Осіб, політичні погляди і переконання яких не збігаються з пануючими або дозволеними у країні, прийнято називати дисидентами. Наявність дисидентів свідчить про недемократичність суспільства (держави). У разі їх еміграції вони вважаються політичними емігрантами; до політичних емігрантів належать також емігранти, що виїжджають з країни проживання через міжетнічні конфлікти і міжконфесійні суперечності.
Біженці — вимушені мігранти, переселення яких було спричинене загрозою втратити життя чи здоров'я, зазнати обмежень у життєдіяльності. До біженців відносять іноземних громадян чи осіб без громадянства, які стали жертвою переслідувань із причин расової, національної, конфесійної, соціальної належності або політичних переконань і вимушені покинути територію держави, громадянами якої вони є (або територію країни свого постійного проживання). Біженці можуть бути і всередині країни, коли відбувається громадянська війна (воєнні конфлікти в республіках колишньої Югославії, чеченські події в Росії тощо). Масові міграції біженців спостерігалися в роки Другої світової війни та після неї, а також починаючи з 1970 p. в багатьох районах світу — на Середньому та Близькому Сході, в Індії, ряді районів Африки; в 1990-х pp. — в Югославії, Російській Федерації, Закавказзі, Молдові, Таджикистані та ін. Кількість біженців, за даними ООН, 1974 p. становила 1,8 млн. (без палестинців), а вже наприкінці ХХ ст. виросла у 10 разів — 18 млн. і продовжує зростати.
Розрізняють такі типи біженців:
· екологічні – після техногенних і природних катастроф;
· воєнні – в разі воєнних конфліктів;
· релігійні – внаслідок конфліктів на релігійному ґрунті;
· національні (етнічні) – за міжнаціональних конфліктів.
Еміграція може набувати масового характеру в силу погіршення соціально-економічного розвитку країн або загострення політичного протистояння. У таких випадках часто уряди країн, до яких переселяються емігранти, і, набагато рідше, уряди країни, звідки переселяються емігранти, можуть регламентувати подібне переміщення на рівні внутрішнього законодавства (еміграційне законодавство) або підписанням двосторонніх (багатосторонніх) міждержавних угод. Відповідно до цього еміграція може бути регламентованою і нерегламентованою (зараз дуже рідко) на законодавчому рівні.
У випадку, коли державні органи, які приймають емігрантів, не здатні здійснити увесь комплекс заходів, передбачених еміграційним законодавством, як наприклад, у зв'язку з їх дуже великим числом або уникненням державних органів країни переселення, — еміграція є некерованою.
Етнічна дифузія – це форма переселення людей, процес поступово та повільного проникнення одного народу чи нації на територію іншого, в процесі чого проходить довга в рамках часу, етнічна асиміляція. Це поняття було введене американським вченим Джоном Ренфру.
При розгляді міграції як переміщення, яке є історичним явищем, чітко виражається феноменологічна обмеженість та недостатність міграції як початкового значення. Бо ж не тільки у відомому нам історичному минулому, але і в сучасності переміщення людей має досить латентний характер, а терміни та географічні рамки цього переміщення виявляються досить нечіткими. Наприклад, поступове переселення японців до Бразилії та інші країни Латинської Америки, корейців — до Японії, китайців — до Філіппін, вірмен та татар — до Середньої Азії. Фактично, кількість подібних випадків велика. Більш того, латентні, а іноді і точечні переміщення відігравали в далекому минулому роль більш важливу, аніж так звані великі історичні міграції. Саме такі переміщення відбувались в епоху стародавнього розселення індоєвропейців по Східній Європі та Передній Азії.
Дифузія може фіксуватись в історичному розумінні тільки заднім числом у своїх кінцевих конкретних результатах. В принципі, дифузія проходить в режимі досить нечіткому та постійному, що далеко не завжди може вважатись історичним фактом. Дифузію, у її відношенні до міграції, можна було б вважати феноменом, який знаходився б посередині між тим, що ми називаємо «історична подія» та «людський стан», або одним із постійних умов людського існування.
Сам процес дифузії досить важко спостерігати та реєструвати і ще важче регулювати та контролювати. У той же час дифузія відіграє важливу роль не тільки в демографічній політиці з її перепадами та флуктуацією, але і в змінах культурного, соціального та політичного ладів. У зв'язку з цим потрібно відмітити ще одну цікаву обставину. Саме дифузія була одним із вирішальних факторів у радикальній зміні етнічного складу окремих країн та регіонів. Бо завдяки дифузії проходить постійне розмивання етнічних, етнокультурних та етнолінгвістичних кордонів. Більш того, саме поняття етносу стає все більш і більш відносним. Методологічно дуже важливо відзначити, що дифузія ні в якому разі не може розглядатись ні як окремий випадок міграції, ні як поняття, що замінює або відміняє поняття міграції. Обидва ці феномени співіснували і співіснують в історії людства як доповнюючі один одного форми переселення людей.
У XV-XIX століттях мала місце передусім економічна міграція. Як приклад –переселення значної кількості людей з Європи у Америку, в т.ч. і українців.
У ХХ столітті відбувалися найбільш масові міграції, пов'язані з Першою Світовою війною та Другою Світовою війною, численними міжнародними і локальними конфліктами, змінами держав світу (утворення держави Ізраїль, розпад СРСР тощо), внутрішньою і зовнішньою політикою окремих держав (політичні і культурні утиски у СРСР, КНР тощо).
Постійні міграції, як економічні, так і політичні є ознакою сучасності. Наприклад, у Африці внаслідок політичних заворушень і заколотів, міжетнічних конфліктів та економічних негараздів, викликаних посухами і неврожаями, частими є еміграції з Конґо, Бурунді, Руанди, Сомалі, Ефіопії тощо; Далай-лама Тибету, переслідуваний китайською владою, є політичним емігрантом, що живе у Індії.