Загальна назва особи, яка на тій чи тій підставі є членом парламенту, — «парламентарій». Підставами членства у парламенті можуть бути обрання, призначення, обіймання певної посади на державній службі, наявність дворянського титулу. У різних країнах парламентаріїв називають по-різному: членами парламенту, депутатами, представниками, народними депутатами, народними представниками, конгресменами, сенаторами тощо. Найчастіше обраних членів однопалатних парламентів і нижніх палат двопалатних парламентів називають депутатами або представниками, а членів верхніх палат — сенаторами. Правовий статус парламентаріїв визначається конституціями і законами, у тому числі спеціальними законами про такий статус. Основними конституційними принципами статусу парламентаріїв є принципи вільного або імперативного мандата, парламентського індемнітету, парламентського імунітету, несумісності мандата парламентарія з іншими видами діяльності.Принцип парламентського (депутатського) індемнітету (від лат. — відшкодування збитків, беззбитковість) є похідним від принципу вільного мандата і означає юридичну невідповідальність парламентарія за його дії як члена парламенту. За змістом цього принципу парламентарій не несе юридичної відповідальності за промови, виступи, висловлювання, запити, голосування, внесення законопроектів і поправок до них, участь у роботі парламентських комітетів і комісій та інші свої дії, безпосередньо пов'язані з парламентською діяльністю, як у період здійснення депутатських повноважень, так і після закінчення їх строку. Передбачається, що парламентарій висловлюється на пленарних засіданнях, в органах парламенту і поза його стінами, голосує, керуючись своїми внутрішніми переконаннями, і за це він не повинен нести ні кримінальної, ні будь-якої іншої формалізованої відповідальності. В одних країнах парламентський індемнітет діє лише в самому парламенті, в інших поширюється за його межі. У деяких країнах парламентський індемнітет має абсолютний характер — парламентарій не несе юридичної відповідальності за голосування і будь-які висловлювання в парламенті, в інших країнах передбачено відповідальність парламентарія за деякі дії, найчастіше — за наклеп чи образу, вчинені ним на засіданні парламенту. Парламентський (депутатський) імунітет (від лат.— звільнення, свобода) — це юридична недоторканність парламентарія. Принцип парламентського імунітету означає, що парламентарій не може бути притягнений до кримінальної відповідальності, затриманий чи заарештований без згоди парламенту. У деяких країнах таку згоду може надати керівний орган парламенту, як правило, тільки в період між сесіями. Цей принцип має на меті забезпечення незалежності парламентарія, унеможливлення тиску на нього шляхом порушення кримінальної справи, затримання чи арешту. Парламентський імунітет не має абсолютного характеру. Він може поширюватися на увесь час обрання парламентарія (Іспанія, Італія, ФРН) або тільки на період сесії (Японія), а також на час перебування в дорозі на сесію і назад (США). Після закінчення терміну дії парламентського мандата колишній парламентарій може бути притягнений до юридичної, у тому числі до кримінальної, відповідальності за дії, які він вчинив раніше і за які не переслідувався завдяки своїй недоторканності. Практично в усіх країнах парламентарій позбавляється імунітету в разі затримання його на місці скоєння злочину. Арешт парламентарія в такому випадку здійснюється без згоди парламенту. Для демократичних держав характерна тенденція до обмеження парламентського імунітету. Він виник і був необхідний у часи протистояння парламентів і монархів для захисту представників населення від свавілля монархів та підпорядкованих їм державних служб. Позитивну роль інститут парламентського імунітету може відігравати у державах з авторитарним політичним режимом, де захищатиме депутата від кримінального переслідування під вигаданими приводами з боку виконавчої влади. У демократичних державах майже необмежений парламентський імунітет є недоречним і може слугувати прикриттям злочинної діяльності парламентарія, засобом уникнення кримінальної відповідальності. У будь-якому разі конституційні норми про недоторканність парламентарія мають містити застереження хоча б щодо можливості його затримання чи арешту на місці скоєння злочину без чийого б то не було дозволу, інакше парламентарій може стати безкарним навіть у разі скоєння найтяжчого злочину, наприклад, убивства.