(1881-1955)
У ХХ ст. вчення французького богослова П’єра Тейяра де Шардена[843] нагадує грандіозну по духу і задуму систему, рівну творчому задуму св. Томи Аквінського.
Марі Жозеф П’єр Тейяр де Шарден народився в містечку Сарсен (Sarcenat) поблизу м. Клермон-Феррана провінції Овернь (Alvernia) 1 травня 1881 р. В юнацькому віці навчався в колегії отців єзуїтів і вже з вісімнадцяти років вирішує стати єзуїтом. До 1905 р. вивчав філософію на о. Джерсі (Jersey, Англія). Від 1908 по 1912 р. пройшов чотирьохрічне навчання теології в Гастінґсі (Hastings). Після священичих свячень (14 серпня 1911) навчався в Коллеж де Франс (“Collège de France”) та був змушений перервати студії в розпал Першої світової війни (1914), тож в якості санітара ніс військову службу. Отримав докторський ступінь в Сорбоні (1922) з природничих наук, посів кафедру геології в Католицькому інституті в Парижі, та вже наступного року з науковою археологічною експедицією відправився до Китаю. Для нього це був поклик долі. Тоді вдалося відкопати рештки людини епохи палеоліту (Sinanthropus pekinensis), доби, яка сягає 2,5 млн. - 12 тис. років тому. Це була людина з монголоїдними рисами обличчя. Висновки з проведеної експедиції давали нагоду говорити про нове бачення походження світу та еволюційну теорію. Проте тяжба з керівництвом ордену змушувала Шардена не добиватися розголосу його відкриттю космічної еволюції, в чому мисленник проявив себе як законопослушний чернець.
Впродовж Другої світової війни, в Китаї Шарден завершує редакцію свого шедевру Феномен людини (ще не знаючи про те, яке затяжне зволікання з дозволом на публікацію чекає цю книгу з боку римської церковної влади. Книга вийде посмертно в 1955 р.). В 1946 р. він повернувся до Франції та знову застав вороже ставлення до своєї творчости з боку ордену єзуїтів, аж до заборони виходу їх друком. Проте в науковому оточенні він вже був визнаний спеціаліст. В 1947 р. Шарден виступив на Всесвітньому конгресі віруючих в Нью-Йорку. В 1950 р. Тейяра обирають членом Паризької академії наук. Проте наступного року він змушений переїхати до Нью-Йорку, де й помер в пасхальну ніч 10 квітня 1955 року (цікаво, що він прагнув померти саме в цей день).
Окрім Феномену людини, заслуговують уваги такі твори Тейяря де Шардена як Божественне середовище, есеї: Всесвітня літургія, Як я вірю, Декілька загальних міркувань про сутність християнства, Христос еволюції, Вступ до християнського життя, Міркування про першородний гріх та ін.
Тут не місце з’ясовувати всі “за і проти” цікавого і змістовного еволюційного вчення Шардена, тож зосередимо увагу тільки на теодицеї мисленника, зокрема, на доказі існування Бога, його “точці Омеги” до якої наближається нитка еволюції – до Ісуса Христа. В третій частині нашої книги ще буде нагода вислухати думку Шардена про існування зла.
Отож, Шарден всім серцем прагнув відкрити Бога у світі[844].
На думку цього мисленника, процес еволюції не зупиняється на людині, а сходить до висот духовного проникнення, аж до поєднання свідомости людини з Богом, який є уніфікуючим центром всього духового. У своїх Рефлексіях про прогрес (Réflexions sur le Progrès) мисленник зауважує:
“В таких умовах я все більше вірю в те, що породжуюче начало єднання (уніфікації) не слід шукати в контемпляції Істини і в бажанні вивести Його з Якоїсь речі, а в піднесенні над всім, завдячуючи Комусь, хто є ідентичний для всіх. З одного боку, тому, що він в силі творити в повноті синтезу Духа (а в цьому полягає одиноко можливе визначення прогресу), не залишається в кінці зведення рахунків, коли все опиниться на терезах, а зустрічається в центрі людського роду. Це зустріч, яка може відбутися тільки завдяки загальній любові. З другого боку, тому, що між людськими рисами, за своєю природою незліченними, є тільки один спосіб любити: це визнавати себе у всій множині людського роду поза центром (surcentrés) над єдиним спільним “крайнім-центром”, до якого можуть прибувати з усіх країв, єднаючись у ньому. “Любіть одне одного, визнаючи Бога у глибині кожного з вас, який там народжується”. Ці слова, що були промовлені вперше дві тисячі років тому, сьогодні звучать як структурний основний закон того, що ми називаємо Прогресом і Еволюцією. Вони належать науці поряд з космічними енергіями і необхідними законами”[845].
Тут, як і в багатьох аналогічних зауваженнях Шардена, Бог виступає завершуючою точкою еволюційного процесу. В еволюції зустрічається постійне сходження до більш комплексних структур, яким відповідають досконаліші щаблі пізнання. Найвищий щабель посідає Бог. На перший погляд, може скластися враження, що Богові Шарден відводить остаточне місце в еволюції, і щойно тоді починає говорити про Його існування так, як це відбувається у філософських системах ідеалізму. Але це не так, адже мисленник чітко підкреслює, що “точка Омеги” в остаточному варіанті зустрічається тільки в науковому дослідженні. Насправді ж, Бог є “точкою Альфа”, бо Він є Першопочатком еволюції. А в “точці Омега” Він нам показується.
Які ж головні атрибути Бога, на думку Шардена? Їх чотири: автономність, актуальність, невідворотність та трансцендентність. Бог вислизає за межі часу і простору, бо інакше не був би Омегою.
Крім того, Шарден будує своє обґрунтування існування Бога на законах діяння, послуговуючись думками Аристотеля, Берґсона та Блонделя. Еволюційні процеси аж до появи людини, на думку Шардена, були виключно підлеглі законам природи. З появою людини еволюція з рук природи перейшла до рук самої людині. Ось чому людині цікаво знати, що залежить від її відповідальности, покладеної на плечі в ході еволюції? Це питання тривожить людину ось з якого приводу: або природа закрита до наших потреб і багатомільйонна людська думка буде розцінюватися як мертвонароджена в абсурдному Всесвіті, або ж є вихід до “над-душі” всіх наших душ – до духовного Всесвіту.
Прогрес у любови матиме зміст тільки тоді, коли в центрі перебуватиме Бог. Тож історія еволюції та людських діянь набуває ознак велетенського свідчення існування Бога.
Хоча Шарден не був професійним філософом і богословом, а був науковцем, проте в його дивовижній науковій побудові філософії відводиться основне місце підвалини цієї теорії. В час, коли метафізика могла бути не довподоби, він волів називати цю частину філософії гіперфізика. Саме їй відводилось місце перспективної науки:
“Коли теоретики християнства хочуть розмовляти з нашими сучасниками зрозумілою та переконливою мовою, то їм слід перш за все збагнути, прийняти і полюбити нову ідею про те, що людина сьогодення стала такою під впливом науки”[846].
Гуманізація відбувається еволюційним шляхом. “Точка Омега науки і Христос Об’явлення співпадають матеріально за своєю природою “універсальних Центрів [...] З одного боку, особлива функція Омеги полягає в притягуванні до Себе свідомі часточки Всесвіту для їхнього гіпер-синтезу. З другого боку, функція Христа (традиційно) полягає головним чином у піднесенні, відкуплені, спасінні людини від безодні. Тут – спасіння шляхом отриманого прощення. Там – завершення шляхом творення, яке вже відбулося. Тут – відкуплення. Там – поставання”[847]. Тож відкуплення і еволюція, – дві крайні точки Всесвіту, що знаходяться між силами смерти та силами життя.
Слід зауважити, що позиція Тейяра у теології носить виразно апологетичний, а не строго систематичний характер. Коли теологи втратили інтерес до тейярдизму, через її неоднозначність, науковці назвали цю систему фантастичною, що врешті привело до визнання її неактуальною у богословських дискусіях. Попри намагання ввести в наукові кола містичний елемент, спроба клонування науки з вірою не дала позитивних результатів, а саме на неї Тейяр де Шарден покладав великі надії. Як наголошував співбрат по ордену, Жан Даніелу (1905-1974), техніка, любов і поклоніння – ці три всесвітні речі, згідно Шардена, завдяки яким людина панує над світом у біблійному вимірі – мали б віднайти своє поєднання[848]. Та найбільше – звільнити місце для Христа у техногенному світі і внести в нього елемент духовности. Проте сказати про таємниці віри технічною мовою виявилося не під силу людині ХХ ст. Та в цьому аж ніяк не вина Тейяра, а ознак нашого часу, коли нові ідеї народжуються і зникають у його стрімкому потоці. Тейяр де Шарден шукав пояснення феномену людини, а саме до цього покликані як наука, так і філософія.