Словники України та інших держав загалом одностайні щодо тлумачення змісту терміна “інформатизація”. До нього звертаються у тих випадках, коли є потреба одним словом позначити складний і багаторівневий процес використання в різних важливих сферах суспільства та секторах економіки нових інформаційно-високотехнологічних засобів і виробів, призначених для отримання, створення, накопичення, аналізу, перетворення та поширення інформації – чисел, текстів, зображень, звуків тощо.
За всієї подібності підходів до значення терміна “інформатизація” кожна країна обирала власний шлях і методи змін інфраструктури, введення нових технічних засобів у виробництво й освіту.
Керівники СРСР щосили намагалися поєднати несумісне – запровадити комп’ютери та супровідне друкарське й інше обладнання, але водночас цілковито виключити всі можливості його використання для створення та поширення небажаної політичної й іншої інформації, скажімо, творів Солженіцина чи віршів молодих українських поетів. Маючи кращих у світі науковців із теорії твердого тіла, “дідугани” із Центрального комітету компартії СРСР вирішили економити кошти і просто красти технологічні досягнення зарубіжжя, в основу яких покладено закони фізики твердого тіла. Їм і на думку не спадало те, що головним знаряддям підвищення продуктивності праці стануть комп’ютери, – вони вперто вимагали виготовляти тисячі ракет і військових суден, десятки тисяч танків і літаків.
Із радянського періоду Україна успадкувала чи не кращий у світі Інститут кібернетики в Києві, потужну військову електронну промисловість, яку, на жаль, виявилося неможливо переорієнтувати на виготовлення продукції, що мала б масовий попит на національному та світовому ринках.
І ось за цих складних умов наше керівництво проголошує плани прискорення інформатизації освіти й усього народного господарства. Чи справді варто для цього скористатися досвідом зарубіжних країн і, як свого часу це зробили Франція та Фінляндія, одноразово придбати і встановити в школах та інших інституціях сотні тисяч комп’ютерів одного й того самого покоління?
Спробуємо довести, що подібне рішення може бути помилковим і означатиме далеко не найефективніше використання фінансових ресурсів України. Цілком можливо, що стратегічно кращим виявиться очікування – відмова від масової комп’ютеризації на користь раціонального використання нових інформаційних засобів лише там, де вони найкорисніші.
Для доведення того, що очікування й обмежена інформатизація є найкращим рішенням, скористаємося прикладом автомобілів із бензиновим двигуном, який відтворює головні закономірності розвитку й удосконалення знарядь та інструментів, що використовують люди.
Перші з них являли собою дерев’яні візки з малопотужними і простими двигунами. Примітивізм і неповторність конструкції гранично утруднювали використання: тільки творець був здатний передбачати несприятливі для саморушного апарата умови і впливи, а також ремонтувати пошкодження.
Після перших значних удосконалень і початку заводського виготовлення ці автомобілі могли купувати лише багатії, які спроможні були платити механікам і водіям за ремонт автомобіля й керування ним. Перші дві декади існування автомобіля відзначені практично безперервним внесенням в його конструкцію великої кількості істотних удосконалень.
Потім відбулася якісна зміна в організації виробництва автомобілів і залученні до їх удосконалення справді великих матеріальних та інтелектуальних ресурсів. Автомобілебудування отримало дуже великі кошти й сконцентрувало кращих фахівців із конструювання двигуна, трансмісії, системи керування тощо. Був винайдений конвеєр і застосовані цілком нові матеріали для коліс, гальм та інших частин автомобіля. За порівняно короткий інтервал часу із примхливої та крихкої “антилопи-гну” автомобіль перетворився на досить надійний і навіть не надто дорогий засіб пересування. Масове виробництво настільки зменшило ціну нескладних моделей автомобілів, що вони стали атрибутом не тисяч, а мільйонів сімей.
Автомобіль порівняно рівномірно вдосконалювався впродовж усіх десятиліть XX ст., але наприкінці останнього почав поступово виходити на так зване “плато досконалості”. Вичерпалися можливості удосконалення форми кузова для зменшення коефіцієнта лобового опору, потужності й економічності двигуна, рівня зручності сидінь тощо. Прогрес у наші дні пов’язаний не з футуризацією обрисів автомобіля, а з насиченням його вмісту новітньою мікрокомп’ютерною технікою, засобами забезпечення комфорту та безпеки пасажирів тощо.
Отже, цикл розвитку бензинового автомобіля від винайдення до виходу на плато механічних аспектів його досконалості тривав майже сто років. Це досить довго, а тому одного разу навчений слюсар-механік міг без проблем використовувати свої знання з ремонту двигуна чи інших систем автомобіля десятки років – принцип їх дії й основі риси конструкції лишалися незмінними.
Джерелом неприємностей для тих, хто ремонтує автомобілі, стали комп’ютеризовані елементи. Прогрес у цьому секторі настільки стрімкий, що знання й навички втрачають придатність уже не за десятки років, а усього за кілька. Перенавчання й перепідготовка спеціалістів стали нормою.
Подібним до розглянутого нами прикладу був процес еволюції апаратів для створення та запису зображень, звуків тощо. Та для них, на відміну від автомобіля, останні роки XX ст. стали періодом принципових удосконалень. Наприклад, якраз у даний момент стає анахронізмом фіксування зображень на папері чи плівці за допомогою фотохімічних процесів. Традиційні фотоапарати, практично вийшовши на своє плато досконалості, поступаються “цифровим” апаратам, які фіксують зображення у формі електричних імпульсів “0” і “1”. Ці імпульси були вперше використані в електролампових електронно-обчислювальних машинах. На наш погляд, вкладення грошей в удосконалювання плівкових фотоапаратів так само нерозумне, як реанімація й удосконалення гасових освітлювальних ламп.
Щось подібне сталося і в звукотехніці, де запис інформації на стрічку видається аж надто примітивним на тлі лазерних дисків, які містять недоступну для попередніх типів засобів звукотехніки кількість інформації й дають змогу дуже якісно відтворювати найскладнішу оперну чи концертну музику.
Та повернімося до комп’ютерів. Ці машини лише за півстоліття пройшли набагато складніший шлях еволюції, який можна передати кількома незалежними графіками вдосконалення. Окремою була історія електронно-обчислювальних машин (ЕОМ), які працювали на вакуумних багатоелектродних лампах розжарювання, мали велетенські розміри та споживали багато електроенергії. Швидко досягнувши досконалості у своїй конструкції, ці “динозаври” майже миттєво зникли, поступившись у кілька разів меншим за об’ємом і масою ЕОМ, робочим елементом яких стали напівпровідникові діоди, тріоди й інші елементи.
Однак життя цих “переможців” було ще коротшим – фізики й технологи вигадали спосіб сполучення в єдиний комплекс (так званий “чіп”) дедалі більшої кількості мікроскопічних елементів ЕОМ – спершу десятків, потім тисяч, у наш час – мільйонів. Мініатюризація елементів пам’яті й інших складових частин ЕОМ дала змогу витіснити напівпровідникові машини комп’ютерами з робочими елементами на мікросхемах. Змагання конструкторів і виробників комп’ютерів із різних фірм і країн зумовило блискавичне поліпшення їх якості – “нові” моделі ставали “старими” ще до повного поширення на ринку збуту, а “сучасна” технологія на заводах-виробниках ЕОМ насправді була вже ретротехнологією, бо в лабораторіях-лідерах науковці шліфували те, що наступного року здійснювало черговий переворот і примушувало споживачів відмовлятися від попередніх моделей комп’ютерів і купувати нові.
Якщо звернутися до урядових документів щодо планів інформатизації України, то слід зауважити: буде помилкою орієнтуватися на “сучасні інформаційні технології”. Через інерційність і велику тривалість часу поширення певного типу комп’ютерів, закуплене сучасне обладнання стане старим і малопродуктивним на тлі того, що з’явиться на ринку під кінець подібної “інформатизації”. На наш погляд, стратегічно правильним буде орієнтуватися не на “сучасні”, а на перспективні інформаційно-комп’ютерні технології, на ті, які будуть домінувати на ринку через кілька років.
Та й це ще не все. Слід проаналізувати можливий шлях розвитку всієї інформаційно-комп’ютерної сфери. Чи не відбудеться такий переворот, коли всі сучасні машини перетворяться на непотріб на кшталт ЕОМ на скляних вакуумних елементах?
Є всі підстави вважати, що вже перша половина XXI століття буде відзначена аж двома подібними революціями.
Перша з них – перехід від електрично-струмових процесорів (чіпів) до лазерно-світлових. Вчені вже більш тридцяти років намагаються створити світлові процесори, вважаючи таке завдання цілком реальним. Швидкодія нових процесорів у кілька тисяч разів перевищить навіть найкращі сучасні. Тому персональні комп’ютери оптичного періоду відразу ж стануть суперкомп’ютерами. Спілкуватися з користувачем вони будуть без клавіатури (голосом), створюючи текст статті чи книги з голосу людини. Рамки статті не дозволяють зробити детальний аналіз можливостей і деталей застосування оптичних процесорів, тому обмежимося одним фактом. Перший з таких процесорів із тактовою частотою 8 ТГц уже запрацював у 2003 році в одній із військових лабораторій Ізраїлю. Немає жодних сумнівів у тому, що подібне станеться і в інших країнах, де так само добре підготовлені інженери-фізики йдуть подібним шляхом.
Перспектива “оптичної” революції ставить під сумнів проголошений проект насичення всіх шкіл України наявними на ринку новими моделями комп’ютерів. Чи не краще трохи зачекати з масовою “комп’ютеризацією” і задовольнитися чимось мінімальним – забезпеченням лише тих освітніх і наукових осередків, які для навчального та науково-дослідного процесу справді потребують комп’ютерів?
Адже цілком очевидно, що витрата сотень мільйонів доларів на обладнання багатьох тисяч комп’ютерних класів в усіх малих і середніх школах України мало вплине на підвищення продуктивної компетентності всього нашого населення. Навчені на старих комп’ютерах діти не зможуть вільно користуватися новими, які діятимуть на змінених принципах і матимуть цілком несподівані властивості.
У цій ситуації відмова від лінійної, фронтальної та масової “інформатизації” може стати доцільною, а брак в Україні коштів на неї – позитивним явищем. Можливий варіант дій – концентрація коштів у тих закладах, які готують молодь до вступу на факультети інформатики, фізики, радіофізики, електроніки тощо, яким і справді слід безперервно використовувати й оновлювати комп’ютерне й інше устаткування.
Друга з очікуваних революцій – віддаленіша у часі й може бути названа “нано-квантовою”. Перехід у нанодіапазон розмірів означає, що елементи комп’ютерів зменшаться в тисячі разів, густота запису інформації на плівках – у мільйони. Та головним є не це, а той факт, що в наночіпах стануть непридатні всі ті фізичні закони макросвіту – Ома, Ампера та іншї – які лежать в основі сучасних комп’ютерних процесорів. Там діятимуть закони квантової механіки, можливості яких перевищують попередні більше, ніж ядерна енергія перевищує традиційну хімічну. Навіть обережні передбачення переконують у тому, що перший квантовомеханічний нанокомп’ютер буде потужнішим за усі суперкомп’ютери сучасних зразків разом узяті.
Як же діяти в передбаченні того, що вказані вище дві комп’ютерно-інформаційні революції обов’язково відбудуться? Для розширеного аналізу багатьох можливих варіантів дій не маємо змоги, отже, обмежимося найістотнішим.
Стає ультимативно важливим перехід від “короткого” планування до “довготривалого”, від припущень про незмінність і постійну придатність сучасного інформаційно-комп’ютерного обладнання до уявлення про те, що його “життя” може тривати не більше двох-трьох років. Це одразу підвищує навантаження на інтелект відповідальних осіб, які приймають рішення про виділення коштів із бюджету на інформатизацію освіти й на їх використання. Найімовірніше, державні мужі, причетні до цього, змушені будуть відмовитися від рівномірного розподілу придбаних комп’ютерів по всіх українських школах, концентруючи їх лише там, де вони і справді вкрай необхідні.
Збільшується відповідальність рішень щодо діяльності системи підвищення комп’ютерної грамотності широкого загалу педагогічних та інших працівників. Можливо, логічним і цілком виправданим буде тимчасове скорочення підготовки викладачів вузів до використання наявної інформаційно-комп’ютерної та іншої техніки з огляду на те, що вже через кілька років з’явиться набагато досконаліше, дешевше та зручніше у використанні обладнання.
Справді, навіщо нині всім засвоювати швидку роботу на клавіатурі та запам’ятовувати сотні команд, якщо у перспективі управління стане звуковим, а не механічно-тактильним. У даний момент звуковий спосіб уже відпрацьований на суперкомп’ютерах з високою швидкодією. Оптичні процесори дадуть змогу здійснити його й на звичайних і відносно дешевих персональних машинах, які в найближчі роки можуть розпочати свій життєвий цикл.
Немає жодних сумнівів, що машини й інше інформаційне обладнання найближчого майбутнього буде і дешевшим, і досконалішим. Саме тому, враховуючи нашу обмеженість у коштах, недоцільно концентрувати зусилля на придбанні техніки нинішнього дня. Набагато краще орієнтуватися не на неї, а на те, що масово виготовлятиметься країнами-лідерами років через п’ять.