ФОРМУВАННЯ СУДДІВСЬКОГО КОРПУСУ — заміщення посад суддів. Є два основні способи Ф. с. к. — призначення і вибори. У більшості країн світу судді на посаду призначаються. У багатьох країнах повноваження з призначення суддів належить до компетенції глави держави. У деяких країнах правом призначення суддів наділений міністр юстиції. У низці країн (в основному з романською системою права — Італії, Франції та ін.) повноваження з призначення, переміщення і звільнення суддів належить до компетенції вищого органу суддівського самоврядування — вищої ради магістратури. Іноді такий орган має узгоджувати свої рішення з міністром юстиції, нерідко він очолюється главою держави. В Італії і Франції призначення суддів здійснюється за конкурсом. У не багатьох демократичних державах судці обираються населенням (наприклад, у більшості штатів США) або представницькою установою (парламентом). У соціалістичних країнах судді обираються населенням. Призначенню перевага віддається з метою запобігання впливу політичного чинника. Вважається, що в разі обрання суддів громадяни або депутати парламенту керуватимуться не стільки професійними якостями кандидатів, скільки їх політичними переконаннями. Це суперечить об'єктивній вимозі максимально можливої деполітизації судової влади. Обрання суддів парламентом за відсутності альтернативних кандидатур наближається до призначення. Вищі суди формуються за участі різних гілок влади. Так, у США судді Верховного Суду призначаються Президентом за порадою і за згодою Сенату. У більшості країн судді призначаються або обираються на посаду безстроково і перебувають на ній до досягнення певного віку (зазвичай до 65 років, у Великій Британії — до 72 років), після чого йдуть у відставку. Рідше відбувається призначення суддів на певний строк, як правило, на десять років (Грузія, Японія), а ще рідше — призначення чи обрання спочатку на певний строк, а вже потім — безстроково (Молдова). Призначення або обрання суддів на посаду безстроково має на меті забезпечення їхньої незалежності.
СУДДЯ — посадова особа держави, яка наділена повноваженнями здійснювати правосуддя і діє на професійних засадах. Правовий статус С. визначається конституцією і законами — про статус С, про судоустрій та ін. Закони встановлюють загальні вимоги до кандидатів на посаду С. С. може бути громадянин, який досяг певного віку, має вищу юридичну освіту, певний стаж роботи в галузі права, постійно проживає в країні і володіє державною мовою. До С. спеціалізованих судів висуваються додаткові вимоги щодо відповідної спеціалізації та стажу роботи. На посаду С. не може бути призначена чи обрана особа, яка визнана судом обмежено дієздатною чи недієздатною, або має хронічне психічне чи інше захворювання, що перешкоджає виконанню обов'язків С, або щодо якої провадиться дізнання, досудове слідство чи судовий розгляд кримінальної справи, або яка має не зняту чи не погашену судимість. Конституції встановлюють такі основні принципи статусу С: незалежність, незмінюваність, недоторканність, несумісність посади С. з деякими іншими видами діяльності, зміст яких конкретизується законами. Незалежність С. полягає в тому, що при здійсненні правосуддя С. незалежний від будь-якого впливу, нікому непідзвітний і підкоряється тільки закону. Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, громадяни та їх об'єднання, юридичні особи зобов'язані поважати незалежність С. і не посягати на неї. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на С. у будь-який спосіб, вияви неповаги до С. забороняються. С. може розглядати справи одноособово, у складі колегії суддів, разом з народними засідателями, у складі суду присяжних. С, який розглядає справу одноособово, діє як суд. При ухваленні рішення суду С. керується внутрішнім переконанням, що ґрунтується на вимогах закону. Незмінюваність С. полягає в тому, що він призначається або обирається на посаду безстроково і перебуває на ній, як правило, до досягнення певного віку. Раніше С. може бути звільнений з посади органом, що його призначив або обрав, лише за станом здоров'я, у разі порушення присяги або вимог щодо несумісності, припинення громадянства, набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо нього, виходу у відставку чи звільнення за власним бажанням. Недоторканність С. полягає в тому, що С. не може бути без згоди парламенту або іншого уповноваженого державного органу затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом. Несумісність посади С. з деякими іншими видами діяльності означає, що С. не може мати представницького мандата, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої. У демократичних державах С. не можуть належати до політичних партій, брати участь у будь-якій політичній діяльності. Заборона участі в політичній діяльності спрямована на забезпечення незалежності С, унеможливлення впливу на нього тих чи тих політичних сил. У соціалістичних країнах, навпаки, С. має бути членом правлячої комуністичної партії і проводити в життя її політику. Іноді як принцип конституційного статусу С. виокремлюється незменшуваність його винагороди. Цей принцип означає, що держава гарантує високий рівень матеріального забезпечення С, який не може знижуватися за різних соціально-економічних умов. Відповідно до закону С. користується низкою пільг. Високий рівень правової захищеності С. сам по собі не є гарантією правосуддя. У країнах з нерозвиненою демократією, низьким рівнем політичної і правової культури населення, правової захищеності громадян С. можуть зловживати своєю незалежністю, а особливо незмінюваністю і недоторканністю, і свідомо й безкарно ухвалювати незаконні рішення.