Громадянин Попов за домовленістю з родичем Єгоровим передав останньому в управління за довіреністю автомобіль “Skoda-Superb” строком на один рік. Через рік Попов громадянин оформив на ім’я громадянина Єгорова нову довіреність, а потім продовжив її ще на три роки. Таким чином, автомобіль знаходився у родича Єгорова протягом п’яти років. Через п’ять років громадянин Попов пред’явив у суді позов до громадянина Єгорова про повернення автомобіля, вказуючи, що повернути його в добровільному порядку відповідач відмовляється. Громадянин Єгоров позову не визнав і пояснив, що автомобіль “Skoda-Superb” фактично належить йому, а не громадянину Попову. За словами відповідача, вони домовилися про його купівлю-продаж, і так як коштів на переоформлення автомобіля у громадянина Єгорова не вистачало, вирішили, що громадянин Єгоров до накопичення необхідної суми буде користуватися автомобілем за довіреністю, а громадянин Попов не буде пред’являти ніяких претензій з цього приводу. Також громадянин Єгоров стверджував, що він передав громадянину Попову в якості оплати за авто 37 300 грн. У підтвердження того, що він сплатив громадянину Попову 37 300 грн., громадянин Єгоров представив у суд розписку, у якій стверджувалось, що Єгоров повернув Попову позичені 37 300 грн. Єгоров просив визнати за ним право власності на автомобіль.
Чи можна визнати Єгорова власником автомобіля або автомобіль підлягає поверненню Попову? З якого моменту виникає право власності у набувача за договором? Яка із сторін несе ризик випадкової загибелі речі? Яке рішення повинен винести суд?