(1893-1970)
Учень Едмунда Гуссерля, оригінальний польський мислитель-онтолог, автор відомого трактату “Спір про існування світу” Р. Інґарден[863] бачив завдання онтології в аналізі різних “ідеальних можливостей” з точки зору їхньої конкретизації у індивідуальних предметах. Тож, на його думку, першість онтології серед інших наук полягає саме в тому, що ідеальні можливості встановлені апріорі, і пов’язані з остаточним станом індивідуальних, конкретних речей. Апріорне існування унеможливлює протирічний стан речі, оскільки апріорну фактичність підтримує остаточне існування речі. Такий гуссерліанський підхід у феноменології дає змогу пізнавати як об’єктивну, так і надприродну реальність. Так, з точки зору теодицеї, існування Бога є настільки вагомою реальністю, що навіть гіпотетично не можна виключити можливість Його існування саме тому, що існує остаточна підстава – індивід, або особа, яка, коли й не завжди свідчить про Нього своїм досвідом, то все ж вказує на можливі шляхи до конкретизації здійснення “аріорної ідеї”. Логічно-онтологічний принцип несуперечності відіграє головну роль у онтологічному дослідженні, а сама онтологія є пропедевтикою метафізики. Натомість у метафізичному дослідженні, відмінному від онтологічного, першочергову роль відіграє фактичне існування того, що утвердилося як можливе у онтології. Остаточне знання про щось слід застосовувати до з’ясування чогось, як у частинному існуванні світу, так і у цілому.
“...метафізичні судження є або просто екзистенційними, або категоричними”[864].
Існування є завжди існуванням чогось. Це стосується і способів існування (реального, ідеального, інтенціонального, можливого тощо). Але понятійне існування не є тільки можливе існування, що не дозволяє визнати думку Канта про рівність між помисленими і реальними талерами.
“ «Існування» загалом є тільки певною загальною ідеєю, за якою слідують способи існування”[865].