1. Виникнення науки менеджменту та напрямки еволюції управлінської думки.
2. Ранні теорії менеджменту.
3. Інтегровані підходи до управління.
4. Сучасні напрямки розвитку науки управління.
Менеджмент - область людської діяльності, людського знання. Уміння домагатися поставлених цілей, використовуючи працю, інтелект, мотиви поведінки інших людей. Це тип управління, що найбільшою мірою відповідає потребам і умовам ринкової економіки.
«Менеджмент» і «управління», «менеджер» і «керівник» це на 90% це тотожні поняття. Відмінність: керівником може бути інженер або економіст, що займається управлінням. Менеджер же - представник особливої професії, що усвідомлює це, пройшов, як правило, спеціальну підготовку, що має відповідний диплом. У фірмі він спеціалізується на управлінні.
Поняття «менеджмент» дуже часто є сусідами з поняттям «бізнес». Бізнес - це діяльність, спрямована на отримання прибутку шляхом створення і реалізації певної продукції або послуг. «Управління бізнесом» (business management) - це управління комерційними, господарськими організаціями. Разом з цим практично як синонім застосовується термін business administration, який можна перевести як «ділове адміністрування».
Місце менеджменту в системі економічних знань.
Менеджмент базується і тісно пов'язаний з такими дисциплінами як теорія організації, загальна економічна теорія, право і психологія. Менеджмент забезпечує функціонування і розвиток систем в соціально-економічній сфері. Менеджмент грунтується на чинному законодавстві, використовує його при ухваленні управлінських рішень. Взаємодія між керівником і підлеглим будується з урахуванням особливостей людського чинника, міжособових стосунків і поведінки груп. Менеджмент враховує ці особливості при ухваленні рішень.
Для початкової стадії розвитку наукових знань про управління (ранні теорії менеджменту) характерним був одномірний підхід, за якого наголос робився на дослідженні одного з таких елементів управління: управлінської задачі, власне управлінської діяльності, поведінці і взаємовідносинах людей в організації, прийнятті управлінських рішень. Залежно від прийнятого напрямку досліджень виділяють такі школи менеджменту:
1. Школа наукового управління (Ф.Тейлор, Г.Форд, Френк і Ліліан Гілбрейт, Г.Гантт). Теорії ґрунтувалися на механістичному розумінні людини, її місця в організації і сутності її діяльності та були спрямовані на вирішення проблем підвищення продуктивності праці шляхом удосконалення операцій ручної праці на основі її наукової організації
2. Школа адміністративного управління (А.Файоль, Г.Емерсон, Л.Урвік, М.Вебер). Представники школи опрацьовували підходи до ефективного управління організацією в цілому, концентрували увагу на вивченні сутності та змісту управлінської (адміністративної) діяльності, намагалися виділити загальні принципи та закономірності управління організаціями
3. Школа людських стосунків (Е.Мейо, М.П.Фоллетт, А.Маслоу, Д.МакГрегор). В центрі уваги теоретиків цієї школи знаходиться людина, її індивідуальна поведінка й міжособові стосунки. В основу концепції людських стосунків покладено ідею про те, що застосування прийомів управління міжособовими стосунками, досягнення гармонії у взаємовідносинах між менеджерами і робітниками призводить до зростання продуктивності праці та ефективності організації
4. Школа організаційної поведінки (К.Арджиріс, Р.Лайкерт, Ф.Герцберг). Дослідження теоретиків школи організаційної поведінки (біхевіоризм) також зосереджені на людині. Але на відміну від представників руху за людські стосунки, вони шукали відповіді на запитання щодо природи соціальної взаємодії в колективі, влади та авторитету, комунікацій, лідерства, організаційної культури, управління конфліктними ситуаціями, тобто різних аспектів групової поведінки
5. Кількісна школа (Р.Аккоф, Г.Саймон, Л.В.Канторович). Представники кількісної школи розглядали управління як певний логічний процес, котрий можна відобразити за допомогою відповідних математичних моделей і на закладі цього забезпечити прийняття оптимальних управлінських рішень. Фактично дослідження теоретиків цієї школи спрямовані на розробку кількісних методів обґрунтування управлінських рішень (дослідження операцій).
Для інтегрованих або синтетичних підходів до управління, які долають одномірність ранніх теорій менеджменту, характерними є:
1) погляд на управління як на багатомірне, комплексне явище, яке пов’язано чисельними зв’язками як з внутрішнім, так і зовнішнім середовищем;
2) визнання наявності синергічного ефекту, тобто того, що ціле завжди якісно відрізняється від простої суми його складових частин;
3) заперечення наявності універсальних підходів до управління та загальних принципів побудови і здійснення управління.
Процесний, системний та ситуаційний підходи до управління не є концепціями менеджменту, які складаються з певних положень, а являють собою скоріше способи або образи мислення , які у комплексі розглядають різні аспекти управління:
1. Процесний підхід розглядає управління як серію взаємопов’язаних і неперервних дій (функцій управління). Кожна функція, у свою чергу складається з підфункцій. Всі функції та підфункції об’єднуються пов¢язуючими процесами комунікацій та прийняття рішень і доповнюються лідерством. Таким чином процес управління є загальною сумою всіх функцій, підфункцій, пов¢язуючих процесів та лідерства.
2. Системний підхід стверджує, що організацію слід розглядати як систему в сукупності частин, з яких вона складається та зв’язків з її зовнішнім середовищем. Отже в управлінській діяльності необхідно враховувати вплив і взаємозв’язки чисельних факторів як внутрішнього, так і зовнішнього середовища. Щоб вижити організація має пристосуватися до змін у середовищі. Головні причини того, що робиться у середині організацій слід шукати за її межами. Таким чином управління – це процес адаптації організації до змін у середовищі її функціонування.
3. Ситуаційний підхід визнає, що результати одних і тих самих управлінських дій в різних ситуаціях можуть суттєво відрізнятися. Тому в процесі здійснення управління менеджери повинні враховувати конкретну ситуацію, набір конкретних обставин, які впливають на організацію в даний момент. З точки зору ситуаційного підходу, управління є мистецтвом менеджера усвідомити ситуацію, визначити її характеристики, вибрати відповідну модель управління і вже потім використовувати наукові управлінські рекомендації загального характеру.
Сучасні напрямки розвитку науки управління
1. Глобалізація менеджменту
2. Об’єднання інтересів бізнесу, суспільства і людини
3. Гуманізація управління
4. Посилення технократичного аспекту управління
Розгляду сучасних напрямків розвитку науки управління має передувати усвідомлення принципових змін у характері функціонування і зовнішньому середовищі сучасних організацій, які пов’язані із процесами глобалізації, застосуванням сучасних інформаційних технологій, прискоренням змін у середовищі організацій, інноваційною спрямованістю та підприємницьким типом управління тощо. Саме ці фактори і обумовлюють сучасні тенденції у розвитку науки управління.
Сучасні напрямки розвитку науки управління потребують розгляду значної кількості різних концепцій і моделей менеджменту, які є на перший погляд суперечливими. Взаємозв’язок між ними не є таким очевидним.
Зрозуміти ці різні підходи можна, розглянувши модель “конкуруючих цінностей” Р. Куінна. Згідно цієї моделі різні підходи до менеджменту не тільки взаємно виключають, але й доповнюють одне одного і є однаково важливими в межах сучасного тлумачення менеджменту.