(1548-1617)
Тоді, коли у середньовіччі теологія не розлучалася з містикою, а, навпаки, черпала з неї надхнення, у “другій схоластиці”, з появою творів Франциско Суареса, можна було б говорити про появу нового методу подачі церковної теології як концептуальної, логічно-виваженої метафізики. Хоч немає підстав легковажити містичний фактор, життя з Богом і пошук єднання з Ним у цього мислителя доби барокового християнського і містичного гуманізму. Біографи Суареса відзначають його як побожну людину і мужа молитви, практикуючого умертвлення.
Так, Суарес[664] ототожнював метафізику онтологічного зразка з природною теологією, яку розглядав саме як метафізику. Розділяв він хіба що природну і надприродну, об’явлену теологію. Мислитель зараховує Бога до властивого предмету метафізики[665] і ось на якій підставі:
“Бог є об’єктом цієї науки, оскільки Він є перший і головний її предмет дослідження, однак не властивий (адекватний)”[666].
Суарес переформульовує досвідну точку виходу аристотелівського формулювання і Першого томістичного шляху: “все те, що рухається – рухане від іншого” на “все те, що створене – створене іншим”. Таким чином, спромігшись на свій доказ існування Бога:
“Будь-яке суще є або сотворене, або несотворене; але ж все суще у всесвіті не може бути сотворене; отож, необхідно, щоб було якесь несотворене суще”[667].
Так само як у Оккама, висновок не схиляється до винятково одного несотвореного, бо таких сущих може бути й більше[668]. Натомість, обґрунтування на основі порядку у всесвіті та його краси, змушує нас визнати існування Першоначала. Поняття необхідного Сущого вже апріорі включає винятковість, яка полягає в нескінченному характері будь-якої можливої досконалости. Як і у Дунса Скота, точка виходу доказу вже присутня в Першоначалі від самого початку. Бог підпадає під поняття буття, яке Він розділяє разом із створеним сущим. Тобто поняття буття виступає посереднім терміном у апріорному обґрунтуванні Суареса. Тим самим, це поняття буття відрізняється від томістичного, і від обґрунтування св. Томи Аквінського, оскільки у домініканського мислителя Бог не має жодної понятійної детермінації, що була б спільною з іншими сущими, і виявилася б беззмістовною та надто абстрактною[669].
На думку Суареса, тільки комплекс доказів дозволяє задовільно підійти до розгляду правди про існування Бога[670]. На досконалості Бога він будує логічний ряд Божих Імен: Нескінченний, Найпростіший, Невимовний, Незмінний, Премудрий, Найщасливіший, Всемогутній та ін. Згідно тієї самої аналогії, по якій він вибудовував довгий ряд категорійних характеристик скінченного сущого завдяки своєму аналітично-описовому методу. Саме такий метод значно послабляє філософію Суареса, оскільки мало нагадує строге філософське міркування, а торкається феноменології буття і сущого.
Як відомо, метафізика у Суареса набирає ознак онтології, будучи мовою про буття, але відокремлено від теології. Так, мислитель розрізняє “загальну метафізику” (metaphysica generalis) і “частинну” (metaphysica specialis). У першій розглядається загальне поняття буття і його трансцендентальні характеристики (онтологія); а в другій – різні типи сущого, розрізняючи “несотворене суще” від “створеного”, “нематеріальне” від “матеріального” (теологія). Саме такого розрізнення метафізика набула після 1617 року[671].
До основних опор, на яких тримається метафізика Суареса слід віднести: принцип індивідуації сущого у його властивій конкретній реальності, чисту потенційність матерії, неконцептуальну відмінність між сутністю і існуванням сотвореного сущого. На думку Суареса, воплочення Слова відбулося б, навіть коли б Адам не згрішив.
Проте Суарес у історії мислення по праву посів місце як продовжувач і аналітик філософсько-теологічного дискурсу, започаткованого св. Томою Аквінським, св. Бонавентурою, бл. Дунсом Скотом. Мартін Гайдеґґер відзначав його як філософа, авторитет котрого мав би бути значно піднесений, про що він писав ще в 1929 році. Жільсон зауважував, що Суарес промостив шлях до філософії Нового часу, зокрема до онтології, термін якої зродиться щойно у XVII ст. Не слід скидати з рахунку й той факт, що на долю покоління теологів, до яких належав і Суарес, випало бути правниками і практиками у площині морального богослов’я, адже центральною подією чінквеченто була опозиція Лютера, що змушувала Католицьку Церкву протиставити його реформаційному руху гідних і ерудованих вчених.
Б О Г Я К “А Б С О Л Ю Т Н И Й М А К С И М У М”