Основними конституційно-правовими принципами функціонування судової влади є принципи судочинства. Основні засади судочинства: 1) законність; 2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 3) забезпечення доведеності вини; 4) змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; 5) підтримання обвинувачення в суді прокурором; 6) забезпечення обвинуваченому права на захист; 7) гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 8) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом; 9) обов'язковість рішень суду. Законність означає, що органи судової влади здійснюють свої повноваження виключно на підставах, у межах та порядку, передбачених Конституцією та законами. Крім Конституції, яка встановлює найважливіші засади судочинства, для його здійснення особливо важливе значення мають норми кримінально-процесуального, цивільно-процесуального, господарсько-процесуального та адміністративно-процесуального законодавства. Вся діяльність суду підпорядковується процесуальному законодавству і здійснюється у визначеній законом процесуальній формі. Ґрунтуючись у своїй діяльності на засадах законності, суди здійснюють правосуддя на засадах верховенства права. Виходячи із співвідношення закону і права в контексті теорії правової держави, дійдемо висновку, що суд покликаний ухвалювати рішення, керуючись не тільки нормами чинних законів, а й вимогами права. Іншими словами, судити не тільки за законом, а й по справедливості. Найповніше принцип верховенства права у діяльності судів втілюється за англосаксонської моделі правових систем, за якої суди наділяються правотворчими функціями (створюють правові норми у формі судових прецедентів). З іншого боку, принцип законності у прямому його розумінні означає, що при розгляді і вирішенні судових справ суд не зобов'язаний керуватися, як визначальними, підзаконними актами, у тому числі інструкціями, положеннями тощо. Рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом (диспозитивність) означає, що всі учасники судового процесу — суддя, обвинувач, підсудний, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач, захисник є рівними щодо їх процесуальних прав, незалежно від будь-яких обставин. При розгляді цивільних і кримінальних справ до всіх громадян застосовується одне й те саме матеріальне і процесуальне законодавство, ніхто при цьому не має жодних привілеїв і не зазнає жодних обмежень. Сторони мають рівні права знайомитись з матеріалами справи, подавати докази, брати участь в їх дослідженні, заявляти клопотання, давати усні і письмові пояснення, користуватись іншими процесуальними правами, наданими законом. Правосуддя в господарських відносинах здійснюється на засадах рівності перед законом і господарським судом усіх підприємств, установ та організацій, незалежно від форми власності, місцезнаходження, підлеглості та інших обставин. Забезпечення доведеності вини ґрунтується на принципі презумпції невинуватості (від лат. — презумпція; припущення, що визнається достовірним, доки не буде доведено зворотне), який означає, що особа вважається невинуватою у скоєнні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Презумпція невинуватості поширюється на всіх осіб, які підозрюються або обвинувачуються у скоєнні злочину. Принцип презумпції невинуватості спрямований на унеможливлений необґрунтованих обвинувачень і недопущення засудження невинуватих і є однією з найважливіших конституційних гарантій прав і свобод людини і громадянина. Обов'язок доведеності вини обвинуваченого покладається на відповідних суб'єктів — органи дізнання та попереднього слідства, прокурора, а у справах приватного обвинувачення — на потерпілого або його представника. Принцип презумпції невинуватості також означає, що притягнення особи до участі у справі як підозрюваного, обвинувачуваного, підсудного, її затримання, арешт або обрання щодо неї іншого запобіжного заходу не повинні розцінюватися як доказ її винуватості, як покарання винуватого. До остаточного вирішення кримінальної справи і офіційного визнання особи винуватою у скоєнні злочину не можна поводитися з нею як із винуватою, а також публічно (в засобах масової інформації, будь-яких офіційних документах) твердити, що вона є злочинцем. Презумпція невинуватості може бути спростована, але тільки через доказування встановленими процесуальним законом засобами і лише за наявності достатніх судових доказів, що стосуються справи і допускаються законодавством. Навіть визнання обвинуваченим своєї вини є недостатнім для винесення обвинувального вироку, якщо винуватість обвинуваченого не підтверджується усією сукупністю доказів. Змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості полягає в тому, що розгляд судової справи відбувається у формі спору сторін у судовому засіданні, в якому вони вільно надають суду докази на свою користь. Змагальність передбачає надання рівних прав сторонам або учасникам процесу вільно брати участь у спорі щодо захисту своїх інтересів при розгляді справи в суді. Обвинувач, підсудний, його захисник чи законний представник, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники беруть участь у судовому засіданні як сторони і користуються рівними правами та свободою у наданні суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Цивільне процесуальне законодавство передбачає, зокрема, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, створює необхідні умови для виконання сторонами їх процесуальних обов'язків, здійснення наданих їм прав і зобов'язаний вживати всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного та об'єктивного дослідження обставин справи і встановлення істини з тим, щоб ухвалити законне й обґрунтоване рішення. Підтримання державного обвинувачення в суді прокурором означає, що при розгляді у суді кримінальної справи публічний (суспільний) інтерес представляє і має право обвинувачувати підсудного від імені держави прокурор. Підтримання державного обвинувачення в суді є найважливішою функцією прокуратури. Додержуючись принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону, прокурор, який бере участь у розгляді справи в суді, сприяє виконанню вимог закону про всебічний, повний і об'єктивний розгляд справи та постановленню судового рішення, що ґрунтується на законі. Прокурор може вступити у справу в будь-якій стадії процесу, якщо цього вимагає захист конституційних прав громадян, інтересів держави та суспільства, і зобов'язаний своєчасно вжити передбачених законом заходів до усунення порушень закону, хоч би від кого вони виходили. Прокурор бере участь у судовому розгляді кримінальних справ залежно від характеру і ступеня суспільної небезпеки діяння. Підтримуючи державне обвинувачення, він досліджує докази, подає суду свої міркування щодо застосування кримінального закону та міри покарання підсудному. При цьому прокурор має керуватися вимогами закону та об'єктивною оцінкою зібраних у справі доказів, його завданням є сприяння правильному здійсненню правосуддя. У разі, коли при розгляді справи прокурор дійде висновку, що дані судового слідства не підтверджують обвинувачення підсудного, він зобов'язаний відмовитись від обвинувачення. Забезпечення обвинуваченому права на захист означає, що особа, яка обвинувачується у кримінальній справі, має можливість користуватися послугами адвоката з моменту висунення обвинувачення і під час судового розгляду справи. Особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суддя і суд зобов'язані до першого допиту підозрюваного, обвинуваченого і підсудного роз'яснити їм право мати захисника і скласти про це протокол, а також надати їм можливість захищатися встановленими законом засобами від пред'явленого обвинувачення. Ніхто, зазнаючи судового переслідування, не може бути покараний, якщо йому не було надано можливості захищатися. Участь захисника при провадженні дізнання, попереднього слідства і в розгляді кримінальної справи в суді першої інстанції є обов'язковою, крім випадків відмови підозрюваного, обвинуваченого і підсудного від захисника. Для забезпечення права на захист від обвинувачення діє адвокатура. Кожний є вільним у виборі адвоката. У випадках, передбачених законом, захист від обвинувачення здійснюється безоплатно. Безоплатний захист здійснюється, зокрема, у разі, якщо обвинувачений матеріально неспроможний оплачувати послуги адвоката. Адвокат зобов'язаний використати всі зазначені в законі засоби захисту з метою з'ясування обставин, що виправдовують підозрюваного, обвинуваченого і підсудного або пом'якшують чи виключають його відповідальність, і подавати йому необхідну юридичну допомогу. Не допускається відмова адвоката при провадженні дізнання, попереднього слідства та в судовому засіданні від захисту підозрюваного, обвинуваченого і підсудного. Гласність судового процесу полягає у відкритості розгляду всіх справ у всіх судах і публічному оголошенні усіх судових вироків і рішень. Відкритість розгляду справ означає, що на засіданнях суду можуть бути присутні всі громадяни, які досягли певного віку. Преса та інші засоби масової інформації можуть висвітлювати хід і результати судових засідань і вільно коментувати їх. Гласність судового процесу має на меті здійснення судами виховної функції, посилення громадського контролю за діяльністю суддів, органів попереднього слідства, прокурорів, підвищенню почуття відповідальності у суддів та інших учасників судового розгляду справи. Конституційна норма повного фіксування судового процесу технічними засобами. Повне фіксування судового процесу здійснює секретар судового засідання або під його керівництвом інший працівник суду. Про те, що з метою повного фіксування судового процесу застосовуються технічні засоби, а також дані про їх технічні характеристики зазначається в протоколі судового засідання. До протоколу додається звіт секретаря судового засідання, у якому похвилинно зазначаються відомості про процесуальні дії, виконані в судовому засіданні. Відтворення технічного запису судового процесу здійснюється на вимогу сторін чи за ініціативою суду. Аудіокасета чи інший носій інформації, на якому зафіксовано судовий процес, зберігається при справі. Забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду означає право сторін судового процесу звернутися до суду вищого рівня зі скаргою на рішення у справі суду нижчого рівня з проханням його переглянути. Суд, що першим розглянув справу по суті, є судом першої інстанції. Рішення суду першої інстанції, яке ще не набрало законної сили, може бути переглянуте судом вищого рівня як судом другої інстанції, а рішення суду другої інстанції може бути переглянуте, відповідно, судом третьої інстанції. Основними формами оскарження судового рішення є апеляція і касація. За апеляційної форми оскарження судового рішення суд вищого рівня переглядає справу по суті з дослідженням наведених раніше та розглядом нових наданих доказів. Залежно від результатів розгляду апеляції на відповідне судове рішення суд вищого рівня своєю ухвалою може: залишити рішення суду першої інстанції без зміни, а апеляцію — без задоволення; скасувати рішення і повернути справу на новий розгляд до суду першої інстанції; ухвалити своє рішення, скасувавши цілком або частково рішення суду першої інстанції; скасувати рішення суду першої інстанції і закрити справу; змінити рішення суду першої інстанції. За касаційної форми оскарження судового рішення суд вищого рівня перевіряє тільки законність і обґрунтованість рішення суду нижчої інстанції у справі, не вдаючись до нового її розгляду. Суд касаційної інстанції має право переглянути судові рішення лише під кутом зору додержання під час розслідування і судового розгляду справи норм матеріального і процесуального законодавства. У кримінальній справі підставами для скасування або зміни вироку в касаційному порядку є істотне порушення кримінально-процесуального законодавства, неправильне застосування кримінального закону, невідповідність призначеного покарання тяжкості злочину та особі засудженого. Суд касаційної інстанції не може посилити покарання або застосувати закон про більш тяжкий злочин. Скасування обвинувального вироку з мотивів необхідності застосування закону про більш тяжкий злочин, а також виправдувального вироку можливе не інакше як за касаційним поданням прокурора, касаційною скаргою потерпілого чи його представника. Судові рішення, що набрали законної сили, переглядаються у винятковому порядку. Принцип забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду є одним із найважливіших засобів захисту прав і свобод особи. Залежно від особливостей судової системи країни розгляд апеляцій і касацій може здійснюватися загальними або спеціалізованими апеляційними і касаційними судами. Обов'язковість рішень суду означає, що рішення суду, які набрали законної сили, є обов'язковими до виконання усіма суб'єктами права на всій території держави. Обов'язковості судовим рішенням, якими закінчується розгляд справ у суді, надає ухвалення їх іменем держави. Ще однією засадою судочинства є принцип колегіального та одноособового розгляду судових справ. Він полягає в тому, що: 1. Справи у судах першої інстанції розглядаються суддею одноособово, колегією суддів або суддею і народними засідателями, а у випадках, визначених процесуальним законом, — також судом присяжних. 2. Суддя, який розглядає справу одноособово, діє як суд. 3. Розгляд справ вапеляційному, касаційному порядку, а також в інших випадках, передбачених законом, здійснюється судом колегіально у складі не менше трьох професійних суддів відповідно до закону. У здійсненні правосуддя багато що залежить від рівня політичної і правової культури суспільства, громадян, безпосередніх суб'єктів публічної влади, особливо самих суддів. Високий рівень правової і матеріальної захищеності судців сам по собі не є гарантією правосуддя. У країнах з нерозвиненою демократією, низьким рівнем правової і політичної культури населення, правової захищеності особи судді можуть сприймати свою незалежність і недоторканність як невідповідальність і безкарність та свідомо ухвалювати неправосудні (такі, що не відповідають вимогам права) рішення. Наочними свідченнями неправосудності судових рішень можуть бути поширені випадки ухвалення судами протилежних рішень в одній і тій само судовій справі. Якщо два різні суди (наприклад, місцевий та апеляційний) ухвалюють в одній і тій само справі протилежні рішення, то це означає, що хоча б один суд відступив від істинних обставин справи, а то й від закону. В демократичних державах, судді не несуть юридичної відповідальності за розгляд і вирішення ними судових справ, якщо вони при цьому очевидним чином не порушили закону. Передбачена законодавством дисциплінарна відповідальність суддів є значною мірою символічною. Уже хоча б тому, що реалізується в середовищі самих суддів. Невідповідальність суддів, з одного боку, є гарантією їх незалежності. З іншого боку, в поєднанні з низьким рівнем правової культури суддів і суспільства у цілому та високим рівнем корумпованості влади і самих суддів вона може бути найбільшою загрозою здійсненню правосуддя.