Формування бюджету за принципом бюджетної "матрьошки" породжує хибні стимули у розпорядників коштів місцевих бюджетів. Замість того, щоб винагороджувати заощадливе витрачання коштів та зусилля з мобілізації більших доходів, стара бюджетна система заохочувала місцеві бюджети до завищення своїх видаткових потреб і заниження своїх доходів з метою отримати більшу дотацію чи здобути право на менші відрахування. Збільшення ж доходів чи зменшення видатків могло "каратися" урізанням дотацій чи збільшенням обов'язкових відрахувань.
Застосування видаткових нормативів на основі наявної мережі для розподілу бюджетних ресурсів між регіонами також робить неефективним бюджетне планування. Нормативи, засновані на обсязі послуг, які надаються, заохочують місцеві бюджети підтримувати надмірний обсяг послуг замість того, щоб шукати раціональніших шляхів використання мережі. Скажімо, видатки на охорону здоров'я розраховуються на основі необхідних витрат на утримання певної кількості лікарняних ліжко-місць без урахування того, як вони використовуються. Більш раціональний підхід до формування бюджетів мав би враховувати потреби в медичних послугах та ефективніші засоби задоволення цих потреб.
Бюджетний кодекс обґрунтовує і реалізує положення Конституції України та Закону"Про місцеве самоврядування в Україні"
Окрім виправлення численних недоліків і заповнення прогалин старого бюджетного закону, Бюджетний кодекс сприяє швидшому просуванню України шляхом фіскальної децентралізації. В цьому плані новий Бюджетний кодекс орієнтується та спирається на два важливі попередні законодавчі акти - Конституцію України та Закон "Про місцеве самоврядування в Україні". І в Конституції, і в згаданому законі передбачено поступове послаблення чималої фіскальної влади, зосередженої на обласному та районному рівнях, та створення міцних бюджетів на рівні міст, сіл і селищ, здатних ухвалювати власні видаткові рішення та фінансувати їх переважно з власних джерел доходів.
Згідно зі статтею 143 Конституції України, обласні та районні бюджети відповідають за реалізацію спільних програм соціально-економічного та культурного розвитку за рахунок коштів місцевих бюджетів та державного бюджету, всупереч колишній практиці. У статті 143 визначено далі, що держава може, якщо вважає за потрібне, делегувати видаткові повноваження органам місцевого самоврядування. У разі, коли відбувається таке делегування, держава має профінансувати здійснення цих повноважень за рахунок трансфертів із державного бюджету або шляхом віднесення окремих загальнодержавних податків до місцевого бюджету.
Закон "Про місцеве самоврядування в Україні", віддзеркалюючи положення статті 143 Конституції України та розширюючи їх, передбачає, що у бюджетах місцевого самоврядування мають виділятися видатки, пов'язані з виконанням власних (самоврядних) та делегованих повноважень, які фінансуватимуться з різних джерел доходів. Крім того, всі видатки мають розподілятися на поточні та видатки бюджету розвитку. Закон передбачає також встановлення видаткових нормативів, щоб визначити мінімальний обсяг видатків місцевих бюджетів у різних галузях, а також гарантії фінансування державою цих мінімальних сум.
Однак ні Закон "Про місцеве самоврядування в Україні", ні Конституція України не наводять детального механізму, як практично слід реалізувати спільне для обох документів бачення фіскальної децентралізації. В обох документах залишено поза увагою необхідність відкоригувати і вертикальний, і горизонтальний дисбаланс в децентралізованій бюджетній системі. Оскільки легше децентралізувати видатки, ніж джерела доходів, місцеві бюджети з метою збалансування у багатьох країнах спираються на трансферти з бюджетів вищого рівня. Більш того, якщо до місцевих бюджетів зараховується одне з основних джерел доходів, як-от прибутковий податок з громадян, міжрегіональні відмінності в обсязі прибуткової бази означають, що деякі місцеві бюджети можуть фінансувати широкий спектр державних послуг, а інші зі шкіри пнуться, щоб забезпечити хоча б мінімум цих послуг. Для того, щоб зробити децентралізацію дієвою, необхідна певна методика фіскального вирівнювання місцевих бюджетів.
Новий Бюджетний кодекс є всебічним і послідовним законодавчим документом, здатним далеко просунути Україну на шляху до бюджетної децентралізації. Кодекс віддзеркалює основні положення Конституції та Закону "Про місцеве самоврядування в Україні", що стосуються децентралізації, та містить механізм бюджетного вирівнювання у вигляді заснованої на формулі системи трансфертів.
Разом із тим Кодекс не ставить за мету досягти цілковитої бюджетної децентралізації. Згідно з Кодексом, місцеві бюджети містять у собі бюджети місцевого самоврядування (бюджети власне територіальних громад) та районні, обласні бюджети і бюджет Автономної Республіки Крим. Особливу увагу слід привернути до тієї ролі, що її відводить Бюджетний кодекс такій одиниці, як бюджет району. З об'єктивних причин Кодекс вимушений обмежити стосунки державного бюджету саме з бюджетами районів, оскільки на сьогодні важко чітко виписати партитуру доходних повноважень для бюджетів міст районного значення, 793 селищних бюджетів та 10 256 сільських бюджетів (Місцеве самоврядування в Україні. - К.: Парламентське видавництво, 2000. - С. 140). Для того, щоб досягти поступу в цьому напрямі, потрібна реформа територіального устрою України, що певною мірою об'єднає ці маленькі одиниці місцевого самоврядування (принагідно зауважимо, що в цьому питанні міг би прислужитися досвід польських гмін). У будь-якому разі, пріоритетне завдання на майбутнє з поширення переваг бюджетної децентралізації на ці одиниці вимагатиме, безперечно, більшої інформації про їхні фіскальні параметри, ніж та, яку ми маємо сьогодні.