Конституційне право як складова правової системи держави є об'єктом дослідження спеціальної юридичної науки, яка називається наукою конституційного права. Ця наука досліджує конкретний зміст як національної галузі конституційного права, так і галузі конституційного права зарубіжних держав. Питання про предмет науки конституційного права є складнішим, аніж питання про предмет самої цієї галузі права, оскільки система науки конституційного права, тобто її основні складові, збігається із системою галузі конституційного права як сукупністю відповідних правових норм лише в основному. В системі науки є такі складові, яких немає в системі галузі. Це, наприклад, теорія конституціоналізму, теоретичні проблеми влади, демократії, правової держави, методи наукових досліджень тощо. Відповідно до предмета галузі конституційного права і структури наукового знання можна виокремити три основні складові предмета науки конституційного права. По-перше, знання про правове регулювання відносин між особою, суспільством і державою, що складаються на основі та у зв'язку зі здійсненням публічної влади. Це знання про конституції, закони та інші нормативно-правові акти, норми яких регулюють такі відносини, тобто це знання про право. По-друге, знання про суб'єкти конституційно-правових відносин, реальну практику їх формування і функціонування. Звичайно, від науки конституційного права не вимагаються знання взагалі про особу (людину), суспільство чи державу. Такі знання формуються іншими науками — філософією, соціологією, політологією тощо. Однак хто такі громадянин, іноземець, особа без громадянства, біженець, виборець, депутат чи що таке національна меншина, територіальна громада, суб'єкт федерації, глава держави, парламент, уряд, муніципалітет тощо, як формуються і функціонують органи державної влади та органи місцевого самоврядування має знати передусім наука конституційного права. По-третє, теорія конституційного права. Це не знання про конкретні правові норми, а ідеї, концепції, теорії, узагальнення, сформульовані наукою закономірності тощо та відповідний понятійно-категоріальний апарат. Можна виокремити дві групи закономірностей науки конституційного права: закономірності функціонування суб'єктів конституційного права і закономірності діяльності з конституційно-правового регулювання суспільних відносин. Прикладом формулювання закономірностей у науці конституційного права можуть бути узагальнення А. О. Мішина: чим більше парламент усунений від обрання президента, тим більша роль президента у здійсненні державного керівництва суспільством; Якщо співставити метод формування верхніх палат з обсягом їхньої компетенції і правовим статусом, то можна встановити наступну закономірність. Чим більше процес формування цих палат віддалений від виборчого корпусу, тим меншим є обсяг їхньої компетенції; Загальною закономірністю, притаманною усім зарубіжним країнам, є те, що парламент завжди працює відповідно до законодавчої програми уряду. Можна виокремити й інші закономірності науки конституційного права, наприклад: система організації влади суб'єктів федерації відтворює федеральну форму правління; система організації публічної влади на місцях відтворює форму державного правління; реальний демократизм місцевого самоврядування визначається демократизмом існуючого в країні політичного режиму; депутат представницького органу, не зв'язаний партійною (фракційною) дисципліною, обстоює в ньому передусім часткові (власні і вузькогрупові), а не загальнонаціональні, інтереси. Закономірності другої групи виявляються у тому спільному, що є в конституційно-правовому регулюванні суспільних відносин в різних державах, передусім у їхніх конституціях. За наявності значних відмінностей у політичному житті різних держав їхні конституції мають багато спільного за змістом, структурою, формою, способом прийняття. Так, усі або майже всі конституції у тій чи тій формі закріплюють принципи народного суверенітету, поділу державної влади, форму державного правління, форму державного устрою, права і свободи людини і громадянина тощо. В структурі конституцій виокремлюються розділи чи глави про вищі органи держави, права і свободи людини і громадянина, правосуддя та ін. Таке спільне в конституційно-правовому регулюванні суспільних відносин у різних країнах може розглядатися як закономірності. Наука конституційного права, як і будь-яка інша наука, має свої категорії, тобто загальні, фундаментальні поняття, що відображають найбільш істотні, закономірні зв'язки й відносини реальної дійсності та їх пізнання. Категорії науки конституційного права розкривають різні сторони правового регулювання здійснення влади в суспільстві. Відповідно до особливостей предмета науки конституційного права можна виокремити три групи її категорій. Це, по-перше, категорії загальної теорії права, які у трансформованій щодо її предмета формі використовуються наукою конституційного права: «право», «норма права», «інститут права», «правове регулювання», «метод правового регулювання» тощо. Відповідно категоріями науки конституційного права будуть «конституційне право», «конституційно-правова норма», «конституційно-правовий інститут» та ін. По-друге, категорії політичної науки: «політика», «політична влада», «політична система суспільства», «політичний інститут», «держава», «державна влада», «політична партія», «громадська організація» тощо. Зв'язок науки конституційного права з політологією є досить тісним, оскільки вони мають спільний об'єкт дослідження — політичні відносини. По-третє, це власне категорії науки конституційного права: «конституція», «громадянин», «іноземець», «особа без громадянства», «права людини», «права громадянина», «конституційні гарантії», «депутат», «вільний мандат», «імперативний мандат», «депутатська недоторканність» та багато інших. Такі категорії використовуються іншими науками, але їх визначення і змістовне наповнення є прерогативою науки конституційного права. Щодо інших наук ця група категорій науки конституційного права виконує методологічну функцію. Найповніше уявлення про категорії науки конституційного права та їх систему дає конституція як основний закон держави. Поряд з категоріями важливими інструментами пізнання політичних відносин та їх правового регулювання є методи науки конституційного права. Метод — це сукупність прийомів та операцій практичного й теоретичного освоєння дійсності. Кожна наука використовує ту чи ту сукупність методів та їхні конкретні різновиди залежно від об'єкта, предмета, характеру (теоретичного чи емпіричного), мети дослідження. Є багато різних класифікацій методів пізнання. Виокремлюють, наприклад, методи експерименту, методи обробки емпіричних даних, методи побудови наукових теорій та їх перевірки тощо. Розрізняють також загальнонаукові і спеціальні методи. Методами, які мають загальнонауковий характер, тобто використовуються усіма науками, є: порівняння, аналіз і синтез, ідеалізація, узагальнення, сходження від абстрактного до конкретного тощо. Водночас окремі науки використовують спеціальні методи пізнання. У науці конституційного права, як і в інших юридичних науках, широко використовується формально-юридичний метод, який полягає у формально-логічному аналізі правових норм. Він орієнтує дослідника на з'ясування структури правових норм, логічного зв'язку між елементами структури правової норми, між правовими нормами у межах окремого нормативно-правового акта тощо, але не передбачає аналізу суспільних відносин, урегульованих правовими нормами, тобто має формальний характер. В. М. Шаповал як методи науки конституційного права виокремлює: системний, структурно-функціональний і порівняльно-правовий методи. Система є визначеною сукупністю елементів, які перебувають між собою у таких відносинах і зв'язках, що утворюють певну цілісність. Основними ознаками системних утворень є однопорядковість, однорідність їх елементів та органічні, тобто нерозривні, зв'язки між ними. Під кутом зору системного методу або підходу (підхід є узагальненою характеристикою методу) принципи, норми й інститути конституційного права утворюють певну систему, в межах якої кожний з них займає визначене місце і всі вони взаємодіють. Системність конституційного права зумовлюється системним характером відносин, що є його предметом, політичних відносин загалом, які в поєднанні з їх суб'єктами становлять політичну систему суспільства. Системний метод орієнтує дослідження на розкриття цілісності об'єкта (політичних відносин) і тих механізмів (правових норм), які її забезпечують, на виявлення багатоманітних типів зв'язків складного об'єкта і зведення їх в єдину теоретичну конструкцію (науку). Водночас системний метод аналізу врегульованих нормами конституційного права політичних відносин (конституційно-правових відносин) вимагає докладного вивчення їх окремих суб'єктів. Це досягається застосуванням поряд із системним методом структурно-функціонального методу. Структурно-функціональний метод є однією з найважливіших форм застосування системного підходу. Він полягає у виокремленні елементів системи, з'ясуванні їхнього місця в ній, особливостей їх функціонування та взаємозв'язків. Якщо у разі використання системного методу дослідження зорієнтоване на аналіз об'єкта як цілого, то за використання структурно-функціонального методу наголос робиться на елементах системи. У науці конституційного права структурно-функціональний метод допомагає визначити місце і роль кожного з державних, і загалом політичних, інститутів у механізмі здійснення влади. За допомогою цього методу розкриваються не лише конституційно-правовий статус політичних інститутів, а й реальний зміст їхньої владної діяльності. Тільки за допомогою структурно-функціонального методу можна з'ясувати фактичну компетенцію та реальне співвідношення органів державної влади, наприклад, парламенту й уряду, уряду і глави держави, в конкретній країні. Структурно-функціональний метод, отже, дозволяє співставляти формально-юридичний і фактичний статус суб'єктів конституційно-правових відносин. Необхідність вивчення галузей конституційного права багатьох держав зумовлює широке використання наукою конституційного права порівняльного, або компаративного (від лат. — порівняльний), методу. В такій складовій науки конституційного права, як конституційне право зарубіжних держав, цей метод має першорядне значення. Він орієнтує дослідження на розкриття спільних і відмінних рис систем конституційного права та їхніх елементів у різних країнах. При цьому акцент робиться спочатку на з'ясуванні спільного, оскільки відмінності між різнотипними конституційно-правовими системами можуть бути з'ясовані лише в разі існування у них певних спільних ознак. Велике значення порівняльний метод має і в дослідженні національної галузі конституційного права. Він дозволяє порівнювати національний і зарубіжний досвід конституційно-правового регулювання суспільних відносин, запозичувати відповідні зарубіжні надбання, уникати помилок. У науці конституційного права порівняльний метод називається також порівняльно-правовим, оскільки йдеться про порівняння різних правових систем, норм, інститутів. Він використовується для порівняння правових систем як у просторі, тобто правових систем різних держав, так і за часом, тобто під кутом зору того, як та чи та правова система складалася, розвивалася і якою вона є тепер. В останньому випадку порівняльний метод виступає і як історичний. Наука конституційного права використовуються також інші методи, зокрема статистичний, за допомогою якого узагальнюється практика реалізації конституційно-правових норм та інститутів, з'ясовується ефективність їхньої дії, соціологічний, що передбачає вивчення громадської думки, проведення соціальних експериментів тощо.