(1677-1736)
На думку Теофана Прокоповича, Бог є в природі та речах, як зберігаюча причина всього, як Предічний Ум, Вічна Істина, Першопричина і Творець світу з нічого. Тут, хоч і можна зауважити відчутний вплив думок Спінози з трактату “Етика”, проте, цей факт ще не дає підстави розглядати теодицейні уподобання Прокоповича як сліпо епігонські. Енциклопедичних знань мислитель не дозволяв собі спинятись на якійсь одній концептуальній парадигмі, тож ні об’єктивний ідеалізм, ні суб’єктивізм, деїзм чи теїзм, пантеїзм чи критицизм не послужать гаванню його “бароковим” думкам. Про те, що Прокопович мислив категоріями його сучасників, таких як Джордано Бруно, Бенедикт Спіноза, Рене Декарт та ін., довідуємося з його “Курсу філософії, що вміщує логіку, натурфілософію, математику, етику, 1707-1709”[715]. Тож проаналізуємо докази Прокоповича: космологічний та фізико-телеологічний.
Справді, апостеріорний характер доказів збігається у своїх засадах з томістичними “шляхами” і на перший погляд не зауважується чогось нового. На текстуальне співпадіння доказів Прокоповича з доказами Ляйбніца у “Теодицеї” вже звертала увагу В. Нічик[716]. Проте нам ближчий “оккамівський” варіант доказу, поданого Прокоповичем:
“По-перше, кажу, що Бог є ближчою зберігаючою причиною всіх речей, тобто, що Він все так підтримує й зберігає, немов постійно подає йому свою руку з метою, щоб воно не перетворилось в ніщо й взагалі не зникло. Це доводиться на підставі таких аргументів: по-перше, Бог є всюдисутнім внаслідок своєї могутності, присутності та сутності, як вчить теологія. Отже, як наслідок [своєї] сутності Він є всюди, бо Він безмежний, так внаслідок [своєї] присутності й могутності Він усе бачить і все підтримує. По-друге, коли існували б речі, створені без допомоги Бога, то напрошувався б висновок, що щось може існувати всупереч волі Бога. Але цього не можна сказати й ніхто з цим не погодився б. А коли так і було б, то виходило б, що гріх [незалежно від того], звідки він не походив би, не залежав би від Бога, а отже, міг би виникати всупереч волі Бога”[717].
Цей багато обґрунтований доказ знаходить у його виконанні опертя на думках ап. Павла (Рим. 2; Єв. 2, Дії 17), Псевдо Діонісія («Про божественні імена», кн. Х), св. Григорія Назіянзина («Про теологію», промова 2), св. Йоана Дамаскина («Проти маніхейців»), Філона Олександрійського («Про змішання мов», кн. VI та кн. “Про зв’язок вченості з ласкою Божою”), св. Авґустина (“Про походження”, 4, 12) та ін., і заслуговує виняткової уваги. Доказ подається мислителем за методологією “pro et contra”. Підібрані в ньому аргументи уподобаних авторів, свідчать не тульки про ерудицію Прокоповича, а й про теодицейні уподобання. Тут вже не знайдемо метафізичної семантики Аристотеля, а все виразніше віддається перевага Євангельським та святоотцівським правдам. Ось приклад:
“По-п’яте, [сюди] додається й авторитет святих отців: св. Григорія («Про теологію», промова 2), Григорія Ніського («Філософія», кн. VIII), Григорія Діолога папи (“Моралії”, кн. VI, розд. 8), Авґустина (“Про буття”, кн. V, буквально у розд. 26), слова з якого за їх витонченість варто тут навести: «Бог скритою силою рухає все своє творіння й воно рухатиметься таким рухом, поки ангели виконуватимуть [свої] доручення, поки зірки ходитимуть колом, поки чергуватимуться вітри, поки абис* хитатиметься, коливаючи води, поки ширитиметься зелень і розсіюватиме своє насіння, поки народжуватимуться тварини, поки несправедливі допускатимуться навчати справедливих. Приходить час поколінь, що, як і перші, створені ним, здавались і були загублені. Вони не виникли б у властивій їм череді, коли б той, хто створив, зволікав би цим рухом передбачливо управляти»”[718].
Барокові вставки на кшталт “я не смію заносити [свій] серп на чуже жниво” додають доказові легкого «попутного вітру другої навігації» і свідчать про невимушеність авторової думки.
Щоправда, за джерела з природної теології Прокоповичу служили еспанські підручники, н. пр., Арріаги, з яким веде текстуальну розмову автор.