“Твій Бог буде моїм Богом”[691].
Забуття світу і всього, окрім Бога.
Його можна знайти тільки шляхами, вказаними Євангелією.
Велич душі людської.
“Праведний Отче, світ не пізнав Тебе, а Я пізнав Тебе”[692].
Радість, радість, радість, сльози втіхи.
Я відійшов від Нього:
Dereliquerunt me fontem aquae vivae [693].
“Боже мій, чи покинеш мене?”[694]
Нехай не буду розлучений з Ним повіки.
“Це є життя вічне, нехай знають Тебе, єдиного істинного Бога, і післаного Тобою Ісуса Христа”[695]
Ісус Христос.
Ісус Христос.
Я розлучився з Ним: я втікав від Нього, зрікся, розпинав Його.
Нехай не розлучуся з Ним повіки.
Зберігати Його можна тільки шляхами, вказаними у Євангелії.
Відречення повне і солодке.
Повна покора Ісусові Христові і моєму духівнику.
Вічна радість за один день подвигу на землі.
Non obliviscar sermones tuos [696]. Amen.”
Отож, філософ Паскаль відмовився від Бога філософів:
“Feu.
Dieu d’Abraham, Dieu d’Isaac, Dieu de Jacob,
Non des Philosophes et des savants“
Як зауважив Ганс Вальденфельс, мислитель Паскаль був наділений особовим досвідом, який історично зафіксований: “Паскаль не покликається на ірраціональність, а прагне наблизити погляд, щоб збагнути всю глибинність людської раціональности – серцем, яке невідоме для розуму”[697].
Справді, серце має свої підстави, про які розум не знає: це випливає з чималої кількости даних[698].
“Я кажу, що серцю людини від природи властиво любити себе самого, і ця любов його скерована то в одну то в іншу сторону, дивлячись по тому, якими підставами воно керується; і озлоблюється воно проти того чи іншого за своїм вибором. Коли ви відкинули одне, а вчинили по іншому: чи ж по розмірковуванню ви любите? Серце відчуває Бога, а не розум. Ось що то є віра: Бог відчутний для серця, а не для розуму”[699].
А який же висновок здатний робити розум? Визнавати, “що існує велика кількість речей, які його перевищують. Слабий той розум, який не приходить до цього усвідомлення. Якщо стільки природних речей перевищує межі його розуміння, то що тоді сказати про надприродні речі? Слід де треба сумніватись, де треба стверджувати, а де – підчинятись. Хто так не поступає, той не знає сили розуму”[700].
Для людини, на думку Паскаля, розумніше вірити, ніж не вірити в те, чого навчає Христова релігія (n. 233). Релігійний мудрець схилявся до такої зухвалої думки, що краще вірити у “все” зразу (Бога), хоч і помилкове, ніж у ймовірне “щось” (а в результаті, ніщо). Адже хоч людина потратить чимало зусиль на пошук оцього гіпотетичного “всього”, все ж матиме перевагу перед тією, котра наважиться довіритись ймовірному чомусь, що хоч і може стати “всім”, проте за умови, що буде знайдене нею оце “те”. Іншими словами, краще щось, ніж нічого, адже людина у першому випадку все одно нічого не губить. Цей так званий абстрактний “заклад” справді має свою чималу перевагу перед людиною конкретної ситуації[701]. Він проявиться трохи згодом у “Критиці Чистого Розуму” Канта, у його гіпотетичних можливих “талерах”, і теж стосуватиметься суб’єкт-предикативного формулювання “Бог існує”, але кантівській тезі приділимо увагу у іншому розділі нашого трактату, адже ця тематика насправді стосується “Бога філософів”.
Натомість відмінність між “Богом філософів” і “Богом патріархів” на свій спосіб зрозумів М. Гайдеґґер:
“... causa sui. Так лунає правдива об’єктивізована назва Бога у філософії. Такому богові людина не молиться, не складає жертви. Перед цією causa sui людина не падає з острахом на коліна, не може й заспівати і сповнити танець. Атеїстичне мислення, перед Богом у філософії, яке бачить себе звязаним перед Богом як causa sui, мабуть ближче, в такому випадку, до Бога божественного”[702].
Йосиф Рацінґер, міркуючи про “Бога філософів”, і зокрема про відвагу Паскаля зауважив, що не існує просто спостерігача Бога, як не існує й чистої об’єктивності: “хто намагається бути просто спостерігачем, той нічого не пізнає. Так само і дійсність Бога може потрапити в поле зору лише того, хто бере участь в експериментах із Ним – в експерименті, який ми називаємо вірою”[703].
“На противагу образові Бога, який знову цілковито переходив у математику, він [Паскаль] пережив досвід неопалимої купини і збагнув, що Бог, який є вічною геометрією всесвіту, може цим бути лише тому, що є творчою любов’ю, неопалимою купиною, звідки чути ім’я, з яким Він входить у світ людини”[704].
Не менш глибокі думки про мислення Паскаля залишив кард. Бальтазар[705]. Ось декілька ключових його тез.
Любов до Бога є тільки одна: вічно-нова, віднаходження якої становить суть християнського життя. Не можна зупинятися на шляху до неї, бо кожна сходинка маліє, якщо на ній затриматися, і з кожної падеш, коли перестати здійматися вгору.
Бог – це вічно нове. Він обновляє блаженство блаженних, яке є дією і наслідком ласки Божої. Так само, як безперервно продовжується Різдво Сина, в якому проявляється вічність Божого Буття, так і праведність віруючого серця – це тривалий потік ласки. Життя людини тримається на плаву завдяки цій ласкавій течії, і не стоїть на місці, не сідає на мілину.
Віра – це відчуття серцем Бога (“Dieu sensible au coeur”). Проте тільки Бог може привернути до себе серце людини, обдарувати його Caritas, божественною любов’ю. Любов – це любов до нас Бога, який віддає Свого Сина, щоб світ мав життя. Серце, яке не любить Бога, любить себе і створює свою “самолюбну” систему ціннощів.
Любов від Бога – це Ісус Христос, в якому знаходять примирення всі суперечності.
Бог є прихований, але відкривається через Ісуса Христа. Коли Він був невидимий, то пізнати Його було набагато легше, ніж тоді, коли Він Себе об’явив. Проте присутня любов дає змогу говорити про все більшу прихованість Бога. Тож ось чому Бог не достатньо прихований у доказах розуму, не може стати об’явленим.
Бога як любов можна зустріти тільки любов’ю.