно якого рівні не є лише помисленими, а існують завдяки найбільшому рівню. Два твердження справджують висновок: існує одне перше і найвище Буття, яке посідає в собі самому по сутности те, що у різних ступенях знаходиться розмірено і роздано згідно певного порядку.
Інший аргумент Боецій виводить від явища єдности світу, який все ж виявляється множинним, складеним і розділеним на безчисленні частини:
«Весь оцей світ, що складається з різноманітних і таких суперечних частин, ніяк не зійшовся б у єдине ціле, якби сам не був єдиний, спроможний поєднати в собі такі різноманітні речі. Саме ж розмаїття навзаєм суперечних речей порізнило б і порозривало б оту природну злуку всього, якби, кажу, єдиним не був той, хто, сплівши все докупи, не тримав те плетиво в обіймах. Не мав би своєї ходи очевидний лад у природі; різні її частини не розгортали б такої послідовності рухів щодо їх місця, часу, дійової причини, простору, якості, коли б не було того, єдиного, хто, керуючи розмаїттям тих змін, сам залишається незмінним. Так ось те, хоч би чим було воно, те, завдяки чому триває все створене, завдяки чому перебуває в русі, – його називаю звичним для всіх іменням - Бог».[418]
Oтже рівні досконалости і порядок речей вимагають існування Бога: вимагають його тому, що являються тими явищами, які позначені глибокою континґентністю, яка тримає світ і все те, що в ньому живе між прірвою ніщоти і обіймами Бога, і свідчить про те, що світ не впадає у безодню небуття, тому що ціпко тримається вітцівськими дланями Бога. А тому говорити, що Бог існує і сказати, що Бог є батьком, – практично, та сама річ: тому правда про провидіння є тісно пов’язана з істиною про існування Бога, і, непрямо, з істиною про сотворення. Дійсно, Бог існує, тому що світ має потребу у Творці і у Батькові, який є Провидячий.
«Зваж, аби легше зрозуміти, ще й ось на що: чимало є такого, що подумки озираємо ще до того, аніж воно станеться; так, наприклад, бачимо дії візниць – як, стоячи на колісницях, керують ними, спрямовують їхній біг, і так в усьому іншому. Хіба ж у тих чи інших діях вони коряться необхідності? Звісно ж, ні. До чого ж тоді придалося б мистецтво, якби все робилось із примусу? Отож: що стається, те не має в собі необхідності існування і, поки не відбудеться, не конче має існувати у майбутньому. Є, отже речі, чиє майбутнє існування у своєму наслідку не залежить від необхідності. Ніхто ж, мабуть, не стане твердити, начебто те, що діється нині, не було покликане до дії перед тим, аніж воно почало діятись. Тож і провістя мають також вільні наслідки. Подібно до того, як знання теперішнього не вносить жодної необхідності до того, що відбувається, так і прозирання майбутнього – до того, що має настати».[419]
Тему Провидіння Боецій поглибив на основі прокоментованого платонівського твору “Тімей” Халкідієм, віддавши долю на служіння Провидінню. На думку Боеція, чим більше людина відвертається від Бога, тим більше її потягає примха долі. Коли ж вона приступає до Бога, тим більше вона стає вільною і непохитною. Цей стан опанує тільки та людина яка споглядає вище Інтелективне Суще, Бога.