Звичайно, тут ми не зможемо приділити увагу всім школам античного полісу, а тільки основним теодицейним побудовам філософії Давньої Греції, не наважуючись на детальний огляд теоретиків високої класики та еллінізму, та й то тільки вибірково. Античний космос жив самостійним духом «античної свободи», чому й він неодноразово манив людей інших епох до свого відтворення, чи то в добу Відродження (Марсіліо Фічіно, Піко де ля Мірандола), чи то в часи «веймарського романтизму» (Ґете, Шіллера). Проте в просторі цього космосу жив правдивий дух Слова, який не давав змоги творчим людям заспокоїти свій ум і віру в віднаходження правдивого Бога зовнішніми рисами язичництва: елевсінських, діонісійських чи орфічних містичних практик. Як зауважував І. Корсунський: “Почавши з заперечення окремих рис язичництва, еллінські мудреці в пошуках цілісного споглядання світу прагнули виробити ідею вищої Єдности”[59]. Звичайно ж, у нашому трактаті, який прагне зберегти форму і зміст християнського мислення ми не маємо змоги перенаголошувати на вартості осягнення античної спадщини. Але й не слід ідеалізувати цю далеку від нас епоху. Ця творча і наукова спадщина так і не доросла до визнання особового Бога, і часто сама себе заперечувала. Тут слід було б пригадати давнє судження Сенеки про гостроту грецького розуму, який «легко притупляється або втикається сам в себе» (“De benef.” I 4, 1. SVF II 1082). Тим не менше, оскільки в нашому трактаті з компаративістичною метою ми братимемо до уваги імена творців античної парадигми, тут з’ясуємо суть цього важливого напряму мислення, можливо реабілітуючи деяких філософів від необачних осудів і незаслуженої критики. Порівняння з цими школами у подальшому дасть нам змогу чіткіше побачити теодицейну картину християнського Богомислення.