(1901-1970)
Православний богослов і філософ Павло Миколайович Євдокімов[915] народився 2 серпня 1900/1901 р. в Санкт-Петербурзі в родині військового. Навчався в кадетському корпусі. В 1918 р. поступив до Київської духовної академії та через два роки виїхав до Константинополя, а в 1923 р. до Парижу, де здобував філософський ступінь в Сорбоні. Закінчив Свято-Сергієвський православний богословський інститут в Парижі. Брав участь в роботі Російського студентського християнського руху (РСХД). Одружився на Наталі Брюнель (народила сина, зараз проф.-емерит о. Михайло Євдокімов, та доньку, – Ніна Печерьова-Євдокімова). Викладав у школах Франції. В 1942 році здобував докторський ступінь із філософії в Екс-он-Прованс. Доктор філософії та богослов’я. Захистив докторську дисертацію на тему Достоєвський і проблема зла. В роки Другої світової війни брав участь в Русі Опору. Був один із засновників міжконфесійного благочинного комітету CIMADE (Comite Inter-Mouvements d'aide aux personnes deplacees. Об’єднання допомоги біженцям. Франція, 1941 р.). З 1953 р. – професор морального богослов’я в Богословському інституті в Парижі. Учасник екуменічного руху. Як він сам зізнавався, “зустріч Східного християнства з Західним ставала незворотнім фактором історії. Поклик було почуто, і палке покликання ставало виразним”. Будучи кандидатом богослов’я, Євдокімов вирішив залишитися мирянином. Очолював Екуменічний інститут в Боссей (Швайцарія), де й перебував на викладацькій роботі. В 1967 р. був професором у Вищому Інституті Екуменічних наук в Парижі. Серед трьох професорів Свято-Сергієвського Інституту брав участь на Другому Вселенському Соборі в Ватикані. Помер 16 вересня 1970 р. в Парижі.
Євдокімов намагався поєднати святоотцівську думку, погляди російських релігійних філософів із західною думкою, зокрема католицькою. Він був переконаний, що розкриття сутности атеїзму веде або в прірву або до Хреста, до любови живого Бога. Бог вмирає задля того, щоб пекло, в яке ми себе поміщуємо, змогло розкритися для Божого Світла. Все ж таке бажання залежить виключно від нас. Любов – це Пресв. Трійця, вічний Діалог і невичерпне джерело Богоспілкування. Любов віддає себе і переображує. Людина просвітлюється Божими енергіями. Вона творить життя, красу та справедливість. Людина покликана освячувати всесвіт так, як це робить Пресвятий Бог. “Літургійна людина” – це мирянин, що відчув покликання до “внутрішнього чернецтва”. Він переображує культуру на “ікону Небесного Царства”. Ікона – краса переображеного обличчя. Для сучасника – це одиноко можливий доказ існування Бога. Так само й жінка покликана бути образом, на взір Богородиці (Теотокос). Від жінки залежить збереження життя перед владою чоловічої сваволі і егоїзму. Дитятко в обіймах матері – образ, покликаний здіймати життя людини до Бога. Тож служіння в любови до ближнього – це Богопокликаний шлях жити Божим життям. Адже сам Бог в любові дарує себе кожній людині.
Цікавими є роздуми Євдокімова про Воскресіння Христове, “прославлену плоть”. Його богослов’я розглядається як євхаристійне та еклезіальне. Це богослов’я Бога Чоловіколюбця (Theos philantropos). У Євдокімова чимало запозичень від інших богословів православного Сходу. Так, від російського богослова ХІХ ст. Олександра Бухарьова, колишнього ієромонаха, що полишив чернечий стан і одружився, Євдокімов перейняв думку про “єдину духовність для всіх людей”. Звідси й улюблена думка, що походить від св. Атанасія: “Бог став людиною, щоб людина знову могла стати Богом”. Від о. Сергія Булгакова Євдокімов переймає ідею про спасіння через “Боголюдськість” (Théanthropie – фр.), коли все творіння зустрінеться з Богом завдяки Втіленню Сина Божого.
Відчувати себе “вдома як в невидимому царстві Божественної дійсности”[916], не шукати чогось сенсаційного в Богослужбових практиках, а жити духом правдивої молитви і літургійного життя – ось філософсько-богословське кредо “Воцерковлення” Павла Євдокімова.
ХХ століття було більше подібне на перші віки християнства, тож пізнати його допомагало чимале коло філософів як атеїстів, так і глибоко віруючих мислителів. З філософів на стиль мислення Євдокімова мала особливий вплив думка К’єркегора, а з богословів – святоотцівська традиція (св. Євагрій, св. Атанасій Великий, св. Ісаак Сирин, св. Григорій Палама, св. Серафим Саровський[917]) та сучасники – отці Сергій Булгаков, Кипріан Керн, Микола Афанасьєв, Олександр Шмеман. Коло буде значно ширше, бо Євдокімов вміє слухати будь-якого філософа, який має що сказати про Бога. Таким самим даром був наділений о. Олександр Мень.
Щож розуміє Євдокімов під “внутрішнім чернецтвом”[918]?
На його думку, в сучасному світі недоцільно пристосовувати духовне життя до форм духовности минулого. Ні стовпництво, ні печерне затворництво, ні тривалі молитви не будуть ознакою глибокої духовности в сьогоденні. Щож тоді? Скромність, заощадливість, служіння в родинному колі, сусідство та дружба, щоденна молитва та правдиве літургійне життя мають стати ідеалом релігійного аскетизму для людини на порозі ХХІ століття. І це тому, що в сучасної людини з’явилися нові форми ідолопоклонства: споживацтво, поспіх, неповздержність, розпуста, майнова залежність тощо. Людина живе в “новій” пустелі великого міста. Так, є пустеля Нью Йорку, Києва та Львова. Тож пошук сучасних форм чернецтва, що постають на зміну традиційним – це те, що змушує мислителя відійти від духу старовини, хоч і не скидаючи з корабля історії ці старі, шани гідні форми. З Богом і ближнім людина зустрічається скрізь і всюди, тож вони і є тими, з ким не переривається духовне спілкування. Ще св. Йоан Златоустий зауважував, що продовжувати Літургію можна і слід “на вівтарі сердець наших сестер і братів”[919]. Не тільки теофорність є ознакою Богопокликаного життя, а й ставрофорність та пневматофорність (stаurophores, pneumatophores), коли “зодягання у Христа” покликає до переміни і здатности нести Хрест та бути носієм духа у світі. В цьому велика місія Церкви, що покликана до ведення “всезагального” Богопосвяченого життя.
М І С Т И Ч Н А Т Е О Л О Г І Я
Г А Н С А У Р С А Ф О Н Б А Л Ь Т А З А Р А
(1905-1988)
На думку щвайцарського теолога Бальтазара[920], можна вірити тільки в любов – фраза, яка винесена в заголовок його книги 1963 р.
Його творчий доробок за величиною можна поставити в один ряд з богословськими творами Карла Ранера і Бернарда Лонерґана. Відомо, що Бальтазар помер за два дні перед церемонією посвячення його в кардинали, яка мала відбутися в червні 1988 р. Тим не менше – він один з найвідоміших західних католицьких богословів сучасности. Бальтазар дотримувався традиційної форми богословського дискурсу, де першорядним її елементом має бути Богопізнання, а не антопоцентризм. Важко віднести стиль мислення Бальтазара до якоїсь школи і прив’язати його до стилю конкретного філософа чи богослова, адже еклектичний підхід мисленника і вільне володіння богословськими методами, багатство джерел і поетична уява дають змогу говорити про самобутність творчої думки Бальтазара.
Народився відомий швайцарський католицький богослов, церковний діяч та видавець в м. Люцерні 12 серпня 1905 р. в католицькій родині. Виховувався в бенедектинській (Енгельберг) та єзуїтській (Фельдкірх, Австрія) гімназіях. Германістику та філософію вивчав у Цюріхському, Берлінському та Віденському університетах. Після 30-денних духовних вправ св. Ігнатія Лойоли прийняв рішення вступити після закінчення навчання до ордену єзуїтів. В Цюріху на відмінно захистив докторську дисертацію на тему Історія есхатологічної проблеми в сучасній німецькій літературі (1928). В 1929 р. став новиком ордену єзуїтів та через два роки почав навчання філософії в “Бергманнколлег” в Пуллаху коло Мюнхена. В ці роки (1931-1933) його близькими друзями були Романо Ґвардіні та Еріх Пшивара. Згодом познайомився з французькими теологами Жаном Даніелу та Анрі де Любаком (1896-1991), коли в 1933-1937 роках навчався на єзуїтському богословському факультеті в Ліоні (Ліон-Фурв’єр). В 1936 р. у Мюнхені кардинал Фаульгабер рукоположив Бальтазара на священика. В сорокові роки познайомився з Карлом Бартом та німкинею містиком Адрієнною фон Шпайр (пом. 1967, базельський лікар, Бальтазар навернув її на католицтво і був духівником та видавцем її посмертних творів). В 1945 р. разом із Шпайр заснував “Товариство св. Йоана” («Johannesgemeinschaft»). Це була нецерковна організація, тож згодом участь у ній привела до конфлікту з керівництвом ордену і виходу з нього в 1950 р.
Цікавою сторінкою життя мисленика є праця у видавництві «Johannes-Verlag» в Айнзідельні, в якому Бальтазар друкував свої твори. З 1956 р. він мешкав у Базелі. Тісно співпрацював з католиками Італії та Франції. В 1072 р. заснував разом із де Любаком, Йозефом Ратцінґером та іншими богословами журнал «Communio» (виходить на 17 мовах). Він спрямований на обновлення теології і діалог між віруючими всіх християнських конфесій. Філософські питання, матеріали по мистецтву покликані зближати віру і культуру в сучасному світі. 28 травня 1988 р. папа Іван Павло ІІ назначив Урса фон Бальтазара кардиналом. Він помер в Базелі 26 червня 1988 р.
Бальтазар перекладав твори французьких католицьких письменників (Поль Клодель, Шарль Пегі), досліджував творчість Жоржа Бернаноса, Райнгольда Шнайдера. Трьохтомник Апокаліпсис німецької душі (Die Apokalypse der deutschen Seele, 1937-1939) присвячений німецькій філософській думці. Численні богословські твори Бальтазара дають привід розглядати їх як нову Сумму богословську. Так звана трилогія (теологічна естетика, драматургія та логіка), над якою він працював від 1961 по 1987 рр. покликана пролити світло на Боже Об’явлення. Трилогія побудована за назвами трансценденталій – краси (Божа Слава, Herrlichkeit, 7 томів, 1961-1969), добра (Теодраматика, Theodramatik, 5 томів, 1973-1983) та істини (Теологіка, Theologik, 3 томи, 1985-1987).
В полі зору мисленника духовне життя сучасної людини, її релігійний досвід та спілкування з Богом. Стурбований кризовими явищами в духовному житті, він наголошує на потребі в споглядальному та молитовному житті людини, покликаної усвідомлювати, що християнство має бути живою релігією. Вічність можна пізнати тільки завдяки любови, яка дарується людині як благодать і без якої неможна пізнати світ. Але що таке Любов? На думку Бальтазара, Любов є рушієм всього життя, тож її не вмістити у рамки поняття, ба навіть космічної сили. Любов можна тільки нести, як н. пр. мати несе свою любов до дитини, яка через материнську любов може пізнати, що означає любити. Це саме стосується любови Бога до людини. Тому-то й через Сина Божого Спасительне Слово приходить на світ. Тільки любов’ю долається неподоланний бар’єр між Богом і людиною, бо Любов володіє силою єднання і надавання тотожности сотворінню з Богом. В людині зустрічається Боже післання “любити”, яке завжди є діалогічне. Ось чому “Слово було Бог”. Ось чому в людині серце є центром Богоспілкування, бо воно палає любов’ю. І ось чому богослов’я Бальтазара можна назвати – “глибинним”.
На думку Бальтазара, не слід намагатися побачити у світі вихідну точку для сходження до Істини, бо Вона повною мірою вже представлена в християнстві. Божа Любов є абсолютною, видимою і невидимою, виразна на Хресті.
Мисленник розкриває глибинний зв’язок між Божою Любов’ю і людиною на основі фігури Ісуса Христа – поміж Нескінченною Свободою Бога і скінченною свободою людини. Христос, мов вулкан виривається з надр історії, засвідчуючи правоту світопорядку, встановленого Богом. Навіть, якщо людина його порушує і стає епігоном Прометея чи Фавста, теодрама продовжує розвиватися на особовому вимірі, у прагненні поєднати і відновити розірвані ланки відносин між Богом і людиною.