Віднесеність компетенції уряду до сфери виконавчої влади і визначення його як вищого колегіального органу виконавчої влади є найважливішими характеристиками конституційного статусу уряду. Інші особливості конституційного статусу уряду визначаються його взаємовідносинами з такими вищими органами державної влади, як парламент і глава держави, і торкаються формування уряду та його підзвітності і політичної відповідальності.
У демократичних державах уряд завжди формується спільно главою держави і парламентом, за того, що ступінь участі у цьому процесі кожної зі сторін є різним і залежить передусім від формидержавного правління. За парламентарних форм правління і вирішальну роль у формуванні уряду відіграє парламент, у президентських республіках — президент. За змішаної форми республіканського правління вирішальну роль у формуванні уряду відіграє або парламент, або президент, залежно від чого розрізняють, відповідно, парламентарно-президентський і президентсько-парламентарний різновиди змішаної республіки.
Від способу формування уряду залежать його підзвітність і політична відповідальність. Політична відповідальність уряду — це конституційно-правова відповідальність уряду та його членів перед парламентом або/та главою держави за політику, яку вони проводять. Політична відповідальність уряду перед парламентом має місце за парламентарних та змішаної форм правління і в деяких президентських республіках (наприклад, в Аргентині, Уругваї), а перед главою держави — за змішаної і президентської форм правління. Політична відповідальність уряду одночасно перед парламентом і президентом є подвійною політичною відповідальністю уряду і виступає однією з основних ознак змішаної республіканської форми правління. Конституції одних держав встановлюють тільки колективну (солідарну) відповідальність уряду, в інших державах поряд з колективною відповідальністю уряду передбачена індивідуальна відповідальність його членів, тобто міністрів.
Настання політичної відповідальності уряду в цілому та його членів означає відправлення їх у відставку. Політична відповідальність уряду перед парламентом реалізується переважно у двох формах: вотуму недовіри і відмови в довірі. Основна відмінність між ними полягає в тому, що в першому випадку ініціатива постановки і розгляду в парламенті питання про довіру уряду виходить від парламенту (парламентської опозиції), а в другому — від самого уряду. В обох випадках настання політичної відповідальності уряду не пов'язується з правопорушенням з його боку. Конституції не встановлюють підстав політичної відповідальності уряду, настання такої відповідальності не передбачає правопорушення і є значною мірою суб'єктивною — залежить від розкладу партійно-політичних сил у парламенті, настроїв парламентаріїв тощо.Забезпечення збалансованості повноважень законодавчої і виконавчої влади, парламенту і уряду передбачає наділення уряду певними правовими засобами впливу на парламент. У країнах з парламентарними формами правління і деяких змішаних республіках у разі висловлення йому вотуму недовіри чи відмови в довірі уряд або йде у відставку, або вимагає від глави держави розпустити парламент і призначити нові парламентські вибори. Право уряду ініціювати розпуск парламенту є важливою противагою його політичній відповідальності перед парламентом. За відсутності такого права уряд не може бути стабільним, він стає заручником розкладу партійно-політичних сил у парламенті, настроїв парламентаріїв і може бути відправлений ними у відставку, за деякими винятками, в будь-який час. Політична відповідальність уряду перед главою держави настає у вигляді відправлення у відставку уряду в цілому чи окремого його члена. У президентській республіці уряд формується президентом за номінальної участі парламенту і як утворений президентом не може відправлятися у відставку в повному складі. Тут йдеться про відповідальність перед президентом тільки окремих міністрів, кожного з яких він може відправити у відставку в будь-який час. По-іншому складаються відносини між урядом і президентом у змішаній республіці. Однією з основних ознак цієї форми правління є дуалізм виконавчої влади, який полягає у розподілі її повноважень між двома центрами влади — президентом і урядом. Президент здійснює загальне керівництво урядом, який очолює прем'єр-міністр. Здійснення урядом повноважень виконавчої влади відбувається під безпосереднім керівництвом і контролем президента, який, однак, главою виконавчої влади конституцією не визнається, і жодним чином не відповідає за її здійснення. Уряд, зі свого боку, не тільки відповідає за здійснення виконавчої влади, а й несе колективну й індивідуальну відповідальність перед президентом. Така ситуація є найхарактернішою для колишніх радянських республік, в яких після набуття незалежності було запроваджено змішану форму правління і встановлено політичну відповідальність уряду не тільки перед парламентом, а й у тій чи тій формі — перед президентом. У країнах з парламентарними формами правління рішення про відставку уряду формально також приймає глава держави. Однак зробити це він може лише за настання певних, конституційно визначених, підстав, а не з власної ініціативи, до того ж акт глави держави про відставку уряду в ряді випадків потребуєконтрасигнування прем'єр-міністра, без якого він не набирає юридичної сили. У таких випадках рішення про відставку уряду фактично приймає сам уряд.
Якщо право уряду ініціювати розпуск парламенту главою держави є противагою політичної відповідальності уряду перед парламентом, то противагою політичної відповідальності уряду перед главою держави є інститут контрасигнатури, тобто скріплення актів глави держави підписами прем'єр-міністра та/або відповідного міністра, без якого вони не набирають юридичної сили. Формально інститут контрасигнатури є юридичним оформленням зняття відповідальності з глави держави за видані ним акти, фактично він є засобом підпорядкування глави держави уряду за парламентарних форм правління і може слугувати також противагою політичної відповідальності уряду перед главою держави. Однак останню функцію інститут контрасигнатури може виконувати тільки у разі фактичної незалежності уряду від глави держави, однією з найважливіших умов якої є формування уряду на основі парламентської більшості. Якщо за змішаної форми республіканського правління вирішальну роль у формуванні уряду відіграє президент, який до того ж може з власної ініціативи відправляти уряд в цілому і будь-кого з його членів у відставку, то інститут контрасигнатури, встановлений конституціями держав з такою формою правління, має формальний характер і не є противагою політичній відповідальності уряду перед президентом. У разі подвійної політичної відповідальності уряд, який не формується на основі постійно діючої парламентської більшості і не спирається на неї у своїй діяльності, опиняється, що називається, «між двох вогнів» — між парламентом і президентом, не маючи на них жодних реальних засобів впливу. Такий уряд не відзначається стабільністю. З іншого боку, за дуалізму виконавчої влади і подвійної політичної відповідальності уряду між сформованим на основі парламентської більшості урядом і президентом можуть загострюватися відносини, якщо вони представляють опозиційні одна щодо одної партійно-політичні сили.
На регіональному і місцевому рівні — в адміністративно-територіальних одиницях держави — виконавча влада здійснюється місцевими органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування— у разі делегування останнім повноважень виконавчої влади. Наявність в адміністративно-територіальних одиницях органів виконавчої влади залежить від впровадженої у країні моделі організації публічної влади на місцях — англосаксонської, романогерманської чи радянської. За англосаксонської моделі в адміністративно-територіальних одиницях держави органи виконавчої влади відсутні, функції виконавчої влади на місцях виконують органи місцевого самоврядування. За романогерманської моделі органи виконавчої влади — адміністрації, префектури, комісаріати тощо діють на рівні адміністративно-територіальних одиниць середнього і вищого рівня. За радянської моделі на усіх рівнях адміністративно-територіального поділу органами державної влади є тільки представницькі установи, функції державного управління здійснюють їхні виконавчі органи.
75. Способи формування урядівЯк уже зазначалось, однією з особливостей виконавчої влади є те, що її органи — уряд, центральні і місцеві органи — формуються шляхом призначення. У демократичних державах процедури формування уряду передбачають спільні дії парламенту і глави держави, хоча характер і послідовність їхніх дій бувають різними і залежать передусім від форми державного правління. Залежно від форми правління і обсягу повноважень парламенту щодо утворення уряду розрізняють два основні способи формування уряду: парламентський і позапарламентський.Парламентський спосіб формування уряду використовується передусім у країнах з парламентарними формами правління. Суть його полягає в тому, що повноваження на формування уряду отримує та політична партія чи коаліція партій, які за результатами парламентських виборів отримали більшість депутатських мандатів в однопалатному парламенті чи нижній палаті двопалатного парламенту. Ініціатива формування уряду виходить від глави держави. Він доручає лідеру чи одному із лідерів партії, що має найбільше депутатських мандатів, як майбутньому прем'єр-міністру, сформувати уряд. Призначена таким чином особа формує уряд (підбирає кандидатури на посади міністрів) із представників тільки своєї партії, якщо вона має абсолютну більшість депутатських мандатів, або із представників кількох партій, що є учасниками урядової коаліції. Сформований таким чином уряд розробляє програму своєї діяльності і подає її на розгляд і затвердження парламенту. Підтримуючи голосуванням склад уряду і програму його діяльності, парламент тим самим висловлює уряду вотум довіри і тільки з цього моменту він набирає чинності. Формально склад уряду затверджується главою держави. Висловлення парламентом (нижньою палатою) вотуму довіри новосформованому уряду називається інвеститурою уряду. Якщо ж парламент не підтримає голосуванням склад уряду і програму його діяльності, уряд вважається таким, що не отримав вотуму довіри парламенту і не набрав чинності. У такому разі процедура формування уряду розпочинається спочатку — з доручення глави держави лідеру іншої політичної партії сформувати новий склад уряду. Чим більшою є роздрібненість партійно-політичних сил у парламенті, тим складніше відбувається формування уряду і тим більшою є роль глави держави у цьому процесі. Така загальна процедура формування уряду майже в кожній країні має свої особливості. В одних країнах конституції не встановлюють, представник якої саме із парламентських партій має формувати уряд як майбутній прем'єр-міністр і глава держави дає відповідне доручення на власний розсуд. В інших країнах конституції зазначають, що це має робитися з урахуванням розкладу партійно-політичних сил у парламенті за результатами парламентських виборів. Формування уряду спершу доручається лідеру тієї партії, яка отримала найбільше депутатських мандатів, потім — лідеру другої за кількістю мандатів партії і т. д. Особливістю парламентського способу формування уряду в Угорщині, ФРН, Швеції та деяких інших країнах є те, що в них глава уряду обирається парламентом за пропозицією президента (Угорщина, ФРН) або голови парламенту (Швеція). Члени уряду за пропозицією його глави призначаються президентом (Угорщина, ФРН) або обираються парламентом (Швеція). У деяких країнах конституції передбачають участь парламенту в процедурі формування уряду ще до того, як буде визначено його склад. Так, в Ірландії президент призначає прем'єр-міністра за пропозицією нижньої палати парламенту, в Японії імператор робить це за пропозицією обох палат. Після цього глава держави за поданням прем'єр-міністра призначає членів уряду.За всієї багатоманітності конституційних процедур парламентського способу формування уряду вирішення питання про його склад зумовлене передусім не юридичним чинником, а реальним розкладом партійно-політичних сил у парламенті. Практична робота з висування й узгодження кандидатур на урядові посади є прерогативою самих політичних партій та їхніх парламентських фракцій. Претендентом на посаду глави уряду зазвичай стає лідер партії парламентської більшості, або лідер однієї із партій, що утворюють урядову коаліцію.Позапарламентський спосіб формування уряду використовується у президентських республіках. Суть його полягає в тому, що президент, який є главою виконавчої влади, призначає членів уряду на власний розсуд безвідносно до розкладу партійно-політичних сил у парламенті і за його номінальної участі або взагалі без такої. Сформований президентом уряд не потребує вотуму довіри парламенту. Позапарламентський спосіб формування уряду запроваджено у США, президентських республіках Латинської Америки, в багатьох із яких парламент взагалі не бере участі у формуванні уряду, а також у колишніх радянських республіках, які обрали цю форму правління. За змішаної форми республіканського правління уряд формується спільно президентом і парламентом. Спосіб формування уряду тяжіє до парламентського чи позапарламентського, що визначає різновид цієї форми — парламентарно-президентський чи президентсько-парламентарний. У країнах з парламентарно-президентською формою правління (Австрії, Ісландії, Словенії, Литві, Польщі та ін.) визначальну роль у формуванні уряду відіграє парламент, у країнах з президентсько-парламентарною формою (Азербайджані, Білорусі, Киргизстані, Росії, Франції та ін.) — президент. Поширеним у змішаних республіках є такий порядок формування уряду, за якого президент призначає главу уряду за згодою парламенту, а потім за пропозицією глави уряду — інших членів уряду.Від способу формування уряду значною мірою залежить строк його повноважень. У президентських республіках уряд діє протягом усього строку повноважень президента. Відправлятися у відставку можуть тільки окремі міністри. За парламентарних форм правління уряд формується кожним новим складом парламенту і може бути відправлений у відставку парламентом через висловлення йому вотуму недовіри або відмову в довірі. Обрання президента на строк повноважень уряду не впливає. За змішаної форми республіканського правління уряд, як правило, складає свої повноваження перед новообраним президентом і зазвичай відправляється у відставку новообраним парламентом. З огляду на його партійно-політичний склад уряд може бути однопартійним, коаліційним і безпартійним. Однопартійним є уряд, сформований із представників однієї політичної партії. У демократичних державах однопартійним уряд буває за парламентарних або змішаної республіканської (парламентарно-президентської) форм правління у разі, коли одна з політичних партій отримала за результатами виборів абсолютну більшість , депутатських мандатів у парламенті (нижній палаті). Однопартійний уряд типовий для країн із парламентарною формою правління і двопартійною системою або з партійною системою з домінуючою партією. Однопартійним уряд зазвичай є у президентських республіках, де президент формує його з представників своєї політичної партії і лише іноді вводить до складу уряду кількох представників інших партій або безпартійних фахівців. Це не змінює однопартійного характеру уряду, оскільки представники інших партій і безпартійні урядовці мають діяти в такому уряді відповідно до політики президента. Однопартійному уряду не загрожують коаліційні кризи і в країнах з парламентарними формами правління він діє протягом усього строку повноважень парламенту. Коаліційним є уряд, утворений на основі угоди між двома або кількома представленими у парламенті політичними партіями про спільну урядову програму. Коаліційний уряд зазвичай утворюється за парламентарних і змішаної республіканської форм правління тоді, коли жодна з партій за результатами виборів не змогла отримати в парламенті (нижній палаті) абсолютної більшості депутатських мандатів, що надало б їй змогу сформувати однопартійний уряд. Урядові партії, що утворили коаліцію, мають спиратись на парламентську більшість, до складу якої можуть входити і ті партії, котрі в коаліції не перебувають, а також позафракційні депутати. Лідери партій, що входять до коаліції, ділять між собою міністерські посади. Через можливі розходження між партіями-учасницями урядової коаліції коаліційні уряди часто виявляються нестабільними. У країнах з парламентарними формами правління за умови, що жодна з партій чи партійних коаліцій не мають абсолютної більшості депутатських мандатів у парламенті (нижній палаті), можливе утворення уряду меншості. Такий уряд спирається на вибіркову підтримку неурядових партій у парламенті і може бути як однопартійним, так і коаліційним. Одна з найбільших за кількістю депутатських мандатів партій чи кілька партій формують уряд, а кілька малочисельних за кількістю депутатських мандатів партій, що не входять із принципових міркувань або не запрошуються до коаліції, підтримують уряд голосуванням під час висловлення йому вотуму довіри. Уряду меншості важко приймати радикальні рішення, зазвичай він обмежується вирішенням поточних питань. Безпартійними є уряди, утворені на непартійній основі. Такі уряди утворюються зазвичай тоді, коли представлені у парламенті (нижній палаті) політичні партії не можуть досягти домовленості щодо утворення постійно діючої парламентської більшості і формування на її основі уряду. У такому разі уряд створюється главою держави не з представників партій, а з фахівців відповідних сфер і галузей. Такий уряд називається також діловим, чиновницьким, перехідним або службовим. Зазвичай він функціонує недовго — до обрання нового складу парламенту на позачергових виборах або до вираження йому парламентом вотуму недовіри. Парламентський спосіб формування уряду, взагалі парламентарні форми правління, які передбачають політичну відповідальність уряду перед парламентом, є найефективнішими тоді, коли за результатами парламентських виборів одна політична партія отримує абсолютну більшість депутатських мандатів і формує однопартійний уряд. Якщо такої партії немає, то зазвичай формується коаліційний уряд. Причому чим більше партій є учасницями урядової коаліції, тим важче формується уряд і менш тривалою є його діяльність. Нестабільність уряду є одним із найсуттєвіших потенційних недоліків парламентарних форм правління. Конституції багатьох держав з парламентарними і змішаною республіканською формами правління передбачають можливість дострокового припинення повноважень парламенту у разі його нездатності сформувати уряд.