Джерела фінансування малого бізнесу в Україні

Усім підприємствам для свого існування і розвитку необхідний капітал, який забезпечується шляхом фінансування.

Фінансування — це отримання суб'єктом господарювання не­обхідних грошових фондів для здійснення господарської діяль­ності. В теорії фінансового менеджменту виділяються два основні види фінансування: внутрішнє і зовнішнє. Розділ «Пасиви» балан­су розкриває джерела фінансування фірми, розмежовуючи їх на дві основні групи: позичені і власні кошти.

Позичені кошти можуть бути короткостроковими і довгостро­ковими. До власних коштів належать: статутний капітал, акціонер­ний капітал, резерви, прибутки, спеціальні фонди тощо.

Внутрішнє фінансування — це таке фінансування, при якому кошти генеруються всередині фірми. Це є власні кошти. В цьому випадку кошти можуть надходити із таких джерел: 1) прибутки; 2) продаж ліквідних активів; 3) скорочення оборотного капіталу;

* Малий бізнес України. Підприємці здатні відродити країну. Асоціація сприяння розвитку приватного підприємництва в Україні «Єднання», 1997. — С. 58.


Р.А. Слав'юк

4) кредити від постачальників; 5) дебіторська заборгованість; 6) амортизаційні відрахування*.

Сьогодні для малих і середніх підприємств України це джерело не є головним, оскільки розміри прибутків є невеликими. Крім того, собівартість вітчизняного виробника так завантажена надбавками, що сподіватися йому на високий прибуток не дово­диться. Національний виробник у наш час є абсолютно незахище-ний від дешевого імпорту.

Отже, малі господарські одиниці мають обмежені можливості для перетворення прибутку у додатковий капітал з метою розши­рення виробництва.

Яісщо вдало продати маловикористовувані активи (транс­портні засоби, обладнання, приміщення тощо), то можна отримати необхідні гроші. Однак основний капітал підприємств сьогодні на 60-40% зношений, тому продати його на ринку часто дуже важко, а то й неможливо. В стартовій ситуації краще активи брати в орен­ду, ніж купувати у власність.

Якщо спробувати зменшити короткострокові активи (запаси, готову продукцію, незавершене виробництво, товари тощо), то теж можна отримати певні кошти. Однак вилучення цих грошей з обо­роту означатиме спад господарської активності, що автоматично відіб'ється на обсягах виторгу і прибутках фірми.

Я&що постачальник погоджується на оплату покупцем ра­хунків через деякий проміжок часу після отримання товару, то це може дати останньому деякі необхідні короткострокові засоби. Нині часто практикуються поставки товарів «під реалізацію» на строк не більше 1 місяця. Покупець (торговельна фірма) переказує кошти на рахунок постачальника в міру реалізації товару. При цьому проценти за товарний кредит не сплачуються, бо це не передбачається договором поставки.

Деякі фірми-покупці, особливо монополісти, дотримуються ус­таленої практики платежів, з якою мусить погоджуватись будь-яка фірма-постачальник. Так, великі торговельні фірми оплачують свої рахунки через 60-90 днів, незалежно від політики постачальника щодо дебіторської заборгованості чи від знижки за швидку оплату. Якщо фірма-постачальник хоче, щоб її продукція продавалась че­рез фірму-покупця, то вона мусить дотримуватись такого графіка оплати. В даному випадку велика торговельна фірма демонструє елементи диктату на ринку покупця.

* Реверчук С.К.. Крупка М.І. Фінанси малого бізнесу. — Львів: Дішіог. 1996. — С. 34. 178