Економічні права і свободи - це сукупність конституційних прав і свобод, що визначають юридичні можливості людини в економічній сфері суспільного життя. Економічні права і свободи покликані гарантувати особі економічну свободу і можливості задовольняти свої життєві потреби. Основними економічними правами і свободами є право на власність і право на підприємницьку діяльність.
Право на власність - це право людини володіти, користуватися і розпоряджатися належним їй майном і результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Складовими права на власність є право на володіння:, право користування і право розпорядження. Право на володіння - це надана законом можливість фактичного володіння майном (результатами інтелектуальної, творчої праці) і утрмання його у власному володінні. Право користування - це заснована на законі можливість використання майна (результатів інтелектуальної, творчої праці), його корисних властивостей та/або отримання з нього доходу. Право розпорядження - це надана власнику можливість на свій розсуд і у своїх інтересах здійснювати дії, що визначають юридичну долю його майна (результатів його інтелектуальної, творчої праці). Ці складові тісно взаємопов'язані і тільки в комплексі становлять юридичний зміст права на власність.
Право на підприємницьку діяльність — це право людини створювати (засновувати) підприємства, володіти засобами виробництва, самостійно займатися діяльністю з виробництва продукції, виконання робіт та надання послуг з метою одержання прибутку. В конституціях таке право зазвичай визначається як свобода підприємницької діяльності або свобода господарської ініціативи.
Соціально-економічні права і свободи — це сукупність конституційних прав і свобод, що визначають юридичні можливості людини у сфері застосування її праці. У разі класифікації конституцій них прав і свобод соціально-економічні права і свободи не завжди виокремлюються в особливу групу. Зазвичай їх відносять до соціальних прав і свобод, іноді — до економічних. Між тим, ці права мають свою специфіку, яка полягає в тому, що вони реалізуються у сфері праці, де поєднуються економічні і соціальні чинники суспільного життя.
Право на працю — це право людини заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вільно погоджується. Іноді право на працю визначається в конституціях як свобода праці, що як право має свої особливості. Право на працю закріплено в конституціях відносно небагатьох держав — переважно соціалістичних і постсоціалістичних та деяких інших (Бангладеш, Габону, Гватемали, Данії, Індії, Італії, Коста-Рики, Марокко, Японії та ін.). Згідно з ліберальною концепцією прав і свобод право на працю не підлягає конституційному закріпленню через те, що його неможливо захистити в судовому порядку.
Право на страйк — це право тих, хто працює, на тимчасове колективне добровільне припинення роботи з метою захисту своїх економічних і соціальних інтересів у колективному трудовому конфлікті. Право на страйк стало широко закріплюватися в конституціях після Другої світової війни і є частиною ширшого права на індивідуальні і колективні трудові спори з використанням встановлених законом процедур. Конституційне
закріплення права на страйк супроводжується значними обмеженнями його в самих конституціях і особливо у звичайному законодавстві.
Право на відпочинок — це право кожного, хто працює, на визначену тривалість робочого часу, щотижневі вихідні і святкові дні, оплачувану щорічну відпустку.
Одним із важливих соціально-економічних прав, закріплених у конституціях деяких держав, є право працівників на участь в управлінні підприємством