Гарантії конституційних прав і свобод — це чинники, що забезпечують
реальне здійснення в країні конституційно проголошених прав і свобод
людини і громадянина. Навіть найдокладніше закріплення в конституції прав і свобод людини і громадянина само по собі не робить ці права і свободи реальними.
Для реалізації конституційно проголошених прав і свобод необхідні передусім відповідні соціально-економічні, політичні і соціокультурні умови. Юридичні гарантії прав і свобод, що містяться у текстах конституцій, мають загальний характер і потребують конкретизації і деталізації у звичайному, передусім процесуальному, законодавстві. Багатоманітні гарантії конституційних прав і свобод класифікуються за різними підставами.
За сферами суспільного життя гарантії конституційних прав
і свобод поділяються на :
- соціально-економічні гарантії - це соціально орієнтована ринкова економіка, що базується на багатоманітних формах власності на засоби виробництва і орієнтована на задоволення соціально-економічних потреб усіх верств населення. Вони мають найбільше значення для реалізації економічних, соціально-економічних і соціальних прав і свобод.
- Політичною гарантією конституційних прав і свобод є демократичний політичний режим з такими його ознаками, як виборність органів влади, поділ державної влади, багатопартійність, ідеологічна багатоманітність та ін. Політичний режим має найбільше значення для реалізації політ прав і свобод
- Соціокультурні гарантії конституційних прав і свобод — це певний рівень культурного розвитку суспільства, передусім рівень його політичної і правової культури, наявність розвиненої мережі закладів освіти, науки і культури, орієнтованих на задоволення багатоманітних духовних інтересів і потреб людей. Соціокультурні гарантії мають найбільше значення для реалізації культурних прав і свобод, а такі їх складові, як політична і правова культура, є важливими для реалізації усього комплексу конституційних прав і свобод. При цьому першорядне значення у політичній культурі має наявність у людей почуття власної громадянської гідності, відчуття себе рівноправними партнерами держави, а у правовій культурі — повага до права і закону як його конкретного прояву як з боку громадян, так і з боку органів влади та їх посадових і службових осіб.
За характером гарантії конституційних прав і свобод поділяються на :
- Організаційні гарантії — це систематична організаторська діяльність держави та всіх її органів і посадових осіб, органів місцевого самоврядування, політичних партій, громадських організацій зі створення сприятливих умов для реального користування громадянами своїми правами і свободами конституційних прав і свобод є юридич л гарантії.
- Юридичні гарантії конституційних прав і свобод — це правові засоби і способи, за допомогою яких реалізуються, охороняються і захищаються права і свободи людини і громадянина, усуваються порушення прав і свобод, поновлюються порушені права.
Юридичними гарантіями конституційних прав і свобод є норми й принципи матеріального(норми і принципи матеріального права визначають
права та обов'язки особи) і процесуального (норми і принципи процесуального права забезпечують додержання і охорону прав і свобод) права, що закріплюються в конституції, конкретизуються у звичайному законодавстві і реалізуються у судовій практиці.
До процесуальних засобів захисту прав і свобод людини і громадянина належать права:
- Право на судовий захист прав і свобод — це право людини звертатися до суду за захистом своїх прав і законних інтересів.
- Право знати свої права і обов'язки — це право людини бути обізнаною з її юридичними правами та обов'язками.
- Право на правову допомогу — у широкому значенні — це право людини на одержання кваліфікованої юридичної допомоги привирішенні тих чи тих юридичних питань. У цьому значенні вонополягає у можливості користуватися різними юридичними послугами: консультаціями та роз'ясненнями, усними й письмовими
довідками; складенням заяв, скарг, видачею посвідчень і копій з різних документів; представництвом у суді та ін. Юридична допомога надається адвокатами, нотаріусами, працівниками відділів та управлінь юстиції органів державної влади та органів місцевого самоврядування, судових органів та іншими офіційними особами. У вузькому значенні право на правову допомогу означає право людини на захист своїх прав у судовому процесі. Основний зміст цього права у такому значенні зводиться до можливості користуватися послугами адвоката в судовому процесі, передусім кримінальному, а також у разі загрози кримінального переслідування, у тому числі з моменту затримання, арешту або висунення обвинувачення.
- Право на відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів - Це право, яке стисло визначається як право на відмову від свідчень.
- захист від обвинувачення ( право у разі обвиувачення використовувати всі законні засоби зняти його з себе);
- Право на очну ставку в суді із свідками котрі свідчать проти
- Право не виконувати явно злочинні накази
- Право на звернення за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних органів та організацій
Принципи:
- ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше, як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом
- незворотної дії законів та інших нормативно-правових актів;
- ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення;
- юридична відповідальність особи має індивідуальний характер;
- презумпції невинуватості
- відшкодування державою матеріальної і моральної шкоди завданої особі безпідставним засудженням.
Особливості:
1. Інститут «хабеас корпус» -на вимогу затриманого він має негайно бути доставлений до суду для перевірки підстав затримання чи арешту;
2. правило Міранди –в момент затримання той хто затримує повинен повідомити затриманому його права (США);
3. Інститут конституційної скарги –право особи звернутися з позовом до конституційного суду мотивуючи це тим, що закон на основі якого виносився вирок суду суперечить конституції (Нім, Рос);
4. Процедура Аптаро–право на звернення до суду (Ісп)
Важливим засобом захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина в демократичних державах є інститут уповноваженого з прав людини — спеціально обраної чи призначеної посадової особи для здійснення контролю за додержанням прав людини і громадянина органами публічної влади. Такі посадові особи і відповідний інститут мають різні назви: омбудсман (швед. ombudsman, від ombudo — представник) — у скандинавських країнах; Парламентський комісар у справах адміністрації — у Великій Британії; Адвокат народу — в Румунії; Посередник — у Франції. Загальні назви посадової особи з такими функціями — «уповноважений з прав людини» або «парламентський уповноважений з прав людини». Уповноважений з прав людини здійснює контроль за додержанням прав людини і громадянина і веде розслідування порушень у цій сфері.
Уповноважений з прав людини не може приймати владних, тобто обов'язкових до виконання, рішень. Виявивши порушення прав особи внаслідок недогляду чи зловживань, він вказує на це відповідному органу чи посадовій особі і пропонує їх усунути, а в разі відмови може звернутися до суду або до парламенту.