Про Венеру людство знає з давніх - давен, адже це третє за яскравістю світило на небесній сфері ( після Сонця та Місяця ). Раніше, щоправда, вважали, що ці дві різні зірки, як і у випадку з Меркурієм, Венеру називали відповідно « вранішньою зорею » та « вечірньою зорею ». Венера - друга від Сонця найближча до Землі планета Сонячної системи. Повний оберт навколо Сонця вона робить за 225 діб. Навколо своєї осі, яка майже перпендикулярна до площини орбіти, Венера обертається надзвичайно повільно та ще й у зворотному напрямі. Сонячна доба на планеті триває 117 земних діб, тобто майже два земних місяці там день і стільки ж ніч.
Венера не надто менша за Землю, має схожий хімічний склад та, імовірно, подібну будову. Обидві планети окутані потужними повітряними оболонками і мають майже однакові середні густини. Проте фізичні умови на планеті - сусідці дуже відрізняються від земних.
Венеціанська атмосфера складається переважно з вуглекислого газу ( 96% ), який створює сильний парниковий ефект. У наслідок цього нижні шари атмосфери та поверхня Венери розжарені до температури + 480 0С ( олово та свинець за такої температури розплавлені ) . Біля поверхні Венери атмосферний тиск досягає 90 атм. На висоті 30 км над поверхнею планети починається хмаровий шар завтовшки близько 60 км, який приховує від нас поверхню Венери, заважаючи проводити оптичні спостереження. Хмари складаються з дуже дрібних крапель концентрованих НCl та H2SO4. Вони є причиною того, що небо на Венері не блакитне, як у нас а оранжеве. В атмосфері планети постійно дмуть вітри, швидкість яких із висотою збільшується, досягаючи значення 100 м/с на позначці 50 км.
Рельєф венеціанської поверхні вивчають радіолокаційним методом із Землі та з космічних апаратів. Поверхня планети переважно рівнинна. Посеред рівнин піднімаються невисокі гори та гірські хребти. Гірські райони займають 10% поверхні. Найбільші з них - Земля Іштар та Земля Афродіти - сумірні з Австралією та Африкою відповідно. Найвищий гірський масив Максвелл досягає восьмикілометрової висоти, а найвища гора в ньому сягає 12 км. Низовини займають 27% поверхні Венери.
Атлантида - одна з найбільших низовин - простягається на 2500 км, маючи глибину до 2 км. На поверхні Венери є чимало кільцеподібних кратерів, як вулканічного, так і метеоритного походження. Діаметр цих утворень найчастіше від 30 км до 160 км, а іноді й більший. Уступи та розломи також притаманні венеціанському рельєфу. Поблизу екватора виявлений величезний розлом до 1400 км завдовжки, 150 км завширшки, близько 2 км завглибшки. Він є свідченням колишньої активності, яка спричиняла зсуви в корі, горотворчі процеси та виверження вулканів.
Першим космічним кораблем, який у 1962 році наблизився до Венери, був американський « Марінер - 2 ». Згодом інші космічні апарати досліджували планету ( на сьогодні їх понад 20 ). Радянська міжпланетна станція « Венера - 7 » уперше здійснила посадку на Венеру, а «Венера - 9 » - зробила перші фотографії венеціанської поверхні.