Геологічна діяльність океанів та морів

У Світовому океані зосереджено близько 1,4 млрд. км³ (97%) водних запасів планети. Частина цієї води в льодовикові епохи перетворювалась у лід - рівень води знижувався, в міжльодовикові епохи рівень води підвищувався до сучасного, а інколи і перевищував його на 30 м і більше.

Величезна рухома маса води Світового океану виконує велику роботу руйнування (морська абразія, від лат. "абразіо”- збриваю), транспортування та творення. Із них переважає остання, тому що Світовий океан є зоною акумуляції не тільки матеріалу, що утворюється в ньому, а і тієї великої кількості речовин, які приносять ріки, льодовики та вітер.

Світовий океан не раз змінював свої межі. Уся поверхня сучасної суші неодноразово заливалася його водами. На дні морів формувались потужні товщі осадів, які перетворились згодом в осадові породи.

Руйнівна діяльність моря. Море намагається зрізати береги до свого рівня. Морські хвилі завдають на берег великий тиск. Так, тиск вітрових хвиль біля берегів внутрішніх морів досягає 150 кПа (15 т/м²), а біля берегів зовнішніх морів – 380 кПа (38 т/м²). Уламковий матеріал, яким насичені хвилі, посилює їх руйнівну діяльність.

Якщо рівень моря довго залишається постійним, берег поступово відступає до такого положення, коли навіть штормові хвилі його не досягають. Берег із абразійного переходить у акумулятивний, біля нього починається намив уламкового матеріалу. Утворюється пляж. Уламковий матеріал хвилеприбійної тераси згладжується і здрібнюється до гравію та піску. Частина матеріалу переміщується в глибину моря.

Особливо інтенсивне руйнування берега і швидке зростання тераси спостерігається при поступовому опусканні материка і отже, наступу (трансгресії) моря. При відступі (регресії) моря хвилеприбійні тераси виявляються на поверхні і утворюють морську терасу.

Засоби захисту морських берегів від руйнування є такі:

1) спорудження пасивного захисту (потужні хвилебійні стінки із залізобетону товщиною в декілька метрів), які швидко руйнуються морем і потребують частого ремонту і відновлення;

2) спорудження активного захисту (хвилеломи, буни), біля яких утворюються пляжі, які є природним захистом берега.

Транспортувальна діяльність моря. Вона здійснюється морськими течіями, приливами та відливами, вітровими хвилями та ін. У результаті формується рельєф морського дна прибережної зони.

Вітрові хвилі переміщують уламковий матеріал у прибережній зоні. При підході хвиль до берега під кутом можливе перенесення уламкового матеріалу уздовж берега. При підході хвиль перпендикулярно до берега наноси переміщуються нормально до нього, виробляючи профіль рівноваги. Переміщення вітровими хвилями піщано-галькового матеріалу спостерігається до глибини 8-10 м.

Припливні та відпливні хвилі приводять до руху усю товщу води незалежно від глибини, і тому вони здатні не тільки переміщувати наноси, а й еродувати дно.

Морські хвилювання, течії та інше виконують велику роботу з диференціації уламкового матеріалу за масою та об'ємом.

Акумулятивна діяльність моря. Вітчизняні та зарубіжні вчені виявили певну закономірність у накопиченні осадів. У Світовому океані виділяють чотири основні зони.

1. Прибережна (літоральна) - між рівнями самого високого припливу і самого низького відпливу. Ширина її невелика, лише інколи досягає І0-І5 км. У деяких берегів вона зовсім відсутня.

2. Шельф (мілководні або перітові осади). Зона пологого схилу морського дна до глибини 200-250 м.

3. Глибоководна (батіальна). Зона більш крутого схилу морського дна до глибини 2-2,5 км.

4. Абісальна (надглибока) зона, яка приурочена до ложа океану.

Основна маса осадів накопичується у перших двох зонах.

Осади літоральної зони виділяються надзвичайною різноманітністю як у вертикальному, так і в горизонтальному напрямку. Переважно мають механічне походження, рідко хімічне і дуже рідко - органогенне. Зона знаходиться в смузі припливу та відпливу і тому слабко заселена як тваринами, так і рослинами. У літоралі накопичуються галькові (біля скелистих берегів), піщані та гравійні відклади (біля плоских берегів). Інколи зустрічаються черепашники.

Осади шельфової зони. Ширина мілководної смуги змінюється від 200-300 км до 1-2 км (біля підніжжя молодих гір, наприклад, Кордільер).

Потужність осадів у шельфовій зоні найбільша. Вона тим більша, чим більше осадів приносять ріки, що упадають, і чим інтенсивніше розмивається берег.

Для відкладів шельфової зони характерна швидка змінюваність осадів по площі - осади механічного походження замінюються хімічними та органогенними. Відклади виразно шаруваті. Склад: валуни, галька, гравій, піски (ступінь здрібнення збільшується при віддаленні від берега). Якщо до механічних осадів примішуються органогенні та хімічні, то утворюються вапняково-глинисто-мергелисті породи.

Осади батіальної зони. Вони представлені тонкодисперсним матеріалом (пилуваті і глинисті частинки), який свідчить про слабке переміщення водних мас. Це переважно мули, збагачені органічними речовинами.

Осади абісальної зони. Представлені органічними кремнистими мулами та глибоководними глинами, які утворюються внаслідок підводного вивітрювання, вулканічного попелу, із метеорного та атмосферного пилу, колоїдних розчинів, що приносяться річками та доставляються в глибокі зони течіями.

Геологічний індекс морських відкладів "m”.

Відклади прадавніх морів займають значну територію сучасної суші, в зв'язку з чим часто використовуються як основи будинків та споруд, тому важливо знати їх будівельні властивості.

Крупноуламкові породи та піски морського походження є надійними

основами.

Крейда, вапняк, мергель, доломіт, гіпс за механічною міцністю цілком задовольняють будівельників, але із-за їхньої розчинності у воді схильні до карстоутворення (див. п. 8.4.3).

Глини та суглинки, що утворились під великим тиском, дуже переущільнені, внаслідок чого вони дають невеликі осідання під навантаженнями, але при попаданні в них води набухають. Особливо значне набухання відбувається при наявності в породі монтморилоніту. При заляганні на схилах морські глини схильні до сповзання. Часто містять шкідливі домішки (наприклад FeS₂- пірит).

Сучасні морські мули мають велику пористість і невелику міцність.

 

№ 33. Гумифика́ция — это процесс образования специфических гумусовых веществ в результате трансформации органических остатков.

В широком смысле слова под гумификацией понимают совокупность процессов превращения исходных органических веществ в гуминовые кислоты и в фульвокислоты и процессов, определяющих уровень накопления и соотношения этих кислот в почве.

Было предложено несколько гипотез образования гумусовых кислот, или механизмов гумификации. Наибольшее значение из них имеют конденсационные (полимеризационные) гипотезы и гипотезы окислительного кислотообразования.

Степень гумификации органического вещества— отношение количества углерода гумусовых кислот к общему количеству органического углерода почвы, выраженное в массовых долях.

Углефикация— природный процесс структурно-молекулярного преобразования (метаморфизации) органического вещества угля под влиянием высокого давления и температур. Углефикация — фаза углеобразования, в которой находящийся в недрах Земли торф последовательно преобразуется (при соответствующих условиях) сначала в бурый, потом в каменный уголь и антрацит. При этом повышается содержание углерода, снижается выход летучих веществ, увеличивается отражательная способность гелифицированных компонентов.

Выделяют 2 стадии углефикации: диагенез и метаморфизм угля. В стадии диагенеза завершаются гумификация растительного материала, старение и затвердевание коллоидов, происходит дегидратация, выделение газов, складывается петрографический состав угля. Дальнейший метаморфизм угля — совокупность физико-механических процессов, обусловленный продолжительным влиянием повышенных температур и давлений при погружении угленосных толщ в недра Земли, приводит к структурно-молекулярному преобразованию микрокомпонентов угля и существенным изменениям их химического состава и физических свойств.

По совокупности основных показателей состава и свойств выделяют 3 степени углефикации: низший (буроугольный), средний (каменноугольный) и высший (антрацитовый). Степень углефикации угля отображает его геологический возраст. «Наиболее молодой» в геологическом отношении — бурый уголь, «самый старый» — антрацит.

В общем непрерывном и необратимом процессе углефикации важнейшим её показателем является последовательное нарастание в элементном составе количества органических веществ угля, относительно содержания углерода, снижения содержания кислорода, а на высших стадиях углефикации — водорода и азота. С повышением степени улефикации возрастают блеск и отражательная способность угля, оптическая анизотропия, микротвёрдость, изменяются микрохрупкость, трещеноватость, люминесценция, плотность органической массы, гидрофильность, теплопроводность, электрические свойства, скорость прохождения ультразвука, спекаемость, теплота сгорания.

От степени углефикации зависят: химический состав, физические и технологические свойства угля, которые определяют возможные и наиболее рациональные направления его использования.

Аллохтон (от греч. αλλο — другой и xθών — Земля) — термин в геологии и некоторых областях наук.

В структурной геологии, аллохто́н, или аллохтонический блок — комплекс горных пород, залегающий над поверхностью надвига и перемещенный с места своего образования по этой поверхности. Образует висячее крыло тектонического покрова. Аллохтон, изолированный от скалы, от которой он оторвался, называют клиппом. Если в аллохтоне есть дыра, то его можно рассматривать как автохтон под аллохтоном, а отверстие называется окном (или фенстером).

В лимнологии аллохтонные источники углерода и питательные вещества поступают из-за пределов водной системы (например, из растительного материала, почвы). Углеродные источники внутри же системы, такие как водоросли и поверженные микробному распаду частички органического углерода называют автохтонными. В ручьях и малых озёрах аллохтонные источники углерода являются преобладающими, в то время как в крёпных озёрах и океанах доминируют автхтонные источники.

В социальных науках термин «аллохтонный» является противопоставлением автохтонности.

Автохто́н (др.-греч. αὐτός — «сам», χθών — «земля») — комплекс горных пород, залегающий под поверхностью надвига и не испытавший значительных горизонтальных перемещений с места своего образования. Вместе с паравтохтоном образует лежачее крыло тектонического покрова.

Лимнический тип углеобразования (от греч. límne — озеро, пруд), углеобразование, происходившее внутри континента в замкнутых водоёмах, не имевших связи с открытым морем. Характерные черты Л. т. у.: небольшое количество пластов угля, обычно сложного строения и часто обладающих большой, но изменчивой мощностью; несогласное залегание угленосной толщи на подстилающих породах. В составе угленосной толщи преобладают пески и песчаники, переслаивающиеся с глинистыми отложениями. Наблюдается постепенный переход от грубозернистых осадков в нижней части угленосной толщи к более мелкозернистым — в верхней. Частным случаем Л. т. у. является потамический (потамос — река) тип углеобразования, связанный с формированием пойменных торфяников. В СССР к бассейнам с Л. т. у. относятся Челябинский, Тургайский, Канско-Ачинский, Иркутский; за рубежом — Кладненский, Пльзенский в Чехословакии и др. Бассейны Л. т. у. в зависимости от их тектонического положения содержат бурые или слабо метаморфнзованные каменные угли

Паралический тип углеобразования (от греч. parálios — приморский), углеобразование, происходившее в водоёмах, имевших связь с открытым морем. Угленосные отложения содержат морские прослои или горизонты с морской фауной, а частое переслаивание морских, лагунных и континентальных отложений с углями показывает, что последние произошли из прибрежных (приморских) торфяников. В СССР в Донецком угольном бассейне, который характеризуется П. т. у., число морских прослоев очень велико, в других бассейнах они встречаются только в низах (например, Карагандинский угольный бассейн) или в верхах угленосной толщи (например, угольный бассейн Риу-Гранди-ду-Сул в Бразилии). Паралические бассейны характерны для каменноугольного периода, когда они были широко распространены, и реже встречаются в более поздние геологические периоды.

№34 Уголь, подобно нефти и газу, представляет собой органическое вещество, подвергшееся медленному разложению под действием биологических и геологических процессов. Основа образования угля — растительные остатки. В зависимости от степени преобразования и удельного количества углерода в угле различают четыре его типа: бурые угли (лигниты), каменные угли, антрациты и графиты. В западных странах имеет место несколько иная классификация — лигниты, суббитуминозные угли, битуминозные угли, антрациты и графиты, соответственно.

Антрацит — самый глубоко прогревавшийся при своем возникновении из ископаемых углей, уголь наиболее высокой степени углефикации. Характеризуется большой плотностью и блеском. Содержит 95 % углерода. Применяется как твердое высококалорийное топливо (теплотворность 6800—8350 ккал/кг). Имеют наибольшую теплоту сгорания, но плохо воспламеняются. Образуются из каменного угля при повышении давления и температуры на глубинах порядка 6 километров.

Каменный уголь — осадочная порода, представляющая собой продукт глубокого разложения остатков растений (древовидных папоротников, хвощей и плаунов, а также первых голосеменных растений). По химическому составу каменный уголь представляет смесь высокомолекулярных полициклических ароматических соединений с высокой массовой долей углерода, а также воды и летучих веществ с небольшими количествами минеральных примесей, при сжигании угля образующих золу. Ископаемые угли отличаются друг от друга соотношением слагающих их компонентов, что определяет их теплоту сгорания. Ряд органических соединений, входящих в состав каменного угля, обладает канцерогенными свойствами.

Содержание углерода в каменном угле, в зависимости от его сорта, составляет от 75 % до 95 %. Содержат до 12 % влаги (3-4 % внутренней), поэтому имеют более высокую теплоту сгорания по сравнению с бурыми углями. Содержат до 32 % летучих веществ, за счёт чего неплохо воспламеняются. Образуются из бурого угля на глубинах порядка 3 километров.

Бурый уголь — твердый ископаемый уголь, образовавшийся из торфа, содержит 65—70 % углерода, имеет бурый цвет, наиболее молодой из ископаемых углей. Используется как местное топливо, а также как химическое сырье. Содержат много воды (43 %), и поэтому имеют низкую теплоту сгорания. Кроме того, содержат большое кол-во летучих веществ (до 50 %). Образуются из отмерших органических остатков под давлением нагрузки и под действием повышенной температуры на глубинах порядка 1 километра.

Маркировка угля — установлена с целью рационального промышленного использования угля. Угли подразделяются на марки и технологические группы; в основу такого подразделения положены параметры, характеризующие поведение углей в процессе термического воздействия на них. Российская классификация отличается от западной.

Наибольшее количество антрацита образовалось в результате регионального метаморфизма при погружении угленосных толщ в область повышенных температур и давлений. Температура при формировании антрацита в условиях регионального метаморфизма находилась в интервале 350-550°С, что наряду с изменением давления, особенностями исходного материала и другими причинами привело к образованию антрацита с различными свойствами

В зависимости от содержания углерода и по своему технологическому применению антрацит также принято подразделять на следующие градации – стандартное качество (SG), высокое качество (HG) и сверхвысокое качество (UHG).

В ряде ранее действующих классификаций антрациты подразделялись на марки ПА (полуантрациты) и А (антрациты). Во вновь введённых государственных стандартах на классификации углей и антрацит основных бассейнов и месторождений марка ПА не предусмотрена

Антраци́т (от лат. anthracites, из др.-греч. ἄνθραξ «уголь; карбункул») — самый древний из ископаемых углей, уголь наиболее высокой степени углефикации (метаморфизма)

Лучший сорт каменного угля, отличающийся черным цветом, сильным блеском, большой теплотворной способностью

Высшая разновидность угля – твердого горючего полезного ископаемого, образованного из растительных остатков растений в результате гумификации и углефикации

Уголь чёрно-серого цвета с металлическим блеском, твёрдый, высокой плотности и высокой электропроводности.

Антрацит может рассматриваться как переходная стадия между каменным углем и графитом. Чаще всего месторождения антрацита встречаются в районах, которые подвергались значительным движениям земной коры, таким как отроги горных хребтов. В процессе углефикации захороненный в недрах Земли торф последовательно превращается (при соответствующих условиях) сначала в бурый, затем в каменный уголь и антрацит

№35 Земля, согласно современным представлениям, имеет возраст 4,5 — 5 млрд лет. В истории ее возникновения выделяют планетарный и геологический этапы.

Геологический этап — последовательность событий в развитии Земли как планеты с момента образования земной коры. В ходе него возникали и разрушались формы рельефа, происходили погружение суши под воду (наступление моря), отступание моря, оледенения, появление и исчезновение различных видов животных и растений и т.д.

Ученые, пытаясь восстановить историю планеты, изучают пласты горных пород. Все отложения они делят на 5 групп, выделяя следующие эры: архейскую (древнейшую), протерозойскую (раннюю), палеозойскую (древнюю), мезозойскую (среднюю) и кайнозойскую (новую). Граница между эрами проходит по крупнейшим эволюционным событиям. Последние три эры делят на периоды, поскольку в этих отложениях останки животных и остатки растений сохранились лучше и в большем количестве.

Каждой эре свойственны события, оказавшие решающее влияние на современный рельеф.

Архейская эра отличалась бурной вулканической деятельностью, в результате которой на поверхности Земли оказались магматические гранитсодержащие породы — основа будущих материков. В то время Землю населяли лишь микроорганизмы, которые могли жить без кислорода. Предполагают, что отложения той эпохи покрывают практически сплошным щитом отдельные участки суши, в них много железа, золота, серебра, платины и руд других металлов.

В протерозойскую эру вулканическая активность также была высока, образовались горы так называемой бай- кальской складчатости. Они практически не сохранились и представляют собой сейчас лишь отдельные небольшие поднятия на равнинах. В этот период планету населяли сине-зеленые водоросли и простейшие микроорганизмы, возникли первые многоклеточные. Протерозойские пласты горных пород богаты полезными ископаемыми: железными рудами и рудами цветных металлов, слюдой.

В начале палеозойской эры образовались горы каледонской складчатости, что привело к сокращению морских бассейнов и возникновению значительных участков суши. В виде гор сохранились лишь отдельные хребты Урала, Аравии, Юго-Восточного Китая и Центральной Европы. Все эти горы невысокие, «изношенные». Во второй половине палеозоя образовались горы герцинской складчатости. Эта эпоха горообразования была более мощной, возникли обширные горные массивы на территории Западной Сибири и Урала, Монголии и Маньчжурии, большей части Центральной Европы, восточного побережья Северной Америки и Австралии. Сейчас они представлены невысокими глыбовыми горами. В палеозойскую эру Землю заселяют рыбы, земноводные и пресмыкающиеся, среди растительности преобладают водоросли. Основные месторождения нефти и каменного угля возникли именно в этот период.

Мезозойская эра началась с периода относительного спокойствия внутренних сил Земли, постепенного разрушения созданных ранее горных систем и погружения под воду сглаженных равнинных территорий, например большей части Западной Сибири. Во второй половине эры образовались горы мезозойской складчатости. В это время появились обширные горные страны, которые и сейчас имеют облик гор. Это Кордильеры, горы Восточной Сибири, отдельные участки Тибета и Индокитая. Землю покрывала буйная растительность, которая постепенно отмирала и перегнивала. В условиях жаркого и влажного климата шло активное образование болот и торфяников. Это была эпоха динозавров. Гигантские хищные и травоядные животные распространились практически по всей планете. В это время появились и первые млекопитающие.

Кайнозойская эра длится по сей день. Ее начало было ознаменовано ростом активности внутренних сил Земли, приведшим к общему поднятию поверхности. В эпоху альпийской складчатости возникли молодые складчатые горы в пределах Альпийско-Гималайского пояса и приобрел современные очертания материк Евразия. Помимо этого, произошло омоложение древних горных массивов Урала, Аппалачей, Тянь-Шаня, Алтая. Резко изменился климат на планете, начался период мощных покровных оледенений. Наступающие с севера покровные ледники изменили рельеф материков Северного полушария, сформировав холмистые равнины с большим количеством озер.

 

38. ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ ІДЕЙ МОБІЛІЗМУ

Звичайно появі нових ідей в науці передують тривалі періоди накопичення фактичних даних, більшість з яких не укладається в рамки старих концепцій про фізичну суть тих або інших природних явищ і процесів». Однак процес сприйняття і особливо впровадження в практику нових наукових теорій часто виявляється дуже тривалим. Це пов'язано з тим, що революційні зміни в науці зачіпають, як правило, давно сталі уявлення, що стали звичними. Але навіть тоді, коли нові теорії в основі своїй розроблені, вони далеко не відразу завойовують собі визнання в науковому світі. Нову теорію ще необхідно доводити, а для цього потрібний багато часу, що витрачається на постановку контрольних експериментів і всебічне зіставлення теорії з практикою.

У науках про Землю аналогічний психологічний бар'єр «очевидності» створюється нашими буденними уявленнями про непорушність розташування материків: здається, що гірські породи такі міцні, а маси континентів настільки великі, що немає сил, здатних зрушити їх з місця. Саме під впливом таких уявлень в теоретичній геології сама собою і як «очевидна» точка зору виникла фіксістьска концепція, згідно з якою всі геологічні структури, починаючи від континентів, океанів і їх дна і кінчаючи островами, завжди знаходилися на поверхні Землі тільки в строго фіксованому положенні. В рамках такої фиксістської концепції будь-які скільки-небудь значні горизонтальні переміщення геологічних структур повністю виключалися.

Фіксистській бар'єр «очевидності» вперше вдалося переступити англійському пастору і талановитому фізику О. Фішеру в його незаслужено забутій праці з цілком сучасною назвою «Фізика земної кори», виданим ще в 1889 р.

У протилежність пануючим тоді уявленням про поступове охолоджування і стиснення 3емли, що призводять до виникнення в земній корі напруг стиснення, О. Фішер, створюючи свою концепцію, виходив з факту одночасного існування на Землі структур розтягування і стиснення. До перших він відніс рифтові зони, плато (як тоді називали Серединно-Атлантичний хребет), що проходять через Ісландію, Східну Африку і інші подібні структури, а до інших - Тихоокеанський рухомий пояс, що виділяється різко підвищеною сейсмічністю. За основу геодинамічної моделі розвитку земної кори О. Фішер прийняв закономірності руху лавових кірок, що утворюються при охолодженні магми в лавовому озері кратера вулкана Килауеа на Гавайських островах. Ці кірки завжди переміщалися від відкритих тріщин, що заповнюються вогненно-рідкою магмою (з якої при охолодженні і формувалися самі кірки), до місць того, що їх торосить і занурення в глибини розплавленої магми лавового озера.О. Фішер дійшов природних висновків - океанічна кора утворюється за рахунок виявлення базальтов з тріщин в зонах її розтягування, таких, наприклад, як в Ісландії і на осьовому хребті в Атлантичному і інших океанах. По периферії Тихого океану існують зони стиснення, в яких океанічне дно опускається під острівні дуги і континентальні околиці. Це занурення океанічної кори під континентальну і призводить до виникнення землетрусів під Тихоокеанським рухомим поясом. Континенти пасивно «дрейфують» разом з океанічною корою від зон розтягування до зон стиснення. Рушійним механізмом, що переміщає блоки земної кори, служить конвективний перебіг магми в подкоровому субстраті.

 

Як видно, концепція О. Фішера визнавала існування великомасштабних горизонтальних переміщень континентів і окремих блоків кори. Тому, на відміну від колишніх фіксістських уявлень в геології, його концепція розвитку геологічних процесів на Землі була першою науково обгрунтованою концепцією мобілізму.

Наступний крок в розвитку ідей мобілізму зробив видатний німецький геофізик А. Вегенер, що опублікував в 1912 р. гіпотезу дрейфу континентів. Як аргументи, що свідчать про дрейф материків і розпад колись єдиного суперконтиненту Пангєї, А. Вегенер наводив наступні аргументи: надзвичайна схожість контурів західних і східних берегових ліній Атлантичного океану, однотипність геологічної будови суміжних материків, що оточують цей океан, спільність стародавньої фауни і флори на роз'єднаних нині материках, а також сліди майже одночасного (пізньопалеозойського) розповсюдження покривного зледеніння в Південній Америці, Південній Африці, Індії і Австралії. На жаль, з трагічною смертю А. Вегенера в 1930 р. його смілива гіпотеза була віддана забуттю.

Чому ж так відбулося і цього разу? Крім певного консерватизму властивого науковому світу, головну роль тут зіграло помилкове пояснення А. Вегенером механізму дрейфу континентів, тоді як жоден з його геологічних аргументів на користь самої гіпотези дрейфу ніколи спростований так і не був.А. Вегенер припускав, що переміщення материків відбуваються за рахунок ротаційних сил і приливних взаємодій Місяця із Землею, тобто дякуючи чисто зовнішнім діям, а не внутрішнім причинам. Елементарна перевірка розрахунками показала, що подібний механізм на багато порядків слабкіше за ті сили, які могли б насправді змістити материки. Але весь парадокс ситуації полягав в тому, що в 20-х роках разом з помилковим механізмом вегенеровської гіпотези «за борт виплеснули» і його абсолютно правильні аргументи на користь реальності самого факту існування дрейфу континентів.

Якби А. Вегенер скористався для пояснення дрейфу континентів механізмом концепції О. Фішера можливо, періоду забуття ідей мобілізму і не було б. Але відбулося інакше і для нового відродження цих ідей було потрібно тривалий час, перш ніж накопичилися нові факти, що підтвердили не тільки існування самого дрейфу, але і що відкрили нове явище - розсовування океанського дна. Відбулося це у середині 50-х років після проведення П. Блеккетом і З. Ранкорном (Кипсогп, 1955) широких палеомагнітних досліджень.

Енциклопедія - З

Закон Вагнера – гіпотеза німецького економіста А. Вагнера, згідно з якою промисловий розвиток супроводжується зростанням частки державних витрат у валовому національному продукті. Головними причинами такого зростання Вагнер вважав: 1) збільшення витрат на державне управління, забезпечення законності й порядку, а також на регулювання економічної діяльності у процесі розвитку суспільства, 2) еластичність попиту на культурну та благодійну діяльність держави по доходу більше одиниці (перевищення такого попиту щодо зростання доходів), 3) економічний розвиток супроводжується зростанням промислових монополій, що потребує посиленого державного контролю.

Закон Вагнера значною мірою підтвердила практика капіталістичної дійсності. Проте його обґрунтування заперечувалося такими аргументами: а) це не закон, а низка тверджень, б) його доведення не ґрунтується на строгій теорії людської поведінки або дій уряду, тому воно не може бути основою прогнозування майбутнього. Закон Вагнера з теоретико-методологічного погляду доцільніше розглядати як найважливіший елемент закону одержавлення капіталістичної економіки, що передбачає якіснішу його (закону Вагнера) аргументацію щодо причинно-наслідкових та інших сторін сутнісних зв'язків

Утворення материків і западин океанів. Сучасні уявлення про будову земної кори спираються на гіпотезу дрейфу (переміщення) материків. Її висунув у 1912 р. німецький учений Альфред Вегенер. Він припустив, що мільйони років тому на Землі існував один гігантський материк Пангея (“Єдина земля”). Він був оточений єдиним океаном, що увібрав у себе всю воду. З часом суперматерик розколовся на Лавразію і Гондвану. Пізніше вони також були розбиті тріщинами-розломами, і розпалися на окремі материкові глиби. Віддаляючись (дрейфуючи), ці уламки Пангеї стали сучасними материками, а між ними утворилися западини океані.

 

Проте А. Вегенеру не вдалося пояснити, як могли рухатися материки. Згодом учені дійшли висновку, що літосфера не може бути суцільною як, наприклад, шкаралупа яйця. Її утворюють окремі блоки – літосферні плити завтовшки від 60 до 100 км. Вони розділені глибинними розломами, але ніби велетенська мозаїка, щільно прилягають одна до одної. Плити лежать на в’язкій, пластичній поверхні астеносфери. Ковзаючи по ній, вони дуже повільно переміщуються, ніби плавають з різною швидкістю.

 

Отже, уламки Пангеї – материки, а також западини океанів розташовуються на літосферних плитах і разом з ними здатні переміщуватися. Більшість плит включають як материкову, так і океанічну земну кору.

Мал. Літосферні плити минулих епох

Мал. Сучасні літосферні плити

Рухи літосферних плит. Сили, що здатні рухати плити літосфери, зароджуються всередині нашої планети. Тому їх називають внутрішніми силами Землі. Вони виникають під час розпаду радіоактивних речовин і переміщення розплавленої речовини у верхній мантії. Внутрішні сили штовхають літосферні плити, і вони рухаються вздовж розломів. Розрізняють повільні горизонтальні і вертикальні рухи земної кори.

Найбільш значними є горизонтальні рухи літосферних плит. Рухаючись, плити здатні зближуватися, розсуватися або зміщуватися одна відносно одної. Якщо плити зближуються, то під час зіткнення їхні краї зминаються в складки і на поверхні утворюються гори. Наприклад, на стику плит Індо-Австралійської і Євразійської виникли гори Гімалаї. Якщо ж стикаються материкова і океанічна плити, то океанічна, що має більшу щільність, занурюється під материкову. Тоді на материку так само виникають гори, а уздовж узбережжя – глибоководні западини (жолоби). Наприклад, на стику плит Наска і Південноамериканської виникли гори Анди та Перуанський і Чилійський глибоководні жолоби.

Якщо плити розсуваються, то утворюються розломи. Найбільше розломів виникає на дні океанів, де земна кора тонша. Розломами розплавлена речовина мантії піднімається з надр. Вона розштовхує краї плит, виливається і застигає, заповнюючи простір між ними. Так у місцях розривів на дні океану відбувається нарощення земної кори. Там утворюються нові ділянки земної кори у вигляді гігантських валоподібних підняттів, які називають серединно-океанічними хребтами. Наприклад, при розсуванні Південноамериканської і Африканської плит на дні Атлантичного океану утворився Південноатлантичний серединно-океанічними хребет. Отже, під океанами земна кора безперервно оновлюється.

Внутрішні сили Землі викликають і вертикальні рухи: повільні підняття і опускання окремих ділянок земної кори. Наприклад, північна частина Скандинавського півострова піднімається на 1 см за рік, а море відступає. Про це свідчать шари піску і глини із залишками морських організмів, що залягають на висоті понад 150 м над рівнем моря. Отже, ця територія колись була його дном, а потім піднялася на таку висоту. У той же час узбережжя Нідерландів уже кілька століть опускається зі швидкістю 3 мм за рік і Північне море наступає на суходіл. Жителі змушені захищати обжиті землі, споруджуючи високі (до 25 м) дамби й греблі вздовж узбережжя. Окремі ділянки в цій країні вже знаходяться нижче рівня моря. В Україні найбільші підняття зафіксовано на сході Кіровоградської і півночі Житомирської областей – майже 9 мм/рік. У той же час узбережжя Чорного моря в районі Одеси опускається зі швидкістю майже 1 см/рік. Вертикальні рухи відбуваються дуже повільно, але постійно й повсюдно. Вони охоплюють величезні ділянки і супроводжуються відступом або наступом моря. Підняття ділянок з часом змінюється опусканням і навпаки. Тому вертикальні рухи називають коливними рухами земної кори. Такі рухи відбуваються дуже повільно – від 2 до 10 см на рік. Вони непомітні для людини. Виявити їх вдалося завдяки зіставленню космічних знімків, зроблених зі штучних супутників Землі.

Як бачимо, мантія несе на собі земну кору, як тонкий аркуш паперу, рухаючи її, місцями розриваючи або зминаючи в складки.

Мал. Розлом Сан-Андреас в Каліфорнії утворився в результаті розсування плит

Стійкі й рухомі ділянки земної кори. Рухи літосферних плит вказують, що на земній поверхні є відносно стійкі й рухомі ділянки. Відносно стійкі ділянки називаються платформами. Це літосферні плити, що лежать в основі материків й океанічних западин. Рухомими ділянками є зони швів між відносно стійкими плитами. Ці зони досить вузькі, але простягаються на тисячі кілометрів. Тому їх називають сейсмічними поясами (з грецької “сейсмос” – коливання). Вони збігаються з місцями глибинних розломів на суходолі і в океанах (в серединно-океанічних хребтах і глибоководних жолобах).

Вчені встановили, що літосферні плити рухаються, принаймні горизонтально, за суворими математичними законами. Знаючи їх сучасне розташування, напрямок і швидкість руху, можна змоделювати за допомогою комп’ютера положення плит у будь-який момент: чи то в минулому, чи в майбутньому. Вважають, наприклад, що через мільйони років Австралія зміститься на північ, Атлантичний і Індійський океани розширяться, а Тихий зменшиться в розмірах.

Отже, літосфера знаходиться в постійному русі. Її рухи – це природні явища, що по-різному виявляються в різних її частинах.

Спрединг (від англ. spread - розтягувати, розширювати) - геодинамічний процес розтягування, що виражається в імпульсивно і багаторазовому розсуванні блоків літосфери і в заповненні вивільненого простору магмою, що генерується в мантії, а також твердими протрузіями мантійних перідотитів.

У геології, субдукція це процес, який проходить по конвергентній границі, на якій одна тектонічна плита рухається по іншій тектонічні плиті, пірнаючій в земну мантію, через конвергенцію плит. Зона субдукції — область Землі, де дві тектонічні плити рухаються одна відносно другої, і відбувається субдукція. Субдукція, як правило, вимірюється в см/рік, при середній швидкості близько 2 — 8 см/рік[1].

Зони субдукції, як правило пов'язані з пірнанням океанічної плити під континентальну плиту або під іншу океанічну плиту. Зони субдукції найчастіше відзначаються високим рівнем вулканізму, землетрусами та орогенезом. Це пояснюється тим, що при субдукціі в результаті плавлення мантії, утворюється вулканічна дуга через примусове навантаження відносно легких пород.

Орогенез, відбувається тоді, коли великі шматки матеріалу субдукуованої плити (наприклад, острівні дуги) випірнають у головній плиті. Ці райони є місцем багатьох землетрусів, які обумовлені взаємодією між субдукованою плитою і мантією, вулканами, а також орогенезом, пов'язаним з зіткненням з острівними дугами.

Колі?зія (лат. зіткнення) — 1. Гостра суперечність, зіткнення протилежних сил, інтересів, переконань, мотивів, поглядів, прагнень, джерел конфліктів та формування протистоянь.

2. Зображення життєвих конфліктів і боротьби в художньому творі.

3. Колізія (юриспруденція) — взаємна невідповідність правових норм, які регулюють однакові суспільні відносини.

Колізія законів – розходження змісту двох або більше формально діючих нормативних актів.

4. В інформатиці та криптографії колізією хеш-функції називаються два різних вхідних блока даних і таких, що

5. Колізія близнюків – зчеплення плодів при багатоплідній вагітності під час пологів.

40. рацоналдьно использывание природных ресурсов

предусматривает наиболее полное извлечение его полезных свойств с нанесением наименьшего вреда отраслям хозяйства, базирующимся на том же ресурсе.

Анализ содержания, вкладываемого законодателем в понятия «использование природных ресурсов» и «охрана природных ресурсов» позволяет обосновать необходимость отраслевого разграничения норм, регулирующих отношения по рациональному использованию и охране природных ресурсов12.

12 В статье 1 ФЗ РФ « О животном мире» под использованием объектов животного мира понимается получение от них пользы, а к охране животного мира относится деятельность, направленная на сохранение биологического разнообразия, обеспечение устойчивого существования животного мира. Статья 1 Водного кодекса РФ определяет использование водных объектов как получение от них различными способами пользы, а охрану - как деятельность, направленную на сохранение и восстановление водных объектов. Целями природоохранительного законодательства, как указано в ст.1 Закона РФ «Об охране окружающей природной среды», является сохранение природных богатств и естественной среды обитания человека, предотвращение экологически вредного воздействия хозяйственной и иной деятельности, оздоровление и улучшение качества окружающей природной среды.

В основе охраны природы лежит деятельность, направленная на сохранение природных объектов и окружающей среды в целом, в то время как использование природных ресурсов направлено на поиск, разведку и извлечение, в той или иной форме, их полезных свойств.

Рациональность в использовании природных ресурсов заключается в применении технологий, приносящих наименьший вред, а также в добыче ресурсов в объемах, не приводящих к необратимым явлениям в окружающей среде. Цели любой деятельности, направленной на извлечение природных ресурсов, находятся в прямом и непримиримом противоречии с целями охраны природы. Следовательно, рациональное использование природных ресурсов не может являться ни составной частью охраны природы, ни охватывать ее.

Связи общества и природы, при реализации которых человек оказывает влияние на окружающую среду, многогранны. Среди них можно выделить группы отношений: 1) по воздействию на природные ресурсы с целью их извлечения ( изъятия) из природной среды для последующего потребления, и 2) связанные с иным воздействием человека на природу ( загрязнение окружающей среды отходами промышленности, транспорта, сельского хозяйства, и т. п.). Последние являются предметом экологического права. В отличие от них отношения по безопасности и рационализации ресурсопользования в ходе поиска, оценки, разведки и добычи природных ресурсов должны составлять предмет природоресурсного права.

Большинство нормативных актов, регулирующих отношения ресурсопользования, содержат не только нормы природоресурсного права, но и нормы, посвященные охране соответствующего природного ресурса и окружающей природной среды в целом. Это свидетельствует о необходимости правового регулирования охраны окружающей среды в ходе разведки, добычи природных ресурсов и тесной связи природоресурсного и экологического права, о проявлении общей тенденции экологизации российского законодательства. Однако приведенное обстоятельство не является основанием ни для включения отношений по охране природных ресурсов в предмет природоресурсного права, ни для поглощения природоресурсного права экологическим.

Вступ.

Екологія - це знання людини про те що її оточує У наш час даний термін міцно закріпився у суспільній свідомості. Екологія стала одним з основних показників ставлення полини до життя, навколишнього природного середовища Екологічна свідомість відображає духовність суспільства, його «порозуміння» з природою невід ємною частиною якої є людина.

В екологічних роздумах людини відбивається рівень її інтелекту, загальної і професійної культури. Більшість людей які свідомо зараховують себе до прибічників сучасної культури вважають що захист довкілля е одним з найбільш важливих завдань сучасних і майбутніх генерацій. Стан природи викликає все більше занепокоєння у представників різних верств населення.

Нині майже немає свідомої людини яка не знана б дещо про екологію Для більшості населення з нею поєднана стурбованість тими негативними наслідками, що спостерігаються у різних сферах антропогенної активності. Як правило, ці наслідки теоретичною основою яких треба вважати так званий антропоцентризм пов'язані з доведенням до крайньої межі тих навантажень які людина покладає на природу. Уявляється що вже настав час для епохи ексцентризму коли не людина повинна диктувати свої умови природі, а природа - людині. Адже антропоцентризм становить небезпеку для існування людей у глобальному масштабі.

Екологічне законодавство - це структура, що об'єднує екологічні юридичні норми різного рівня і різної спрямованості. Ними можуть бути норми конституційні, звичайні, норми, орієнтовані на соціальні відносини різного змісту, з приводу охорони різних природних об'єктів. Вказане законодавство є системою, що має більш-менш сталий характер. Його реалізація породжує відносно сталі правові відносини.

Системою екологічного законодавства необхідно вважати цілісність, яка складається з окремих законодавчих актів, що перебувають між собою у взаємодії. Як правило, екологічний закон діє не сам по собі, а у взаємовідносинах і на підставі інших законів, причому не лише екологічного змісту.

Первісним елементом екологічного законодавства треба вважати його норму. Вона відіграє базову роль в системі цього законодавства, оскільки перебуває у найбільш нижчому, фундаментальному рівні системи.

Екологічні акти юридичного значення мають різну юридичну силу залежно від того, яким державним органом вони прийняті чи затверджені. Юридична сила еколо-гічних актів обумовлюється тим, який природний об'єкт береться державою під охорону, тобто сила юридичного захисту цього об'єкта залежить від його екологічної цінності, поширеності чи, навпаки, помітного зникнення, наслідком чого є занесення того або іншого об'єкта до Червоної книги. Проте системний аналіз сучасного екологічного законодавства дає підстави для висновку, що юридична сила захисту природних об'єктів залежить від місця цих об'єктів в системі навколишнього природного середовища та їх стану.

Система екологічного законодавства України в основному повинна відповідати системі екологічного права. Право того чи іншого об'єкта природи визначається його місцем в ній. Від системи природи залежать система екологічного права а отже, і система екологічного законодавства.

1. Правова охорона навколишнього природного середовища.

Охорона навколишнього середовища здійснюється різними, у тому числі й правовими, засобами. При цьому в правових формах захищаються переважно всі компонен-ти, які утворюють природне середовище.

Сучасними головними нормативно-правовими актами що регулюють основи організації охорони навколишнього при-родного середовища, є Закони України «Про охорону на-вколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р., «Про охорону атмосферного повітря» від 16 жовт-ня 1992 р., «Про природно-заповідний фонд України» від 16 червня 1992 р., «Про тваринний світ» від 3 березня 1993 р., «Про карантин рослин» від 30 червня 1993 р та інші. До того ж деякі відносини у сфері використання і охо-рони навколишнього природного середовища врегульовані кодексами (земельним, водним, лісовим, про надра), а та-кож Законами України «Про плату за землю» від 3 липня 1992 р., «Про ветеринарну медицину» від 25 червня 1992 р. Важливе значення у вирішенні цього питання має затверджений Постановою Верховної Ради «Порядок обме-ження, тимчасової заборони (зупинення) чи припинення діяльності підприємств, установ, організацій і об'єктів у разі порушення ними законодавства про охорону навко-лишнього природного середовища».

Різновидами права природокористування є:

Право землекористування, право водокористування, право лісокористування, право користуватися надрами, право ко-ристуватися тваринним світом, право користування природ-но-заповідним фондом.

Право природокористування - це процес раціонального використання людиною природних ресурсів для задоволен-ня різних потреб та інтересів.

Найважливішими принципами природокористування є його цільовий характер, плановість і тривалість, ліцензуван-ня, врахування надзвичайного значення у житті суспільства тощо. При цьому виділяють такі групи природокористу-вання, як право загального і спеціального використання землі, вод, лісів, надр, тваринного світу та інших природних ресурсів. Суб'єктами права загального користування при-родними ресурсами можуть бути, згідно з Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища», усі громадяни для задоволення найрізноманітніших потреб і інтересів. Воно здійснюється громадянами безкоштовно і безліцензійно, тобто для цього не потрібен відповідний дозвіл уповноважених органів і осіб. Загальним є, наприк-лад, використання парків, скверів, водойм, лісів, збір дико-рослих ягід, грибів, горіхів і т. ін. Право загального приро-докористування закріплене у ст. 13 Конституції України:

«Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону». Похідним від загального природокористування є спеціальне використання природних ресурсів.

На відміну від першого, це використання конкретних природних ресурсів, що здійснюється громадянами, підприємствами, установами і організаціями у випадках, коли відповідна, визначена у законодавстві частина природ-них ресурсів передається їм для використання. Як правило, така передача має вартість і визначена в часі. Надання при-родних ресурсів відбувається на основі спеціальних до-зволів - державних актів на право постійного користуван-ня.

Крім прав суб'єктів, як природокористувачів, сучасною юридичною наукою сформовані й інтенсивно розвиваються екологічні права і обов'язки. Так, у Конституції України записано, що «кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодуван-ня завданої порушенням цього права шкоди. Кожному га-рантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення». Аналогічні формулювання є й у Законі України «Про охорону навколишнього природ-ного середовища», бо це право - одне з основних прав лю-дини. Цьому праву відповідає обов'язок держави забезпечу-вати здійснення санітарно-гігієнічних заходів, спрямованих на поліпшення та оздоровлення навколишнього природного середовища.

Усі екологічні права громадян захищаються і відновлю-ються у судовому порядку.

Поряд з правами Закон України «Про охорону навко-лишнього природного середовища» передбачає і певні обов'язки громадян. Так, незалежно від того, є громадяни природокористувачами, чи ні, - вони зобов'язані берегти природу, раціонально використовувати її запаси, не завда-вати шкоди. Крім того, Закон України «Про охорону на-вколишнього природного середовища» покладає на грома-дян і підприємства, установи й організації, як суб'єктів спе-ціального використання природних ресурсів, спеціальні обов'язки. Так, плата за спеціальне природокористування встановлюється на основі нормативів плати і лімітів вико-ристання природних ресурсів. Ці нормативи визначаються з урахуванням розповсюдження природних ресурсів, їх якості, можливості використання, місцезнаходження, мож-ливості переробки і зберігання відходів. До того ж суб'єкти спеціального природокористування зобов'язані сплачувати певні кошти за забруднення навколишнього природного се-редовища, що встановлюються за викиди у атмосферу за-бруднюючих речовин; скидання забруднюючих речовин на поверхню води, у територіальні і морські води, а також під землю.

Контроль у сфері природовикористання і охорони на-вколишнього природного середовища здійснюється шляхом перевірки, нагляду, обстеження, інвентаризації та експер-тиз. Він може здійснюватись як уповноваженими держав-ними органами, так і громадськими формуваннями. Дер-жавний контроль покладається на Ради народних депу-татів, державні адміністрації та Міністерство охорони на-вколишнього природного середовища і його органи на місцях.