Подібно до того, як антична культура стала першоосновою європейської цивілізації, так само „золотим віком” і фундаментом існування як нації українського народу, на думку М. Грушевського, була доба Давньої Русі[440]. Це було велике державне об’єднання «Русь», що розгорнулося від берегів Балтики до Чорного моря й від Карпат до Волго-Окського басейну.
Доки науковці ведуть дискусії чи доцільно зосереджувати увагу на осмисленні подій давньоруської доби, зважаючи не лише на віддаленість її в часі, а й констатуючи відсутність у ній певних специфічних і оригінальних ознак мислення, ми віднаходимо чіткий ноетичний прошарок, який дає змогу дивитися на цю епоху по іншому, ніж, н. пр. дивився на неї Г. Шпет («темна епоха», «безідейна», «епоха невігластва і химери»).
Відзначимо творчість тих дослідників, які щораз то ближче підходили до з’ясування правди і по-науковому здійснювали аналіз давньоруської філософсько-богословської думки: В. Щурат, В. Горський, М. Грушевський, І. Франко, М. Максимович, Д. Лихачов, Г. Федотов, В. Топоров, В. Громов та ін. Тут не обійтися без критики і вона лунає:
«Чи не роблять собі ведмежу послугу дослідники, котрі намагаються довести буцімто ми почали філософствувати, щось творити, щойно навчившись читати, що й на нас впливав Платон; тобто було „все як у людей”?»[441].
Але коли ж давніми русичами здійснюються спроби першої значної філософської рефлексії? Згідно істориків ця подія мала б відбутися в епоху домонгольської Русі, коли на її території склалися сприятливі умови для утворення сильної і самобутньої держави, а достатньо розвинені суспільні відносини дозволили давньоруській культурі наблизитися до високого рівня європейського Заходу. Тож їх не обминули питання метафізичного характеру: «Откуду есть пошла Руская земля»[442], «о бытьи всего мира, и о пирвимъ человици, и яже суть была по немъ»[443], «Что есть человикъ, якого помниши и?»[444]. На думку В. Горського, русичів хвилює “не так результативний, як процесуальний характер філософського осягнення дійсності»[445]. Філософська проблематика русичів у сиву давнину була відображена і в багатьох культурних пам’ятках та писемній творчости.
Відомо, що з часу хрещення Україна-Русь, зазнала потужного впливу візантійської, кирило-методієвської, тож і святоотцівської традицій, що, безумовно, не могло не відобразитися у творчости русичів і не змусити їх до переосмислення античної спадщини Еллади та греко-римського синтезу у контексті християнської культури Старої Европи. Хто ж як не християнство могло дати могутній стимул до високорозумової праці і осмислити той тисячолітній мислительний досвід людства?
Те, що Русь ХІ-ХІІІ ст. була добре проінформована про творчу спадщину античних мислителів епохи Сократа, Платона, Аристотеля, до певної міри дають підстави стверджувати свідоцтва літописів та деякі твори перекладної і оригінальної літератури давньоруських мислителів, що дійшли до нас. Наприклад, викликає зацікавлення «давньоруська збірка афористичного змісту „Пчела”, зібрання мудрих виразів, що приписуються античним мудрецям: Платону, Аристотелю, Епікуру, Плутарху і іншим визначним філософам»[446]. Однією із самих насичених античною спадщиною є давньоруська пам’ятка «Шестоднев» Йоана екзарха Болгарського, сюди ж можна віднести і «Хроніку» Йоана Малали та «Ізборники» Святослава 1073-1076 рр. та інші. Цікавою у цьому плані є особа митр. Климента Смолятича, який у своєму творі «Послання до пресвітера Фоми» виявляє творчі пошуки і відкритість на філософію греків. Через що «Фома дорікає своєму опонентові за гордовитість і за те, що той пишається вченістю, вдаючи з себе філософа й не на святих отців, а на Гомера, Аристотеля й Платона, посилаючись»[447].
Які ж твори свідчать про глибшу філософську рефлексію русичів?
Про це свідчать найдавніші збережені пам’ятки писемності Київської Русі кінця Х- середини ХІ ст. «„Промова філософа”, включена до складу „Повісті временних літ”, „Ізборники Святослава” 1073 та 1076 рр. та низка інших[448].
Але великої уваги заслуговує «Слово про Закон, Мойсеєм даний, і про Благодать та Істину, в Ісусі Христі втілених, і як Закон відійшов, і як Благодать та Істина всю землю наповнили, і віра на всі народи розпростерлася, і до нашого народу руського; і похвала кагану нашому Володимиру, за якого ми охрещені були, і молитва до Бога від усієї землі нашої» першоієрарха київської Церкви митрополита Іларіона («Слово про закон і благодать»). Тоді, «Послання, написане Климом, митрополитом Руським, священику Фомі і розтлумачене Афанасієм-ченцем» Клима Смолятича, яке часто називають «Послання до пресвітера Фоми». Натомість, твір «Притча про душу і тіло» належить перу Кирила Турівського: «Кирила-ченця притча про людську душу, і про тіло, і про порушення Божої заповіді, і про воскресіння тіла людського, і про Страшний суд, і про муки», як і його “Слова” – «На Великдень», «В неділю Квітну», «На неділю мироносиць», «Пам’яті Отців Нікейського Собору» та ін[449].
Саме цих трьом церковним діячам випала відповідальна місія визначати напрям розвитку релігійно-філософської думки протягом століть, розпочавши з епохи Зрілого Середньовіччя – “золотої доби” Київської Русі, держави Рюриковичів. Але, звичайно ж, вони були не одинокі. Доказом цього служать свідчення багатьох літописців:
„суть реки, напояющие вселенную”, в них „обрящеши великую пользу души своей”, „ум без книг, аки птица опешена” та інші[450].
«Словеса книжние» цінував Володимир Святославович. Відомо, що значною на той час бібліотекою володіли митр. Климент Смолятич та кн. Ярослав Мудрий, який «книгам прилежа и почитая е часто в нощи и в дне». За підрахунками вітчизняних істориків, книжковий фонд Київської держави в до монгольський період, включаючи поширену тоді духовну і світську літературу, обчислювався сотнями тисяч одиниць, про існування яких ми мало що знаємо. Дослідники, зіставляючи факти з повідомленням літопису під 1037р., вважають, що до кола тих освічених книжників, яких зібрав Ярослав Мудрий для здійснення перекладів з грецької і заснування при Софійському соборі першої бібліотеки, належав і митр. Іларіон.[451]
“Словесність”, пошук глибшого розуміння «прихованого» в Слові спонукав перших руських мислителів до формування неповторного філософського стилю. Цей стиль відзначався й культурою “двовір’я”, якій, ймовірно, й завдячуємо народження філософського процесу на Русі.
Так, явище релігійного дуалізму, що виникло в ХІ ст. внаслідок утвердження християнства на Русі, яке прийнято називати в наукових колах «двовір’я» - «двокультур’я», «довгий час визначало культурно-духовне життя києво-руського суспільства, накладаючи свій відбиток на поведінку, орієнтацію і практичні сторони життєдіяльності русичів»[452].
Ставши державною релігією, християнство повело активну боротьбу з давніми віруваннями слов’ян. Як наслідок цієї боротьби, в релігійно-філософській спадщині Київської Русі почала з’являтися велика кількість повчань, слів і послань, які повинні були, голошачи основи християнської віри, навернути свідомість не лише князів і бояр, а й серця простих русичів до Христа.
Та попри всі старання виполоти глибоке коріння поганства із сердець слов’ян остаточно християнству так і не вдалось. Поганство, яке володіло досить сильним потенціалом, надалі зберігало свої позиції, особливо у віддалених частинах Русі (зокрема на північному сході) та у сільській місцевості. Сховавшись «під личиною християнства, уявлення, вироблені у межах мітологічної свідомості, ще протягом багатьох століть накладали свій відбиток на процес пізнання і розуміння проблем у межах філософії»[453].
Християнство, враховуючи історичну вкоріненість давньої релігійно-мітологічної традиції Русі, змушене було піти на компроміс, включивши усе культурне надбання і багатство слов’янського язичництва в систему своїх цінностей. Від тепер християнство і поганська слов’янська культура виступали єдиним монолітом в Київській державі, єдністю протилежностей, взаємодія яких «cпричинилася до плюралізму різноманітних філософських позицій, кожна з яких певною мірою відбивала результат накладання християнських уявлень на модель світу, вироблену у культурі східних слов’ян у більш ранній період їхньої історії»[454].
У зв’язку з цим, у творах різних церковних і світських діячів Київської Русі зустрічаються елементи, а то й цілі пласти поганської культури. Зокрема, яскравим взірцем втілення такого релігійного дуалізму є дуже цінна давньоруська пам’ятка «Слово о полку Ігоревім», в якій чудово висвітлюється поганське «світосприйняття» русича. Простежується вкраплення язичницької традиції і у творчості митр. Климента Смолятича, адже «образ вогню, який очищає, згідно із спостереженням В. Колесова, співзвучний деяким міфологічним уявленням східних слов’ян»[455]. Але найбільш конкретним прикладом взаємопроникнення і співдії давньоруського поганства і християнства є особа, першого русича по національності, глави Київської Церкви митр. Іларіона. Його твір «Слово про Закон і Благодать» є показовим взірцем звернення до поганських цінностей і свідчить про їх органічний синтез з християнством.
Процес запровадження християнства обов’язково повинен був відбуватися на ґрунті культури, що зберігала віддзеркалення найдавніших релігійно-мітологічних уявлень східних слов’ян. Адже, якщо б процес християнізації не враховував би ментальності дохристиянських вірувань, оформлених в мітології, слов’янського народу це до певної міри, йому б утруднювало впровадження навіть найкращих з ідей. В такому випадку інкультурація зазнала б фіаско, оскільки більшість русичів хоч і вважали себе християнами, але мислили по поганськи. І цей момент врахування дохристиянських вірувань слов’ян християнством був дуже важливим із філософської точки зору. Бо ж появі навіть первинніших, примітивніших філософських зацікавлень у всіх культурах передує присутність релігійно-мітологічного уявлення. Усі стародавні культури, як східні так і західні, зупинялися на стадії релігійного пояснення, прибігаючи до мітології. Не була в цьому випадку винятком і культура Давньої Русі. Читаючи давньоруські пам’ятки домонгольської доби, що дійшли до нас, ми можемо зазначити, що передували філософським ідеям Русі уявлення, про першопочатки світу, присутність в природі божественного, про добро і зло, долю і життя, боротьбу світлих і злих начал, якими живилася міфологічна свідомість русичів.
ЧИН БОГОПІЗНАННЯ У МИТРОПОЛИТІВ ІЛАРІОНА,