Невід’ємною складовою конституційно-правової системи кожної країни є конституційний контроль. Конституційний контроль — це перевірка на відповідальність конституції актів і дій органів публічної влади, а також громадських об'єднань, що здійснюють публічні функції або утворені для участі у здійсненні публічної влади. Об'єктами конституційного контролю можуть бути зміни і доповнення до конституції, конституційні, органічні і звичайні закони, міжнародні договори, регламенти палат парламенту, акти глави держави, уряду та інших органів виконавчої влади, акти органів місцевого самоврядування, громадських об'єднань. До повноважень органів судового конституційного контролю входить також тлумачення конституції і законів. У разі конституційного закріплення принципу пріоритету міжнародного права над національним законодавством конституційний контроль охоплює також перевірку відповідності національних нормативно-правових актів міжнародним договорам, учасником яких є держава. Водночас закони, прийняті на референдумі, перевірці на конституційність зазвичай не підлягають, як такі, що є безпосереднім виявом народного суверенітету. Конституційний контроль зазвичай ототожнюється з конституційним наглядом. У разі їх розрізнення під конституційним контролем розуміється юридична можливість суб'єктів контролю втручатись у діяльність підконтрольних органів, скасовувати неконституційні акти чи призупиняти їх дію, а під конституційним наглядом — юридична можливість суб'єктів нагляду тільки звернути увагу підконтрольного органу на порушення ним конституції, щонайбільше — призупинити дію його акта, але не скасувати його. Є два основні види конституційного контролю — політичний і юридичний. Політичний конституційний контроль здійснюється політичними органами і посадовими особами держави — президентом, парламентом, урядом, парламентським уповноваженим з прав людини та ін. Діяльність таких органів і посадових осіб має політичний характер. Вони обираються чи призначаються на певний строк, чергові або позачергові вибори можуть повністю змінити політичний склад органів і призвести до зміни здійснюваної ними політики. Політичний конституційний контроль пристосований до поточних політичних завдань і за своїм характером і змістом не є стабільним і високопрофесійним. Юридичний конституційний контроль здійснюється тією чи тією мірою спеціалізованими і політично нейтральними органами — судами загальної юрисдикції, конституційними судами або особливими квазісудовими органами. Відповідно, юридичний конституційний контроль є судовим конституційним контролем. Є дві основні моделі судового конституційного контролю — американська і європейська. За американської моделі конституційний контроль здійснюється судами загальної юрисдикції при розгляді конкретних справ. При цьому в одних країнах конституційний контроль здійснюється всіма судами загальної юрисдикції, а в інших — тільки верховним судом як найвищою судовою інстанцією. Якщо суд нижчого рівня визнає закон неконституційним і справа потім дійде до верховного суду, рішення останнього щодо конституційності закону стає обов'язковим для всіх судів. Закон, визнаний верховним судом неконституційним, формально продовжує діяти, але суди не будуть його застосовувати. Парламент такий закон, як правило, незабаром скасовує. За європейської моделі конституційний контроль здійснюється спеціальним конституційним судом або особливим органом квазісудового характеру. Конституційний суд є державним органом, що здійснює конституційний контроль шляхом конституційного судочинства. В одних країнах конституційний суд вважається судом особливої категорії і входить до судової системи, в інших — є особливим органом контролю, що не належить до судової влади. Повноваження, порядок формування і діяльності конституційних судів встановлюються конституціями і спеціальними законами про такі суди. Внутрішні питання організації і діяльності конституційних судів регулюються їх регламентами, що приймаються самими судами.
Способи формування конституційних судів визначаються конституціями і є неоднаковими в різних країнах. У порівняно невеликій кількості країн склад конституційного суду обирається тільки парламентом. У більшості країн конституційні суди формуються вищими державними органами, що представляють різні гілки влади і діють при цьому або самостійно, або спільно. Формування конституційного суду різними гілками влади має на меті забезпечення його незалежності і запобігання можливості підпорядкування одній із них.До кандидатів у члени конституційного суду висуваються високі вимоги щодо професійної підготовки і особливо — щодо стажу роботи в галузі права. Членами конституційного суду можуть бути як професійні судді, так і юристи іншого профілю, а також відомі правознавці. На відміну від суддів судів загальної юрисдикції, які зазвичай призначаються на посаду безстроково, для суддів конституційних судів у багатьох країнах встановлено визначені строки повноважень, що є тривалими (6-12 років) і супроводжуються забороною повторного обрання чи призначення до конституційного суду, з тим, щоб уникнути залежності суддів від тих, хто обирає чи призначає. Голова конституційного суду або призначається органом, що формує склад суду, чи одним із таких органів, або обирається самим конституційним судом зі складу суддів конституційного суду, що відбувається частіше. Строк повноважень голови суду, як правило, є коротшим, аніж термін повноважень судді конституційного суду. Повноваження конституційного суду в різних країнах неоднакові. Поряд із перевіркою на відповідність конституції актів органів публічної влади та їх посадових осіб конституційні суди в різних країнах наділяються також правом: тлумачення конституції і законів; реалізації конституційної відповідальності вищих посадових осіб держави; розгляду і вирішення спорів щодо компетенції між вищими органами державної влади, іноді — між органами державної влади та органами місцевого самоврядування, між органами місцевого самоврядування; вирішення питань щодо відповідності конституції діяльності політичних партій тощо. Особливо важливу роль конституційні суди відіграють у федеративних державах, де вони розглядають і вирішують спори щодо компетенції між центральними органами державної влади та органами влади суб'єктів федерації, а також правові спори між самими суб'єктами федерації.
Відповідно до повноважень конституційного суду суб'єктами звернення до нього (конституційного звернення, конституційного подання, конституційного запиту) можуть бути президент, парламент (палата), певна частина парламентаріїв, уряд, суди, генеральний прокурор, уповноважений з прав людини, голова рахункової палати та інші посадові особи, органи законодавчої і виконавчої влади суб'єктів федерації, представницькі органи автономних утворень, місцевого самоврядування, громадяни. Конкретне коло таких суб'єктів визначається конституціями. Найчастіше суб'єктами звернення до конституційного суду визнаються президент, парламент (палата), певна частина парламентаріїв, уряд, вищі суди, а у федеративних державах — також представницькі органи суб'єктів федерації.
В одних країнах громадяни можуть звертатися до конституційного суду лише з питань відповідності конституції тих чи тих нормативно-правових актів безвідносно до якої-небудь конкретної судової справи, в інших — також і у зв'язку з конкретною судовою справою, вважаючи, що в конкретній ситуації виявилися порушеними їх конституційні права внаслідок невідповідності закону конституції. Право громадянина на звернення до конституційного суду зі скаргою у зв'язку з конкретною судовою справою (конституційною скаргою) є важливим засобом захисту його прав і законних інтересів. Скарга подається до конституційного суду тільки після того, як була розглянута в інших вищих судах і результати розгляду не задовольнили заявника. Основним повноваженням конституційних судів є перевірка законів та інших правових актів на відповідність конституції. При перевірці відповідності акта конституції суд оцінює: зміст акта; форму акта; порядок прийняття акта та його введення в дію; належність акта до компетенції органу, що його видав. Якщо конституційний суд ухвалить рішення про невідповідність змісту акта конституції або про порушення встановленої конституцією процедури його розгляду, ухвалення чи набрання чинності, він визнає акт неконституційним цілком або в окремій частині. Закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають свою юридичну силу або з моменту набрання ними чинності, або (частіше) з моменту ухвалення відповідного судового рішення. Неконституційні акти перестають застосовуватись судами та іншими державними органами. З питань його компетенції конституційний суд ухвалює рішення, що є обов'язковими до виконання, як правило, остаточними і не підлягають оскарженню.