Демографічні втрати першої половини ХХ ст. оцінюються підсумковою й, звичайно, надто приблизною цифрою в 15 млн. осіб. Мова про людей, які загинули або були примусово депортовані за межі своєї батьківщини. Для населення України, яке на 1914 рік не перевищувало 40 млн. осіб у межах сучасних кордонів, втрати такого масштабу справді катастрофічні. Тільки 1959 року перепис населення показав, що Україна має 41,9 млн. громадян, тобто було нарешті перевищено той рівень чисельності, котрий існував до Першої світової. Отже, на відновлення чисельності населення пішло 45 років.
За переписом 1989 року чисельність населення України досягла 51,7 млн. осіб. Приріст — до 10 млн. осіб за 30 років, хоча рівень народжуваності вдвічі скоротився порівняно з довоєнним. Тепер Україна відстає за чисельністю населення не тільки від Німеччини й Великобританії, але й від Італії та Франції.
Коли гине людина в розквіті сил, то не народжуються її діти й діти її дітей. Отже, прямі й опосередковані демографічні втрати ХХ ст. не можна вважати меншими за 45 млн. осіб. В умовах нормального демовідтворення в ХХ ст. ми могли б бути стомільйонним народом.
Після набуття незалежності Україна пройшла крізь дуже тяжку соціально-економічну кризу, протягом якої критично зменшився рівень життя більшості людей і погіршилися всі без винятку економічні показники. Проте з 1999 року, за офіційними даними, почалося економічне зростання, що має привести до підвищення життєвого рівня більшості українців. Використовуючи систему показників ПРООН, прослідкуємо, як змінювалися основні показники людського розвитку за 1992—2002 роки [2; 3; 4].
Інтегральними узагальненими показниками, що відображають порівнянні можливості людей у різних країнах, є індекси людського розвитку. Рейтинг країни у загальносвітовому порівнянні визначається за зменшенням цих зведених показників. У табл. 3.3.2 наведено значення основних показників людського розвитку для України за 1992—2002 рр. Як бачимо, показники людського розвитку в Україні різко погіршилися протягом середини 90-х років, ІЛР з 0,773 у 1993 р. зменшився до 0,731 у 1996 р., тобто на 5,6 %, але з 1997 р. ІЛР почав поліпшуватися. У Звіті за 2004 рік (у ньому наведено дані за 2002 рік) Україна вже посідала 70 місце, і ІЛР становив 0,777 (порівняно з 1996 роком зріс на 6,3 %). Для порівняння: у 2002 р. ІЛР у Норвегії, яка вже кілька років поспіль посідає перше місце, становив 0,956 (на 23 % більше, ніж в Україні), а загальносвітовий рівень становив 0,729 (на 6,2 % менше, ніж в Україні).
Зрозуміло, що різке погіршення умов людського розвитку і, відповідно, різкий спад його показників були викликані в Україні перехідними процесами, передусім глибокою соціально-економічною кризою. Однак перехід до ринкової економіки здійснюють і інші країни — наші сусіди, з якими маємо спільне минуле і приблизно однакові стартові умови, однак втрат у рівні людського розвитку вони зазнали набагато менших. Наприклад, Росія мала у 2002 р. ІЛР 0,795 і посідала 57 місце у рейтингу, Білорусія — 0,790 і 62 місце, Естонія — 0,853 і 36 місце. Польща, яка на початку свого перехідного періоду була за ІЛР позаду України, змогла покращити ситуацію протягом минулого десятиріччя та обігнати Україну (ІЛР у Польщі за 2002 рік становив 0,850 (рейтинг — 37) [2,
с. 161—162]. Щоб проаналізувати причини такого різкого падіння ІЛР, розглянемо динаміку його складових — очікуваної тривалості життя, освіченості та рівня доходів населення (табл. 3.3.2).