Найважливішим питанням організації міжнародного бізнесу є обґрунтування доцільності виходу підприємства на зовнішні ринки. Прийняття рішень у цьому напрямі міжнародного менеджменту має здійснюватися з урахуванням:
1. етапу інтернаціоналізації, на якому знаходиться підприємство;
2. привабливості інвестування бізнес-програм, пов’язаних з виходом на міжнародні ринки.
В цілому критеріями прийняття рішень щодо виходу на зовнішній ринок є: мінімізація ризику та максимізація ефекту.
На ступінь привабливості зовнішнього ринку впливають:
Ø стабільність державної політики підтримки підприємництва;
Ø пільговий податковий режим;
Ø заходи, що сприяють надходженню фінансових коштів у сферу бізнесу;
Ø створення інноваційних центрів;
Ø розвиток мережі фірм для надання фінансової допомоги підприємцям;
Ø консультаційні центри;
Ø ефективна система захисту інтелектуальної власності;
Ø спрощення процедур регулювання господарчої діяльності (у томі числі звітність);
Ø підвищення якості робочої сили;
Ø забезпеченість інформаційною технологією та засобами комунікації;
Ø свобода творчості.
При виборі зовнішнього ринку важливого значення набуває рівень розвиненості інфраструктури бізнесу.
Основними складовими інфраструктури бізнесу є: кредитна система та комерційні банки; емісійна система; посередництво на сировинних, товарних, фондових, валютних біржах; аукціони, ярмарки; система страхування господарчого та комерційного ризику, страхування компанії; консалтингові фірми; система оподаткування та інспекція; аудиторські фірми; система регулювання зайнятості (біржа праці); торгово-промислові палати; митна система; виставкові комплекси; інформаційні технології та засоби комунікації.
Суттєвим фактором, який визначає вибір країни реципієнта є наявність у ній вільних економічних зон.
Основними формами діяльності підприємства на зовнішніх ринках є:
Ø експорт (прямий та непрямий);
Ø трансферт виробництва за кордон;
Ø франчайзинг;
Ø спільні підприємства.
Експорт– це реалізація на закордонних ринках товарів (послуг), які виробляються в межах митної території країни. Розрізняють прямий та непрямий експорт. Прямий експорт – це самостійна підприємством-виробником своїх експортних товарів та послуг. Непрямий експорт – це реалізація товарів підприємства на закордонних ринках за допомогою посередників.
Безпосередній вихід на зовнішній ринок організаційно здійснюється створення підприємством власного структурного підрозділу – відділ чи управління зовнішньоекономічних зв'язків. Створення власної зовнішньоекономічної служби на підприємстві виправдано, якщо:
Ø частка експорту досить велика в загальному обороті;
Ø зовнішньоторговельні операції здійснюються регулярно;
Ø випускається продукція з високим рівнем конкурентноздатності;
Ø рівень конкуренції на відповідному сегменті світового ринку є прийнятним для підприємства;
Ø підприємство володіє достатнім кадровим потенціалом із зовнішньоекономічної діяльності.
Зовнішньоторговельна фірма є, як правило, самостійним підрозділом підприємства, але не є юридичною особою. Очолюється вона, зазвичай заступником директора підприємства або заступником генерального директора з зовнішньоекономічній діяльності. Фірма має субрахунок на рахунку підприємства, що дозволяє їй використовувати кредити для здійснення експортно-імпортних операцій, але витрачати ці засоби за своїм розсудом без узгодження з керівництвом підприємстві вона не вправі.
Прямий експорт розширює ринок підприємства, але при цьому дуже ускладнюється здійснення усіх функцій маркетингу та менеджменту підприємства. Тому для малих і середніх підприємств більш ефективним є непрямий експорт.
Непрямий експорт використовується, як правило, у разі засвоєння підприємством зовнішнього ринку, який характеризується сильною конкуренцією і продукцією, добре відомою споживачам. На таких ринках має сенс звертатися до закордонних фірм-посередників, які добре знають місцевий ринок і мають досвід оперування у ньому.
Посередництво підвищити ефективність зовнішньоторговельних операцій за рахунок:
Ø кращого знання ринку посередником та наявності у нього постійних клієнтів;
Ø зниження витрат транспортування і збереження продукції, у тому числі за рахунок операцій з великими партіями;
Ø скорочення термінів постачань і оформлення документів;
Ø забезпечення передпродажного сервісу і після продажного обслуговування;
Ø забезпечення товаровиробників оперативною інформацією про зміни конкуренції на ринку та про стан реальних і потенційних конкурентів.
У залежності від організації взаємодії розрізняють наступні типи міжнародних посередників: брокери або прості посередники, комісіонери, консигнатори, повірені посередники, торговельні агенти, дилери.
Допомогу у пошуку посередників та встановленні з ними контактів можуть надати торгово-промислові палати та торговельні представництва. Взаємовідносини між експортерами (імпортерами) та посередниками визначаються угодами між ними. В міжнародній практиці існує широкий діапазон способів винагороди посередників у залежності від обставин, виду товару та форми продажу.
Особливе місце серед способів виходу підприємства на зовнішній ринок займає пряме інвестування (трансферт) капіталу. Аналіз форм і методів організації діяльності у сфері міжнародного бізнесу свідчить про неухильне посилення ролі прямих інвестицій у порівнянні з торгівлею. Прямі інвестиції можуть здійснюватися підприємством самостійно або спільно з господарчим суб’єктом країни, в яку ввозиться капітал. В останньому випадку мова йде про створення спільного підприємства. Можна виділити дві основні форми трансферту капіталу за кордон: складальне виробництво та повне виробництво продукту.
В останні роки широкого розповсюдження у міжнародному бізнесі особливо у сфері послуг та торгівлі набула система договірних відносин типу франчайзинг. Така форма партнерства із закордонними фірмами дає можливість суб’єкту господарчої діяльності, який починає свій шлях у бізнесі, використовувати передові технології, популярну торгову марку, logo, можливість навчатися та отримати необхідні консультації для підвищення ефективності свого підприємства. Сутність франчайзингу, як особливої форми бізнесу полягає у тому, що: незалежна фірма-виробник (франчайзодавець), передає право використовувати свій товарний знак іншому підприємству (франчайзоотримувачу) в обмін на зобов’язання виготовляти або продавати продукцію цієї незалежної фірми (надавати такі самі послуги). За право використання торговельної марки франчайзодавця франчайзоотримувач виплачує певний відсоток від свого доходу як матеріальну (грошову) винагороду. Ця концепція добре адаптована до міжнароної арени та як результат високо прибутковий бізнес. Франчайзінг шороко розповсюджений у фаст-фуді та у готельному бізнесі. У фаст-фуді, McDonalds, Burger King використовуються угоди франшизи від Парижу до Токіо.
Однією з найбільш опрацьованих форм міжнародної кооперації є спільне підприємництво. Міжнародним спільним підприємством (МСП) вважається організаційно-правова форма поєднання зусиль різнонаціональних партнерів у сферах інвестування, управління, виробництва продукції чи надання послуг, торгівлі, використання доходів, розподілу підприємницьких ризиків тощо. Мотиваційний механізм заснування МСП створюється на макро- та мікрорівні національної системи господарювання. Мотивація формування і функціонування МСП як форми реалізації стратегії виходу на внутрішній та зовнішній ринки обумовлюється:
1. зниженням питомих інвестиційних ресурсів і підприємницького ризику;
2. розвитком підприємницького потенціалу конкретного суб’єкта господарювання;
3. реалізацією переваг меншої вартості основних чинників виробництва і, насамперед, можливістю активізації маркетингу та започаткування нових каналів збуту (товарів), можливістю проникнення на новий територіальний сегмент вітчизняного і світового ринків.