Систему галузі конституційного права складають конституційні принципи, конституційно-правові норми і конституційно-правові інститути. Конституційні принципи — це закріплені в Конституції загальні основоположні засади, відповідно до яких вона виступає як система правових норм і здійснюється регулювання суспільних відносин. Конституційні принципи регулюють суспільні відносини не безпосередньо, а через конкретні конституційно-правові норми і втілюються в цих нормах та в правозастосовчій діяльності органів влади. Вони можуть стосуватися як конституційного ладу держави в цілому, так і її окремих елементів — форми правління, територіальної організації, органів державної влади тощо. Конституційним принципам логічно і юридично підпорядковується увесь зміст конституції та прийнятих на її розвиток законів. Усі акти державних органів, навіть якщо вони безпосередньо не засновані на конституційних нормах, не повинні суперечити конституційним принципам, інакше вони будуть неконституційними. За ступенем загальності розрізняють дві основні групи конституційних принципів. Першу групу складають загальні принципи, що декларуються Конституцією: державного суверенітету; демократизму; соціальної держави; правової держави; унітаризму; гуманізму; республіканізму; народного суверенітету; поділу державної влади; законності; верховенства права; політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності суспільного життя тощо. Такі принципи є визначальними щодо багатьох конституційно-правових норм, але самі по собі не формулюють конкретних прав та обов'язків і не завжди забезпечуються правовими санкціями. Загальні принципи потребують конкретизації через відповідні конституційно-правові норми, інакше залишаться конституційними деклараціями. До другої групи конституційних принципів належать ті, що мають чітку юридичну форму вираження і безпосередньо застосовуються в державній діяльності. Це, наприклад, принципи вільного мандата, депутатської недоторканності, незворотності дії законів, презумпції невинуватості. Конституційні принципи можуть розрізнятися також залежно від сфери їх дії. Одні з них діють у сфері економіки (принципи багатоманітності форм власності, вільної конкуренції тощо), інші — у соціальній (принципи соціальної держави, гуманізму тощо), політичній (принципи демократизму, народного суверенітету, поділу державної влади тощо) чи духовній (принципи ідеологічної багатоманітності, відокремлення церкви від держави тощо) сферах. Конституційно-правова норма — це встановлене або санкціоноване державою і спрямоване на регулювання відносин сфери дії конституційного права загальнообов'язкове правило поведінки, додержання і виконання якого забезпечується шляхом переконання і за необхідності — державного примусу. Конституційно-правові норми складають зміст конституційного права. Коли йдеться про конституційно-правові норми, то маються на увазі норми, що містяться не тільки в Конституції (конституційні норми), а й в інших джерелах конституційного права — законах, указах Президента, постановах уряду, актах інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Конституційно-правові норми характеризуються низкою рис, притаманних усім видам правових норм. Вони: встановлюються чи санкціонуються державою; є загальнообов'язковими правилами поведінки; виступають регулятором суспільних відносин; мають формально визначений характер — містяться в нормативно-правових актах, що видаються уповноваженими органами; встановлюють не тільки права, а й обов'язки учасників правовідносин; мають державно-владний характер, їх дотримання і виконання забезпечується переконанням і державним примусом. Водночас конституційно-правовим нормам притаманні й деякі особливості. Від норм інших галузей права норми, встановлені Конституцією, відрізняються: - змістом (регулюють політичні відносини в суспільстві); - найвищою юридичною силою (норми усіх інших правових актів мають встановлюватися на основі конституційних норм і принципів і не можуть їм суперечити); - високою стабільністю (конституційні норми діють тривалий час, встановлюються і змінюються в особливому порядку, складнішому від того, в якому приймаються звичайні закони); - установчим характером (встановлюють систему органів державної влади, їх компетенцію, форми правових актів, порядок їх видання тощо); - прямим характером дії (означає можливість звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод безпосередньо на підставі конституційних норм); - особливим механізмом реалізації (зокрема через конкретизацію конституційних норм у звичайних законах); - підвищеним рівнем охорони з боку держави (функція охорони Конституції здійснюється різними державними органами, зокрема спеціальним органом судового конституційного контролю, за порушення конституційних норм передбачена підвищена юридична, у тому числі кримінальна, відповідальність); - структурою. Структуру загальної правової норми складають гіпотеза, диспозиція і санкція. Гіпотеза визначає умови, за наявності яких суб'єкти правовідносин здійснюють свої права та обов'язки, вказані в диспозиції. Диспозиція має установчий характер, визначає права та обов'язки суб'єктів правовідносин, що виникають за обставин, передбачених гіпотезою. Санкція визначає наслідки, що настають у разі недотримання приписів правової норми, заходи державного впливу щодо її порушника. Особливістю структури конституційно-правових норм є те, що більшість із них складаються тільки з диспозиції. Порівняно рідко використовуються двочленні норми, що складаються з диспозиції і гіпотези. Санкції, якими можуть бути дострокове припинення повноважень представницького органу, відправлення органу державної влади у відставку, звільнення з поста посадової особи тощо, є складовими конституційно-правових норм досить рідко. Іноді елементи структури конституційно-правової норми переплітаються між собою так, що їх важко розрізнити. Конституційно-правові норми класифікуються за різними ознаками: За предметом регулювання конституційно-правові норми об'єднуються в групи, які становлять конституційно-правові інститути. За природою предмету регулювання конституційно-правові норми поділяються на матеріальні і процесуальні. Матеріальні норми виражають зміст діяльності суб'єктів конституційного права, визначаючи їх правовий статус. Процесуальні норми закріплюють порядок і способи здійснення цієї діяльності, визначаючи конкретні організаційно-правові (процесуальні) форми реалізації норм матеріального права. За функціональною спрямованістю конституційно-правові норми поділяються на установчі, регулятивні та охоронні. Установчінорми зазвичай фіксують самих суб'єктів конституційного права і не є конкретними правилами поведінки. Насамперед вони визначають вищі органи держави. Регулятивнінорми встановлюють права та обов'язки суб'єктів конституційного права. На основі регулятивних норм формується зміст конституційно-правового статусу суб'єктів галузі. Більшість норм конституційного права є регулятивними. Дія охоронних норм пов'язана зі встановленням юридичних заборон. За способом впливу на суб'єкти права конституційно-правові норми поділяються на уповноважувальні (наділяють повноваженнями), зобов'язальні (встановлюють обов'язки) і заборонні (встановлюють заборони). За ступенем визначеності припису конституційно-правові норми поділяються на абсолютно визначені (імперативні) і відносно визначені (диспозитивні). Диспозитивні норми надають суб'єктам правовідносин можливість вільного вибору виду поведінки, імперативні — передбачають єдино можливий варіант поведінки. Більшість конституційно-правових норм, тісно пов'язаних з владними відносинами, мають імперативний характер. За тривалістю дії конституційно-правові норми поділяються на постійні, тимчасові і виняткові. Постійні норми мають невизначений строк дії. Тимчасові норми діють визначений час. Вони містяться у перехідних положеннях Конституції. Виняткові норми встановлюються на випадок надзвичайних обставин. Вони призупиняють на час існування таких обставин дію окремих постійних норм і передбачають можливість тимчасового правового регулювання. За суб'єктами нормотворення конституційно-правові норми поділяються на норми, встановлені актами уряду, Президента, парламенту, Конституційного Суду, інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Конституційно-правові норми мають різну юридичну силу, залежно від чого джерела конституційного права, що містять ці норми, становлять певну ієрархічну систему правових актів. Найвищу юридичну силу має Конституція, яка є Основним Законом. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і повинні відповідати їй. За Конституцією йдуть акти Конституційного Суду. Далі йдуть закони, що приймаються парламентом. За ними — нормативно-правові акти Президента, уряду, органів місцевого самоврядування. Дія нормативно-правових актів місцевих державних адміністрацій, як і органів місцевого самоврядування, поширюється тільки на відповідні адміністративно-територіальні одиниці. Конституційно-правовий інститут — це система норм конституційного права, що регулюють певну групу однорідних і взаємопов'язаних суспільних відносин. Конституційно-правові інститути є основними елементами системи конституційного права. Основними конституційно-правовими інститутами є інститути вищих органів держави — глави держави, парламенту, уряду, вищих судів, форми державного правління, територіальної організації держави (форми державного устрою), прав і свобод людини і громадянина, громадянства, виборчої системи, референдуму, місцевого самоврядування тощо. Можна виокремлювати також інститути законодавчої, виконавчої і судової влади та інші. Конституційно-правові інститути розрізняються за змістом, структурою, методами й завданнями правового регулювання та іншими ознаками. В. М. Шаповал за ступенем узагальнення виокремлює три різновиди конституційно-правових інститутів: а) загальні; б) головні, що звичайно входять до складу загальних; в) початкові, що, як правило, включають кілька правових норм. Загальні конституційно-правові інститути — це складні нормативні формування найчастіше комплексного змісту. До них насамперед належить інститут начал організації і діяльності державного механізму. До нього на правах головних входять інститути кожного з вищих органів держави, основ організації місцевого управління і (з певними застереженнями) самоврядування та деякі інші, залежно від змісту галузі конституційного права конкретної країни. До загальних конституційно-правових інститутів також належить інститут територіальної організації держави. Він включає такі головні Інститути, як політико-територіальний устрій, адміністративно-територіальний устрій і власне державна територія. Нарешті, до загальних конституційно-правових інститутів слід віднести інститут конституційного статусу особи, який включає такі головні інститути, як громадянство та основні права і свободи Загалом розмежування загальних, головних і початкових конституційно-правових інститутів є досить умовним. Так, інститут, який порівняно з більш загальним інститутом є головним, щодо тих інститутів, із яких він складається, може розглядатися і як загальний. Однак таке розмежування дозволяє розрізняти конституційно-правові інститути за ступенем узагальнення, з'ясовувати зв'язки між ними, вибудовувати певну їх систему.