Між ВАТ “Сокіл” та МПП “Колос” був укладений договір ренти, відповідно до якого ВАТ “Сокіл” отримало від МПП “Колос” нежитлову будівлю. Платник ренти ВАТ “Сокіл” за договором сплачувало МПП “Колос” безстрокову ренту у сумі 2 000 гривень на місяць. Були встановлені проценти за прострочення сплати ренти у розмірі 15 відсотків річних.
Згодом одержувач ренти МПП “Колос” звернулося до платника ренти ВАТ “Сокіл” із претензією, де за прострочення ренти строком у два місяці вимагало сплатити проценти. Крім того, одержувач ренти наполягав на переданні отриманого майна у заставу в забезпечення договору ренти та просив застрахувати ризик прострочення платежів платником ренти. Також передбачалося обмежити на три роки право платника ренти на відмову від договору.
У відповіді платник ренти претензію не визнав, вказуючи на наступні обставини:
а) сплата процентів неможлива, оскільки працівники фірми були у відпустці та не могли здійснити розрахунки. Крім того, у відповідності з Законом України “Про відповідальність за несвоєчасне виконання зобов’язань” сплата процентів не передбачена;
б) застава і страхування не є обов’язковими, тому на це платник ренти не згодний;
в) право платника ренти на відмову від договору не можна обмежити за законом, тому ці договірні умови не можуть бути прийняті.
Не задоволені результатом розгляду претензії, представники одержувача ренти звернулися у господарський суд з позовом.
Яке рішення має прийняти господарський суд?