Основний зміст духовного життя суспільства становлять соціокультурні відносини. Соціокультурні (духовно-культурні) відносини — це суспільні відносини, що складаються з приводу виробництва, розподілу, обміну та споживання духовних благ. Такими благами є духовні цінності — наукові знання, релігійні догмати, моральні норми, твори мистецтва тощо. Соціокультурні відносини є одним з основних видів суспільних відносин поряд з економічними, соціальними і політичними відносинами. Вони зумовлюються в кінцевому підсумку існуючою системою економічних, соціальних і політичних відносин і, своєю чергою, справляють зворотний вплив на ці відносини. Соціокультурні відносини знаходять свій вияв у формах суспільної свідомості, якими є філософія, політична свідомість (політична ідеологія), правова свідомість (право), моральна свідомість (мораль), релігійна свідомість (релігія), естетична свідомість (мистецтво) і наукова свідомість (наука). Конституційне регулювання соціокультурних відносин, як і інших основних видів суспільних відносин, здійснюється у формі закріплення в конституції відповідних принципів, прав і свобод, щоправда, щодо соціокультурних відносин це регулювання здійснюється в менших обсягах. Одним з основних конституційних принципів регулювання соціокультурних відносин є принцип гарантування застосування мов в державі. Мова є не тільки засобом спілкування, а й формою існування духовної культури. Завдяки мові й відбувається накопичення і зберігання знань, передавання знань і цінностей художньої літератури від покоління до покоління. Одним з основних конституційних принципів, який лежить в основі правового регулювання відносин у сфері духовного життя суспільства, є принцип ідеологічної багатоманітності, або ідеологічного плюралізму. Йдеться про те, що суспільне життя ґрунтується на засадах політичної, економічної таідеологічної багатоманітності. Принцип ідеологічної багатоманітності означає свободу дотримання і поширення різних поглядів та ідей. Ідеологічна багатоманітність є невід'ємною ознакою демократичного політичного устрою, складовою політичного плюралізму, як системи влади, заснованої на багатоманітності політичних сил. Принцип ідеологічної багатоманітності у тій чи тій формі закріплюється в конституціях демократичних держав. Традиційно це відбувалося у формі проголошення свободи думки і слова. У багатьох новітніх конституціях йдеться безпосередньо про ідеологічний плюралізм чи ідеологічну багатоманітність. Протилежністю ідеологічного плюралізму є ідеологічний монізм (від гр. — один), що передбачає панування (насаджування) в державі якоїсь однієї ідеології, наприклад, марксизму-ленінізму, маоїзму або чучхе, як це робиться в соціалістичних країнах. Ідеологічні розбіжності між різними соціальними групами зумовлюються відмінностями в їхніх інтересах. Конституційною гарантією ідеологічної багатоманітності, свободи думки і слова є заборона цензури: «Цензура заборонена». Під цензурою зазвичай розуміють державний нагляд за змістом і поширенням масової інформації. Державний контроль за змістом і поширенням суспільно значущої інформації здійснюється у будь-якому суспільстві. Офіційно забороняється, наприклад, розголошення відомостей, що є державною або військовою таємницею, поширення інформації, що містить заклики до незаконних дій, завдає шкоди національній безпеці чи суспільній моралі тощо. Під цензурою у контексті свободи слова маються на увазі дії державної влади, спрямовані на заборону чи обмеження поширення таких ідей і відомостей, які об'єктивно не є шкідливими для суспільства, але визнаються владою небажаними і шкідливими. Загалом різниця між цензурою та об'єктивно зумовленою забороною є досить умовною. У сучасному суспільстві цензура найчастіше виявляється як вимога посадових осіб органів державної влади або органів місцевого самоврядування від редакції засобу масової інформації попередньо узгоджувати з ними повідомлення і матеріали або поширювати бажану для них інформацію. В усіх конституціях так чи інакше проголошується ставлення держави до релігії і церкви. Типовим для демократичних держав є конституційне закріплення свободи совісті (права людини вільно сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої) і свободи віросповідання (права людини сповідувати будь-яку релігію). Що стосується ставлення самої держави до релігії і церкви, то його конституційне визначення здійснюється у формах проголошення держави світською, закріплення принципу відокремлення церкви від держави або визнання тієї чи тієї релігії і відповідної церкви офіційною, тобто державною. Принцип відокремлення церкви від держави і школи від церквиозначає розмежування сфер діяльності держави і церкви і відсторонення церкви й релігійних організацій від участі у здійсненні функцій держави. Змістовно принцип відокремлення церкви від держави полягає в тому, що церква відсторонена від ведення актів громадянського стану (державної реєстрації народження, шлюбу, розлучення, смерті тощо), участі в державному управлінні (церква і релігійні організації не наділяються політичними правами, церковні формули і символи не використовуються в державних церемоніях — у разі приведення до присяги в суді, в армії тощо) та виховному процесі в державних органах, закладах та установах (у школах, збройних силах, виправно-трудових установах тощо). Релігійні організації не мають права брати участь у діяльності політичних партій, надавати їм фінансову підтримку, висувати кандидатів на виборах до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Своєю чергою, держава не втручається в діяльність релігійних організацій, що здійснюється в межах закону, не фінансує діяльності будь-яких релігійних організацій. Жодна релігія не визнається державою як обов'язкова. Всі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом.Принцип відокремлення церкви від держави передбачає принцип відокремлення школи від церкви, який означає світський характер державної системи освіти, її відокремлення від церкви і релігійних організацій. Соціокультурні відносини у сфері освіти, науки і мистецтва регулюються конституціями переважно у формі закріплення відповідних прав і свобод людини і громадянина. Це культурні права і свободи: право на освіту; академічні свободи Як найважливіші конституційні принципи щодо цієї сфери суспільного життя можна виокремити принципи доступності освіти і принцип гарантування свободи творчості. Принцип доступності освіти означає, що кожний громадянин України має право і реальну можливість здобути освіту у навчальних закладах. Крім конституційного закріплення права на освіту гарантіями доступності освіти є її безоплатність, надання державних стипендій та пільг учням і студентам, право громадян, які належать до національних меншин, на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови. Принцип гарантування свободи творчості означає, що кожна людина має право на вільний вибір видів, форм, методів і засобів творчої діяльності у сфері літератури, мистецтва, науки і техніки. Він пов'язується з принципом ідеологічної багатоманітності і є застереженням від ідеологічного впливу на творчу діяльність з чийого б то не було боку. Проголошуючи свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, держава зобов'язується сприяти розвиткові науки, захищати інтелектуальну власність, авторські права громадян, моральні і матеріальні інтереси, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Закріплюючи принципи багатоманітності форм власності (у тому числі недержавної), свободи підприємницької діяльності, визнання і гарантування місцевого самоврядування, свободи об'єднання у політичні партії (багатопартійності) та громадські організації, захисту сім'ї і шлюбу державою, відокремлення церкви від держави тощо, Конституція тим самим встановлює відповідні інститути громадянського суспільства. Однак вона не може інституціоналізувати громадянське суспільство як таке, оскільки його життєдіяльність визначається не тільки і не стільки правовими нормами, скільки є результатом спонтанного волевиявлення, самодіяльності громадян, їх громадянської активності. Громадянське суспільство не можна зафіксувати у праві чи «розбудувати», можна тільки сприяти або перешкоджати його формуванню і розвитку. Таким чином, конституційне регулювання охоплює не тільки політичну, а й інші основні сфери суспільного життя — економічну, соціальну і духовну.