Звільнення від покарання у зв’язку із втратою особою суспільної небезпечності.Згідно з ч. 4 ст. 74 КК особа, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути за вироком суду звільнена від покарання, якщо буде визнано, що з урахуванням бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці цю особу на час розгляду справи в суді не можна вважати суспільно небезпечною.
Суд, що розглядає кримінальну справа про діяння, вчинене особою у конкретній обстановці, має можливість вже оцінити обставини, які законодавець, що виходить при конструюванні складів злочинів з урахуванням типової небезпеки подібних діянь і осіб, винних у їхньому вчиненні, не враховував, а, іноді, й не міг врахувати (такі, наприклад, як конкретна шкода від посягання на певний об’єкт, поширеність посягання та обстановка його здійснення, цілу низку ознак, що характеризують особу винного, причини вчинення злочину, його мотиви тощо). Оцінивши ці обставини з урахіванням їхнього впливу на ступінь суспільної небезпеки діяння і особи, яка його вчинила, суд може дійти висновку про доцільність того чи іншого виду покарання, про доцільні строки покарання чи про недоцільність застосування покарання до цієї особи взагалі, виходячи із завдань, як загального, так і спеціального запобігання злочинам.
Суд у будь-якому разі може застосувати покарання до особи, яка вчинила злочин, але зобов’язаний він це робити не у всіх випадках. Звільнення від покарання з підстав, зазначених в ч. 4 ст. 74 КК, є правом, а не обов’язком суду, і носить безумовний характер. Суд зобов’язаний застосувати покарання, якщо суспільна небезпека діяння і злочинця такі, що для досягнення мети, яку переслідував законодавець, установлюючи кримінальну відповідальність за вчинення подібних діянь, у конкретному випадку необхідно реальне застосування покарання. Якщо ж ця мета може бути досягнута і без покарання, то, незважаючи на існуюче право суду піддати винного покаранню й обов’язок громадянина підкоритися йому, суд може не застосувати до винного покарання.
Отже, суд, визнаючи особу винною, звільняє її від покарання за наявності таких умов:
1) нею був вчинений злочин лише невеликої або середньої тяжкості. На думку С. Д. Шапченко, за наявності визначених у ч. 4 ст. 74 КК підстав не виключається звільнення від покарання особи, яка вчинила кілька злочинів невеликої або середньої тяжкості і засуджується, наприклад, за їх сукупністю. В цьому разі рішення про звільнення особи від покарання на підставі ч. 4 ст. 74 має бути викладене в резолютивній частині вироку після призначення остаточного покарання за сукупністю злочинів[744];
2) вона після вчинення злочину поводилася бездоганно і сумлінно ставилася до праці. Поведінка особи може вважатися бездоганною, якщо особа не лише утримується від вчинення будь-яких правопорушень, а й цілком дотримується загальноприйнятих норм поведінки та моралі[745] та сумлінно виконує різноманітні обов’язки (фахові, службові, цивільні, військові, сімейні тощо). Проте не можна розглядати як бездоганну поведінку один лише факт, наприклад, дійового каяття без оцінки подальшої поведінки особи[746]. Під сумлінним ставленням до праці розуміється відповідальне та позитивне ставлення винного до роботи, підвищення освітнього рівня і кваліфікації у будь-якій сфері тощо;
3) на час розгляду справи в суді вона не може вважатися суспільно небезпечною. Втрата особою, яка вчинила злочин, властивостей суспільної небезпечності внаслідок зміни обстановки у будь-якому випадку є питанням конкретного, об’єктивного факту, наявність чи відсутність якого встановлюється судом. Серед основних умов звільнення від покарання за цією підставою суд, як правило, виділяє (за їх термінологією): позитивну характеристику особи за місцем проживання (роботи, навчання) – 35,1% респондентів; повне визнання нею своєї вини – 22,6%; повне усунення заподіяної злочином шкоди (відшкодування заподіяної шкоди) – 10,5%; щире каяття винного – 11,2%; вчинення діяння, що не представляє великої суспільної небезпеки – 10,3%. Останнє з формулювань взагалі не має змісту, оскільки такого критерію суспільної небезпеки в законодавстві про кримінальну відповідальність на цей час не існує. Щодо інших відзначу, що законодавець зміну обстановки пов’язує лише з бездоганною поведінкою і сумлінним ставленням до праці, які мають розглядатися у сукупності про що свідчить єднальний союз – «і», який в українській мові використовується для поєднання рівноправних синтаксичних одиниць[747]. Факт зміни обстановки, внаслідок якої особа перестає бути суспільно небезпечною, повинен бути доведеним. Це означає, що в особі винного як сукупності всіх рис, що мають суспільне значення, внаслідок об’єктивних перетворень дійсності відбулися такі зміни, що дозволяють судові зробити висновок, що ця особа перестала створювати загрозу суспільним відносинам і соціальним цінностям, які знаходяться під охороною закону про кримінальну відповідальність[748].
Звільнення від покарання у зв’язку із втратою особою суспільної небезпечностізастосовується лише судом. Суд постановляє обвинувальний вирок, яким звільняє особу від покарання. Таким вироком особа визнається винною у вчиненні злочину і тим самим засуджується судом від імені держави. На підставі ч. 3 ст. 88 КК вона визнається такою, що не має судимості.
Закон про кримінальну відповідальність передбачає ще й інші випадки звільнення від покарання без його призначення, окрім звільнення від покарання у зв’язку з втратою особою суспільної небезпеки (ч. 4 ст. 74 КК): у зв’язку з давністю притягнення до кримінальної відповідальності (ч. 5 ст. 74 КК); у зв’язку з хворобою особи (ч. 2 та ч. 3 ст. 84 КК); неповнолітніх із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст. 105 КК). Останній є спеціальним видом такого звільнення, оскільки стосується суб’єкта зі спеціальним статусом, тому буде розглядатися разом з іншими спеціальними видами звільнення від покарання.
Звільнення від відбування покарання з випробуванням. Стаття 75 КК передбачає положення, відповідно до якого якщо суд при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п’яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення підсудного без відбування покарання, він може ухвалити про звільнення від відбування покарання з випробуванням.
Застосування судом звільнення від відбування покарання з випробуванням – це прояв до особи, яка вчинила злочин, довіри, заснованої на можливості її виправлення без реального відбування покарання. За останні шість років динаміка застосування звільнення з випробуванням була такою: у 2002 р. – 13,4 тис., 2003 р. – 109,2 тис., 2004 р. – 134,5 тис., 2005 р. – 170,9 тис., 2006 р. – 144,3 тис., 2007 р. – 215 тис. осіб.
Умови розглядуваного виду звільнення: 1) призначене судом покарання має бути у виді: а) виправних робіт, або б) службового обмеження для військовослужбовців, або в) обмеження волі, або г) позбавлення волі на строк не більше п’яти років; 2) особа вчинила злочини невеликої або середньої тяжкості, чи, навіть, тяжкий злочин, якщо за його вчинення суд призначає покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п’яти років; 3) наявність позитивних даних щодо особи підсудного; 4) наявність певних обставин, які пом’якшують покарання, та інших обставин справи на користь підсудного; 5) суд має обумовлену впевненість, що підсудний протягом іспитового строку виконає покладені на нього обов’язки і не вчинить нового злочину і зможе виправити свою поведінку без відбування призначеного йому покарання[749]. У цьому разі суд ухвалює звільнити засудженого від відбування призначеного покарання, якщо він протягом визначеного судом іспитового строку не вчинить нового злочину і виконає покладені на нього обов’язки.
Іспитовий строк – це встановлений законодавцем певний проміжок часу, протягом якого здійснюється випробування особи, яка вчинила злочин, перевіряється можливість виправлення засудженого без відбування покарання. Обов’язковість проходження іспитового строку нагадує засудженому, звільненому від відбування покарання, що він не виправданий, а перебуває під особливим режимом випробування, від результату якого залежить вирішення питання про реальне застосування призначеного судом покарання, а, отже, і подальшою долею засудженого. Тривалість іспитового строку не залежить від виду і строку призначеного покарання, а встановлюється судом від одного року до трьох років (ч. 3 ст. 75 КК). Він може бути меншим строку призначеного основного покарання, рівним йому або перевищувати визначений строк покарання. Тривалість іспитового строку залежить, зокрема, від виду основного покарання та його розміру. Наприклад, іспитовий строк при засудженні до позбавлення волі з випробуванням має бути, як правило, тривалішим, ніж при засудженні до виправних робіт з випробуванням. Випробування у разі звільнення особи від відбування покарання означає покладення судом на таку особу певних обов’язків, які вона має сумлінно виконувати протягом усього іспитового строку.
Складовими елементами режиму випробування є не тільки іспитовий строк, а й виконання додаткового покарання; обов’язки, що можуть покладатися на засудженого; перебування засудженого під контролем органів, вказаних в ч. 2 ст. 76; обов’язок не вчиняти систематично правопорушень, що потягли за собою адміністративні стягнення і свідчать про його небажання стати на шлях виправлення; обов’язок не вчинити протягом іспитового строку нового злочину.
Звільнення від відбування покарання з випробуванням не виключається при призначенні на підставі ст. 77 КК до відбування додаткових покарань у виді штрафу, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю й позбавлення військового чи спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, однак при звільненні особи від відбування покарання з випробуванням з одночасним відбуванням позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю термін іспитового строку має бути не меншим за строк додаткового покарання[750]. Відповідно до ч. 4 ст. 72 КК додаткові покарання різних видів у всіх випадках виконуються самостійно.
Установлення обов’язків, які можуть бути покладені на особу, звільнену від відбування покарання з випробуванням, не є новим для сучасного кримінального права. Так, О. Ф. Ковітіді звернула увагу на те, що КК ФРН, Франції і Швеції віддають перевагу умовному звільненню над безумовним, зробила класифікацію юридичних обов’язків, що можуть покладатися на особу, умовно звільнену від покарання чи його відбування, за їх функціональним призначенням, і важливий висновок про бажаність введення до ст. 76 КК більшої кількості таких обов’язків, зокрема тих, що стосуються усунення наслідків вчиненого злочину[751].
На цей час відповідно до ч. 1 ст. 76 КК при звільненні від відбування покарання з випробуванням суд може покласти на засудженого такі обов’язки: 1) попросити публічно або в іншій формі пробачення у потерпілого; 2) не виїжджати за межі України на постійне проживання без дозволу органу кримінально-виконавчої системи; 3) повідомляти органи кримінально-виконавчої системи про зміну місця проживання, роботи або навчання; 4) періодично з’являтися для реєстрації в органи кримінально-виконавчої системи; 5) пройти курс лікування від алкоголізму, наркоманії[752] або захворювання, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб.
З курсу загальної теорії права нам відомо, що юридичний обов’язок – це вид і міра необхідної поведінки, яка встановлюється законом. Отже, в основу юридичного обов’язку покладено закріплення необхідності[753].
Виходячи з цього, елементами обов’язку для особи, звільненої від відбування покарання з випробуванням, відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 76 КК України є: 1) необхідність для зобов’язаної особи відреагувати на законні вимоги, які були звернені до неї судом при звільнені від відбування покарання з випробуванням; 2) необхідність виконати певні дії; 3) необхідність нести відповідальність за невиконання цих вимог (ч. 2 ст. 78 КК).
Суд при постановлені вироку про звільнення засудженого від основного покарання може покласти на нього вищезазначені обов’язки в усьому обсязі або декілька з них, пояснивши засудженому умови такого випробування і вказавши на наслідки у разі невиконання покладених на нього обов’язків[754]. Відповідно до ч. 10 ст. 335 КПК при звільненні від відбування покарання з випробуванням відповідно до статей 75–79 і 104 КК України, у резолютивній частині вироку зазначаються тривалість іспитового строку, обов’язки, покладені на засудженого, а також трудовий колектив або особа, на які, за їх згодою або на їх прохання, суд покладає обов’язок з нагляду за засудженим і проведенню з ним виховної роботи[755].
Контроль за поведінкою звільнених від відбування покарання з випробуванням здійснюється кримінально-виконавчими інспекціями за місцем проживання засудженого, а щодо засуджених військовослужбовців – командирами військових частин.
Стаття 78 КК встановлює певні правові наслідки звільнення від відбування покарання з випробуванням, які поділяються на позитивні (при успішному перебігу іспитового строку) і негативні (у разі вчинення нового злочину протягом іспитового строку чи при невиконанні поставлених вимог). Так, ч. 1 цієї статті встановлює, що після закінчення іспитового строку засуджений,який виконав покладені судом на нього обов’язки та не вчинив нового злочину, звільняється судом від призначеного йому покарання.
У законі про кримінальну відповідальність передбачені умови, невиконання яких тягне скасування судом звільнення від покарання і направлення засудженого для відбування призначеного покарання. Так, відповідно до ч. 2 ст. 78 КК якщо засуджений не виконує покладені на нього обов’язки або систематично вчинює правопорушення, що потягли за собою адміністративні стягнення і свідчать про його небажання стати на шлях виправлення, суд, керуючись ч. 2 ст. 78 і в порядку, визначеному ст. 4082 КПК, направляє засудженого для відбування призначеного покарання. При цьому систематичне вчинення правопорушень – це вчинення трьох або більше правопорушень із застосуванням до засудженого за кожне правопорушення заходів адміністративного стягнення, що є свідченням його небажання стати на шлях виправлення.
Випробування також не буде вважатись успішним, якщо засуджений протягом іспитового строку вчинить новий злочин (злочини). У цьому разі суд, відповідно до ч. 3 ст. 78 і керуючись правилами, передбаченими ст.ст. 71, 72, призначає засудженому остаточне покарання за сукупністю вироків. Як невідбуту частину покарання необхідно розглядати: а) те основне покарання, від відбування якого засуджений був звільнений на підставі ст. 75, за винятком строку попереднього ув’язнення, якщо воно мало місце в попередній кримінальній справі. При цьому, якщо попереднім вироком особа була засуджена до позбавлення волі зі звільненням від відбування покарання із випробовуванням і в період іспитового строку вчинила новий злочин, суд зобов’язаний визначити остаточне покарання у виді позбавлення волі і тоді, коли останнім за часом вироком призначаються більш м’які види покарання[756]; б) невідбуту частину додаткового покарання у виді штрафу чи позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, якщо воно було призначене при звільненні від відбування покарання з випробуванням[757]. «Якщо про вчинення під час іспитового строку нового злочину стало відомо після винесення постанови про звільнення засудженого від покарання (ч. 1 ст. 78 КК), суд, який розглядає справу про новий злочин, вправі призначити покарання за сукупністю вироків лише за умови скасування цієї постанови в установленому порядку»[758].
Звільнення від відбування покарання у зв’язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку.Підстави звільнення від відбування покарання у зв’язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку передбачені ст. 80 КК.
Відповідно до ч. 2 ст. 404 КПК суд разом із своїм розпорядженням про виконання обвинувального вироку надсилає копію вироку тому органу, на який покладено обов’язок виконати вирок. Отже, виконання вироку, про яке зазначається в ст. 80 КК, полягає в реалізації покарання. Саме давності виконання – реалізації покарання присвячена ця норма. І в заголовку, і в ч. 1 ст. 80 КК йдеться не про давність виконання вироку – категорії кримінального судочинства, а про давність виконання покарання. Отже, заголовок статті, на наш погляд, носить неточний характер. Підкреслимо, що цей вид давності виконання покарання є безумовним. Він не пов’язаний з якими-небудь зобов’язаннями, що покладаються на особу, звільнену від відбування покарання.
З аналізу ст. 80 КК можна зробити висновок про те, що в ній установлені правила звільнення внаслідок спливу строків давності як від основного, так і від додаткового покарання. У ч. 1 ст. 80 КК визначено, що особа звільняється від відбування покарання, якщо з дня набрання чинності обвинувальним вироком його не було виконано в такі строки: 1) два роки – у разі засудження до покарання менш суворого, ніж обмеження волі; 2) три роки – у разі засудження до покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі за злочин невеликої тяжкості; 3) п’ять років – у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі за злочин середньої тяжкості, а також при засудженні до позбавлення волі на строк не більше п’яти років за тяжкий злочин; 4) десять років – у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі на строк понад п’ять років за тяжкий злочин, а також при засудженні до позбавлення волі на строк не більше десяти років за особливо тяжкий злочин; 5) п’ятнадцять років – у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі на строк більше десяти років за особливо тяжкий злочин.
Наведені строки давності виконання покарання тотожні строкам давності притягнення до кримінальної відповідальності. Їхня тривалість також залежить від категорії вчиненого злочину. Максимальний строк давності виконання покарання дорівнює п’ятнадцяти рокам, якщо особа не ухиляється від його виконання. Разом з тим у ст. 71 КК установлена можливість призначення позбавлення волі на строк до двадцяти п’яти років. Логіка вимагає того, щоб строк давності виконання покарання не був менше максимального строку покарання.
У зв’язку з цим не можна не звернути увагу те, що мінімальний строк давності виконання покарання дорівнює двом рокам, а максимальна тривалість покарання у виді позбавлення права займатися певною діяльністю – п’ятьом рокам (ст. 55 КК).
Строки давності змінюються різкими стрибками, що може призвести до невідповідності строків давності виконання покарання зі строком його виконання. Допустимо, особа була засуджена до одного року і десяти місяців позбавлення волі за злочин невеликої тяжкості – строк давності виконання покарання дорівнює двом рокам. Інша особа вчинила злочин середньої тяжкості, покарання за який було призначено судом у виді позбавлення волі на два роки і два місяці. Строк давності виконання покарання буде дорівнювати п’яти рокам. Судячи з покарань, суспільна небезпека злочинів майже однакова, а тривалість строків давності виконання цих покарань розрізняється в три рази. Це свідчить, на погляд автора, про недостатню досконалість аналізованих положень ч. 1 ст. 80 КК.
Строки давності виконання покарання було б бажано подовжити. Цілком обґрунтовано, наприклад, установлення максимального терміну такої давнини за КК Іспанії тривалістю в двадцять п’ять років (ст. 133 КК Іспанії). Точно такий же максимальний строк давності виконання покарання передбачений § 79 КК ФРН.
Питання про підставу такого звільнення в юридичній літературі викладається по-різному. Пропонується вважати підставою втрату чи зниження суспільної небезпеки засудженого протягом строків давності[759]. Безумовно, суспільна небезпека засудженого протягом зазначених строків може знизитися. При цьому давністю обвинувального вироку визнається перебіг визначеного ч. 1 ст. 80 КК часу з моменту набрання обвинувальним вироком законної сили і приведенням його до виконання, протягом якого засуджена особа не почала відбувати покарання і вирок залишився невиконаним. Відповідно до ст. 401 КПК обвинувальний вирок місцевого суду набирає законної сили після закінчення строку на подання апеляції, а вирок апеляційного суду – після закінчення строку на подання касаційної скарги, внесення касаційного подання, якщо його не було оскаржено чи на нього не було внесено подання. В разі подачі апеляцій, касаційної скарги чи внесення касаційного подання вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи відповідно апеляційною чи касаційною інстанцією, якщо інше не передбачено КПК[760].
Відповідно до ч. 2 ст. 80КК строки давності щодо додаткових покарань визначаються основним покаранням, призначеним за вироком суду.
Звільнення від відбування покарання у зв’язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку застосовується за наявності трьох умов: 1) закінчення передбачених ч. 1 ст. 80 КК строків давності; 2) невчинення засудженим протягом встановлених частинами 1 та 3 ст. 80 строків давності нового середньої тяжкості, тяжкого або особливо тяжкого злочину; 3) неухилення засудженого від відбування покарання.
За наявності певних обставин, що залежать від самого засудженого, перебіг давності виконання призначеного покарання переривається (ч. 4 ст. 80 КК) або зупиняється (ч. 3 ст. 80 КК).
Перебіг строків давності виконання обвинувального вироку переривається, якщо до закінчення строків, зазначених у частинах 1 та 3 ст. 80 КК, засуджений вчинить новий середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий злочин. Обчислення давності в цьому випадку починається з дня вчинення нового злочину. Разом з тим у цьому випадку, як і у випадку звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності (ст. 49 КК), законом визначено особливий порядок застосування давності виконання обвинувального вироку до особи, засудженої до довічного позбавлення волі[761].
Відповідно до ч. 5 ст. 80 КК, питання про застосування давності до особи, засудженої до довічного позбавлення волі, вирішується судом. Особливий підхід до вирішення питання про давність виконання зазначеного покарання пов’язаний, по-перше, з тим, що його призначення свідчить про високу суспільну небезпеку вчиненого злочину та особи, яка його вчинила. По-друге, довічне позбавлення волі є винятковими за своїм характером покаранням. Вирок до довічного позбавлення волі протягом п’ятнадцятирічного строку давнини підлягає виконанню. Після ж цього строку суд вирішує питання застосування чи незастосування давності. У разі невизнання судом можливості застосувати давність, довічне позбавлення волі заміняється позбавленням волі на певний строк.
Згідно з нормами міжнародного права[762] строки давності не застосовуються до військових злочинців, які порушили закони та звичаї війни, та вчинили злочини проти миру та безпеки людства[763] (ст.ст. 437–439), а також геноцид (ч. 1 ст. 442 КК) незалежно від часу вчинення зазначених злочинів (ч. 6 ст. 80 КК).
Перебіг давності виконання призначеного вироком суду покарання зупиняється, якщо засуджений ухиляється від відбування покарання. Ухилення від відбування покарання – це дії засудженого, спрямовані на те, щоб уникнути приведення обвинувального вироку у виконання, наприклад, виїзд з місця проживання, перехід на нелегальне становище. Сюди не відносяться випадки, коли вирок не був виконаний з незалежних від засудженого причин: погана робота канцелярії суду, втрата документів внаслідок стихійного лиха тощо[764]. Перебіг давності відновлюється з дня з’явлення засудженого для відбування покарання або з дня його затримання. При цьому строки, що минули з часу ухилення засудженого від відбування покарання до моменту його затримання або з’явлення для відбування покарання, в строк давності не зараховується. Більше того, у цьому випадку строки давності, передбачені пунктами 1–3 ч. 1 ст. 80 КК, подвоюються[765].
Звільнення від покарання за хворобою.Звільнення від покарання за хворобою застосовується у випадках, коли досягнення мети покарання стає нереальним через хворобу особи, яка вчинила злочин. Стаття 84 КК передбачає три різновиди звільнення від покарання за хворобою, що стосуються осіб:
1) які під час відбування покарання захворіли на психічну хворобу, що позбавляє їх можливості усвідомлювати свої діяння або керувати ними. До таких осіб можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру відповідно до статей 92–95 КК;
2) які після вчинення злочину або постановлення вироку захворіли на тяжку (не психічну) хворобу, що перешкоджає відбуванню покарання. До тяжких хвороб Перелік захворювань[766] відносить такі, які є підставою для подання в суди матеріалів про звільнення засуджених від подальшого відбування покарання, зокрема: а) найбільш тяжкі форми туберкульозу; б) інфекція вірусу імунодефіциту людини (ВІЛ/СНІД); в) лепра; г) злоякісні та деякі інші новоутворення; ґ) деякі хвороби ендокринної системи (цукровий діабет тощо); д) окремі хвороби нервової системи та органів чуття (менінгіти вторинні гнійні, абсцеси головного мозку, розсіяний склероз, паркінсонова хвороба, епілепсія, повна сліпота); е) деякі хвороби органів кровообігу (ішемічна хвороба серця, міокардитичний кардіосклероз, гіпертонічна хвороба ІІІ стадії, облітеруючий ендартеріїт, облітеруючий атеросклероз); є) деякі хвороби органів дихання (бронхіальна астма, абсцес легені тощо); ж) деякі хвороби органів травлення (наприклад, окремі форми цирозу печінки); з) хвороби нирок з хронічною нирковою недостатністю в термінальній стадії; й) деякі хвороби кістково-м’язової системи та сполучної тканини (ревматоїдний артрит, системна склеродермія тощо); і) хвороби обміну (подагра в термінальній сталії); й) деякі види променевої хвороби.
Особи, які захворіли на такі захворювання після вчинення злочину або постановлення вироку, можуть бути звільнені від покарання або від подальшого його відбування. Вирішуючи питання про звільнення від дальшого відбуття покарання осіб, які захворіли на тяжку хворобу, крім осіб, які захворіли на хронічну душевну хворобу, суд має виходити не тільки з висновку лікарської комісії, а й враховувати тяжкість вчиненого злочину, поведінку засудженого під час відбуття покарання, ставлення до праці, ступінь його виправлення, чи не ухилявся він від призначеного лікування, а також інші обставини. При виникненні сумнівів щодо правильності висновку лікарської комісії суд вправі призначити судово-медичну експертизу[767].
Відбування покарання такими особами може бути визнане недоцільним через неможливість їх виправлення в умовах відбування покарання і застосування засобів ресоціалізації (ст. 6 КВК України). Так, Пленум Верховного Суду України у п. 2 постанови «Про практику застосування судами законодавства про звільнення від відбуття покарання засуджених, які захворіли на тяжку хворобу» зазначив, що звільнення від відбуття покарання через хворобу з місць позбавлення волі може бути застосоване судом до тих засуджених, які захворіли під час відбуття покарання і ця хвороба перешкоджає відбувати покарання, тобто у випадках, коли дальше утримання в місцях позбавлення волі загрожує їх життю або може призвести до серйозного погіршення здоров’я чи інших тяжких наслідків. Це стосується й тих осіб, які захворіли до засудження, але під час відбуття покарання їхня хвороба внаслідок прогресування набула характеру, зазначеного в Переліку захворювань[768]. Виявлення таких осіб покладається на лікарські комісії, які створюються при лікарнях для засуджених. У разі виникнення таких захворювань, як СНІД, променева хвороба, лепра та інші, що потребують спеціальних і складних засобів обстеження, діагнози встановлюються комісією з обов’язковим залученням фахівців відповідного профілю установ органів охорони здоров’я;
3) військовослужбовців, які, будучи засудженими до таких видів покарання, як службове обмеження для військовослужбовців, арешт, які військовослужбовці відбувають на гауптвахті або у виді тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, були визнані непридатними до військової служби за станом здоров’я.
Лише третій різновид звільнення від покарання є безумовним і обов’язковим. Суд за наявності висновку лікарської комісії про непридатність зазначених військовослужбовців до військової служби за станом здоров’я зобов’язаний звільнити їх від подальшого відбування покарання. Захворювання засудженого військовослужбовця може і не бути тяжким. Важливим є те, що воно робить його непридатним до військової служби зі зняттям з військового обліку або непридатним до військової служби на мирний час, обмежено придатним у воєнний час. Така непридатність, наприклад, для військовослужбовців Збройних Сил визначається на підставі Розкладу хвороб, станів і фізичних вад, що визначають ступінь придатності до військової служби у Збройних Силах України[769].
Відповідно до ч. 4 ст. 84 КК особи, яких стосуються перші два види звільнення від відбування покарання за хворобою, повинні бути направлені для відбування покарання, якщо не закінчилися строки давності, передбачені статтями 49 або 80 КК, або відсутні інші підстави для звільнення від покарання. При цьому час, протягом якого до осіб застосовувалися примусові заходи медичного характеру, зараховується в строк покарання за правилами, передбаченими в частині п’ятій статті 72 цього Кодексу, а один день позбавлення волі дорівнює одному дню застосування примусових заходів медичного характеру.
Отже, стаття 84 КК маючи заголовок: «Звільнення від покарання за хворобою», – передбачає не тільки звільнення від покарання через хворобу, але й звільнення від подальшого його відбування. Ці варіанти об’єднані однією підставою – захворюванням особи, яка вчинила злочин. Крім того, у ст. 84 КК передбачається звільнення особи, яка вчинила злочин, від покарання. Але це не означає, що можна звільнити від усіх видів покарань. Неможливе звільнення через хворобу від таких покарань: позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу. Виконання цих покарань не залежить від наявності захворювання у засудженого. На наш погляд, в законі про це має бути прямо вказано.
У ст. 84 КК не вирішена проблема звільнення від додаткового покарання у зв’язку з хворобою. Ця прогалина закону має бути заповнена розширювальним тлумаченням закону. Очевидно, що особа, яка захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, повинна звільнятися не тільки від основного, а від додаткового покарання. Мета додаткового покарання у подібних ситуаціях недосяжна.
Питання про звільнення засудженого, який захворів іншою тяжкою хворобою, від додаткового покарання має зважуватися з урахуванням конкретних обставин справи. У деяких випадках звільнення таких осіб від додаткових покарань, наприклад, від штрафу, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, буде необґрунтованим.
Звільнення засуджених від покарання у зв’язку з хворобою з кожним роком набуває в нашій країні усе гострішого характеру. Особливо важка обстановка в цьому відношенні склалася в УВП. У кримінально-виконавчій системі України функціонують 105 медичних частин УВП, 22 лікарні різного профілю і 29 медичних частин слідчих ізоляторів. За даними ДДУПВП, у місцях позбавлення волі на 1 січня 2005 року перебувало 3568 ВІЛ-інфікованих осіб, у тому числі 89 хворих на СНІД, а також 10 198 хворих на активну форму туберкульозу. Протягом 2004 року в УВП померло 808 осіб, з них – 44 випадки суїциду. ДДУПВП стверджує, що у 2006 році показник смертності засуджених порівняно з попереднім роком зменшився на 23%, а захворюваність на туберкульоз – на 16,8%. Не завжди офіційна інформація відображає реальну картину повністю[770]. В УВП медичне устаткування, як правило, застаріло і виходить з ладу, внаслідок чого виявлення нових хворих туберкульозом найчастіше спізнюється. Не вистачає й медикаментів. Різко знижує результативність лікувального процесу і зводить нанівець зусилля медичних працівників недостатнє харчування засуджених, котре за калорійністю значно нижче встановлених мінімальних норм, що призводить до зростання випадків дистрофії засуджених.
Звільнення від більш суворого покарання шляхом заміни невідбутої частини його більш м’яким.Закон про кримінальну відповідальність передбачає можливість звільнення від більш суворого покарання шляхом заміни невідбутої частини його більш м’яким.Так, відповідно до ч. 1 ст. 82 КК заміна покарання більш м’яким видом покарання може застосовуватися тільки до осіб, які відбувають покарання у виді обмеження або позбавлення волі. При рішенні питання про заміну покарання більш м’яким видом покарання суд враховує поведінку засудженого за час відбування покарання (дотримання вимог режиму, наявність заохочень і стягнень, ставлення до вчиненого злочину, праці та соціально-виховних заходів). Відповідно до закону про кримінальну відповідальність поведінка засудженого повинна свідчити про те, що для свого виправлення він ще має потребу у відбуванні покарання, але більш м’якого, ніж обмеження або позбавлення волі.
Для заміни невідбутої частини покарання більш м’яким видом покарання необхідна наявність умов, визначених у ст. 82 КК:
1) особа відбуває покарання у виді обмеження або позбавлення волі;
2) засуджений став на шлях виправлення, тобто мається на увазі його позитивна поведінка в процесі відбування покарання, яка характеризується двома критеріями: а) зразковою поведінкою і б) сумлінним ставленням до праці[771]. Покарання – це засіб кримінально-правового впливу, а виправлення є не тільки результатом застосування цього засобу, а й процесом, що полягає у таких змінах моральної сфери, які відображаються у поведінці засудженого, його сумлінній активній праці в УВП та виконанні умов відбування покарання, що є свідченням його бажання залишити назавжди свою злочинну діяльність в минулому. У зв’язку з цим не можна погодитися з точкою зору В. В. Білецького, який вважає, щофілософський зміст понять «покарання» та «виправлення» стосовно девіантної особи вважається тотожним і полягає у спонукальному впливові на особу з метою засвоєння нею імперативного характеру моральності[772];
3) засуджений фактично відбув: а) не менше третини строку покарання, призначеного судом за злочин невеликої або середньої тяжкості, а також за необережний тяжкий злочин; б) не менше половини строку покарання, призначеного судом за умисний тяжкий злочин чи необережний особливо тяжкий злочин, а також у разі, коли особа раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі за умисний злочин і до погашення або зняття судимості знову вчинила умисний злочин, за який вона була засуджена до позбавлення волі; в) не менше двох третин строку покарання, призначеного судом за умисний особливо тяжкий злочин, а також покарання, призначеного особі, яка раніше звільнялася умовно-достроково і вчинила новий умисний злочин протягом невідбутої частини покарання. На думку В. П. Герасименка, законодавець встановив такі строки саме з урахуванням таких критеріїв як: тяжкість злочину, форма вини й особа засудженого для того, щоб засуджений, з одного боку, мав час і можливість стати на шлях виправлення, а з іншого – дійсно довів, що він вже не потребує настільки суворого кримінально-виправного впливу, а, отже, і невідбута частина більш суворого покарання може бути замінена більш м’яким його видом[773].
При дотриманні розглянутих умов особа може бути звільнена від більш суворого покарання шляхом заміни невідбутої частини його більш м’яким, яке призначається у такому разі в межах строків, установлених у Загальній частині КК для даного виду покарання, і не повинне перевищувати невідбутого строку покарання, призначеного вироком. При заміні невідбутої частини покарання суд може обрати будь-який іншій більш м’який вид покарання з тих, що передбачені статтею 51 КК у межах, установлених законом про кримінальну відповідальність для кожного виду покарання. У цій статті покарання розміщені за принципом «від більш м’якого до більш суворого», тому під час заміні невідбутої частини покарання більш м’яким суд може обрати будь-який з більш м’яких видів основного покарання, а не лише той, який є найближчим до раніше призначеного у переліку, передбаченому ст. 51 КК[774].
У разі заміни засудженому невідбутої частини основного покарання більш м’яким його може бути звільнено також і від додаткового покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю. Якщо ж додаткове покарання є більш суворим, ніж нове основне покарання, то такого засудженого слід звільняти від додаткового покарання. Наприклад, особі за вчинення злочину середньої тяжкості було призначене покарання у виді обмеження волі строком на три роки з позбавленням права обіймати посаду головного бухгалтера строком на два роки. Після відбуття такою особою третини строку призначеного їй основного покарання суд замінив їй невідбуту частину покарання у виді обмеження волі більш м’яким покаранням у виді громадських робіт на строк сто двадцять годин. У цьому разі додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати посаду головного бухгалтера строком на два роки є більш суворим, ніж нове основне покарання, яким є громадські роботи, тому засуджений, очевидно, заслуговує на звільнення судом від додаткового покарання, яким є позбавлення права обіймати посаду головного бухгалтера[775]. Звільнення засудженого від додаткового покарання при звільненні від більш суворого покарання шляхом заміни невідбутої частини його більш м’яким є остаточним і безумовним.
У разі вчинення особою під час відбування більш м’якого виду покарання нового злочину, суд до покарання за знову вчинений злочин додає повністю або частково лише невідбуту частину більш м’якого покарання.
Звільнення від більш суворого покарання шляхом заміни невідбутої частини його більш м’яким відрізняється від умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, перш за все, тим, що поширюється тільки на два види покарання – обмеження або позбавлення волі. Крім того, при звільненні від більш суворого покарання шляхом заміни невідбутої частини його більш м’яким засуджений продовжує відбувати покарання. На відміну від цього умовно-дострокове звільнення від покарання може мати місце відносно будь-яких видів (за винятком арешту) основного покарання, а його застосування можливе лише до засуджених, які довели своє виправлення і воно пов’язане із звільненням такого засудженого від подальшого відбування покарання. Звільнення від більш суворого покарання шляхом заміни невідбутої частини його більш м’яким відрізняється і від призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом (ст. 69 КК). В останньому випадку суд за наявності умов, зазначених в ст. 69 КК, призначає основне покарання за вчинений злочин нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті Особливої частини Кодексу, або переходить до іншого більш м’якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті за цей злочин. Застосування ж ст. 82 КК можливе лише після фактичного відбування засудженим певної частини призначеного йому покарання у вигляді обмеження або позбавлення волі, і лише така невідбута частина зазначеного виду покарання замінюється судом більш м’яким видом покарання[776].
Строк погашення судимості обчислюється при звільненні від більш суворого покарання шляхом заміни невідбутої частини його більш м’яким з дня відбуття особою після заміни більш м’якого основного покарання (тобто з дня відбуття покарання, на яке було замінено покарання, що призначалося за вироком суду), а його тривалість встановлюється, виходячи з раніше призначеного вироком суду покарання за вчинення злочину певного ступеня тяжкості[777] (ч. 4 ст. 90 КК).
Відповідно ч. 5 ст. 90 КК якщо особа, яка відбула покарання, до закінчення строку погашення судимості знову вчинить злочин, перебіг строку погашення судимості переривається і обчислюється заново. У такому разі строки погашення судимості обчислюються окремо за кожний злочин після фактичного відбуття покарання (основного та додаткового), призначеного судом.
Закон передбачає певні особливості звільнення від більш суворого покарання шляхом заміни невідбутої частини його більш м’яким: а) вагітним жінкам і жінкам, які мають дітей віком до трьох років (ч. 4 ст. 83 КК), б) у зв’язку а законом про амністію (ч. 3 ст. 86 КК), в) на підставі акта про помилування (ст. 87 КК)[778].
Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання.Відповідно до ч. 1 ст. 81 КК до осіб, які відбувають покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі, може бути застосоване умовно-дострокове звільнення від відбування покарання. При цьому засуджений може бути умовно-достроково звільнений повністю або частково і від відбування додаткового покарання.
Умовою умовно-дострокового звільнення є відбуття засудженим певної частини строку покарання. Без її наявності, навіть при досягненні особою, яка відбуває покарання, певного ступеня виправлення, умовно-дострокове звільнення не допускається. Зазначена умова тісно пов’язана з категоріями злочинів (ст. 12 КК). Однак, вона не є єдиною умовою розглядуваної підстави умовно-дострокового звільнення від відбуття покарання, оскільки норма КК, що передбачає таке звільнення відноситься до заохочувальних норм, то його обов’язковою умовою має бути певна вимога до поведінки особи. Тому можливість дострокового звільнення від відбування призначеного судом покарання засудженого пов’язана із зразкової поведінкою і сумлінним ставленням до праці як обов’язковою умов для скорочення строку відбування такого покарання. Крім того, неможливо звільнити особу від подальшого відбування всіх без винятку покарань, тому законодавець й визначає ті їх види, від подальшого відбування яких може бути звільнена особа.
Отже, ст. 81 КК містить такі умови умовно-дострокового звільнення від відбування покарання: 1) особа відбуває одне з п’яти зазначених у цій статті видів покарань, а саме: а) виправні роботи, б) службові обмеження для військовослужбовців, в) обмеження волі, г) тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, або д) позбавлення волі на певний строк; 2) засуджений сумлінною поведінкою і ставленням до праці довів своє виправлення; 3) засуджений відбув визначену в законі частину призначеного судом покарання: а) не менше половини строку покарання, призначеного судом за злочин невеликої або середньої тяжкості, а також за необережний тяжкий злочин; б) не менше двох третин строку покарання, призначеного судом за умисний тяжкий злочин чи необережний особливо тяжкий злочин, а також у разі, якщо особа раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі за умисний злочин і до погашення або зняття судимості знову вчинила умисний злочин, за який вона засуджена до позбавлення волі; в) не менше трьох чвертей строку покарання, призначеного судом за умисний особливо тяжкий злочин, а також покарання, призначеного особі, яка раніше звільнялася умовно-достроково і знову вчинила умисний злочин протягом невідбутої частини покарання.
При визначенні частини строку покарання, необхідної для умовно-дострокового звільнення, покладені три обставини, по-перше, тяжкість вчиненого злочину (його віднесення до тієї чи іншої категорії); по-друге, форма вини при вчиненні злочину; по-третє, недотримання достроково звільненим вимог, що пред’являються до нього на період невідбутої частини покарання, що залишилася. Якщо особа не виправдає довіри, наприклад, учинить злочин, то надалі це обумовить більш жорсткі умови умовно-дострокового звільнення.
Щодо змісту критеріїв, зазначених у ч. 2 ст. 81 КК, «сумлінна поведінка і ставлення до праці», то вони мають засвідчити, що засуджений довів своє виправлення[779], тобто процес позитивних змін, які відбуваються в його особистості закінчився, що створило у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки[780]. Таке оцінювання, на нашу думку, є небезпечним. Нізведення такого могутнього стимулюючого заохочення як умовно-дострокове звільнення до рівня простої формальності (оскільки суди практично в 100% погоджуються з висновком адміністрації при представленні документів на умовно-достроково звільненого) підриває сам цей кримінально-правовий засіб впливу. Відомо, що рівень рецидивної злочинності в Україні досить високий (за різними оцінками він досягає 40%). Тому необхідно жорсткіше підходити до критеріїв оцінки поведінки особи, яка достроково звільняється. Визначення зазначених критеріїв залежить від наявності сумлінного додержання засудженим усіх вимог режиму УВП і правил поведінки та людського спілкування у колективі, від сумлінного і активного виконання дорученої роботи, суворого додержання виробничої дисципліни, щирого каяття у вчиненні злочину тощо. Висновок суду про виправлення засудженого має ґрунтуватися на всебічному врахуванні вищенаведених даних та аналізу всього періоду відбутої частини строку покарання засудженим[781].
У разі вчинення особою, до якої було застосовано умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, протягом невідбутої частини покарання нового злочину суд призначає їй покарання за правилами про призначення покарання за сукупністю вироків та правилами складання покарань і зарахування строку попереднього ув’язнення.
Звільнення від покарання на підставі акта амністії або помилування.Звільнення від відбування покарання застосовується винятково судом. Винятки складають випадки звільнення від покарання, що застосовуються на підставі закону України про амністію або акта про помилування.
У статтях 85–87 КК визначається можливість звільнення осіб від покарання чи пом’якшення призначеного покарання на підставі закону України про амністію або акта про помилування. Оскільки і амністія, і помилування здійснюється не судом, а відповідно суб’єктами законодавчої та виконавчої влади, це дозволяє віднести їх скоріше до державно-правового, ніж кримінально-правового інституту.
Амністія – міжгалузевий інститут, що склався на основі державного права в межах інституту державного прощення, у якому знаходить відображення принцип гуманізму. Амністія є субінститутом інституту державного прощення і поширюється на галузі права, у сфері яких можливо її здійснення. За своєю правовою природою амністія носить комплексний характер, є актом застосування норм кримінального права, а також своєрідним державним заходом, спрямованим на перетворення в життя політики держави у сфері протидії злочинності. У межах кримінально-правових відносин амністія органічно входить до інституту звільнення від кримінальної відповідальності і покарання, визначає зміст механізму реалізації ідеї компромісу (прощення) між державно-організованим суспільством і злочинцем.
Згідно з ч. 3 ст. 92 Конституції України, а також відповідно до Закону України «Про застосування амністії в Україні» [782] амністія оголошується спеціальним законом про амністію, що приймається Верховною Радою України в кожному конкретному випадку.
Стаття 1 цього закону визначає амністію як повне або часткове звільнення від кримінальної відповідальності і покарання певної категорії осіб, які засуджені за вчинення злочину, або кримінальні справи стосовно яких перебувають у провадженні органів дізнання, досудового слідства чи суду, але не розглянуті останніми, або ж розглянуті, але вироки стосовно цих осіб не набрали законної сили. Законом про амністію може бути передбачено: а) повне звільнення винних у вчиненні злочинів осіб від кримінальної відповідальності чи від відбування покарання (повна амністія); б) часткове звільнення зазначених у ньому осіб від відбування призначеного судом покарання (часткова амністія).
Розглянуті положення Закону України «Про застосування амністії в Україні» знайшли своє відображення в ч. 2 ст. 86 КК. Однак, частина 3 цієї статті розширює ці положення, доповнюючи його новим, відповідно до якого законом про амністію може бути передбачено заміну засудженому покарання або його невідбутої частини більш м’яким покаранням.
Особи, на яких поширюється амністія, можуть бути звільнені від відбування як основного, так і додаткового покарання, призначеного судом. Судимість не може бути знята за законом про амністію. Питання про погашення чи зняття судимості щодо осіб, до яких застосовано амністію, вирішується відповідно до положень КК України, виходячи із виду і строку фактично відбутого винним покарання (ст. 5 вищеназваного закону), тобто за ст. 89 і ст. 91 КК. Порядок зняття судимості встановлюється КПК України[783].
Амністія як правовий акт має нормативний характер і визначається такими ознаками:
– не вносить змін у чинні правові норми і поширюється на чітко визначено законом про амністію коло осіб. Так, наприклад, відповідно до ст. 92 Конституції України, положень Кримінального кодексу України і Закону України «Про застосування амністії в Україні» та у зв’язку із 60-ю річницею проголошення Загальної декларації прав людини Верховна Рада України 12 грудня 2008 року прийняла закон про амністію. Тобто цей закон був прийнятий відповідно до чинних норм і стосовно чітко визначеної в ньому категорії осіб[784];
– застосовується тільки на події і факти, що мають місце до видання і набрання ним чинності. Так, згідно з ч. 1 ст. 4 вищеназваного закону дія закону про амністію поширюється на злочини,вчинені до дня набрання ним чинності включно, і не поширюється на злочини, що тривають або продовжуються, якщо вони закінчені, припинені або перервані після прийняття закону про амністію. У виняткових випадках з метою припинення суспільно небезпечних групових виявів чинність амністії може бути поширено на діяння, вчинені до певної дати після оголошення амністії, за умови обов’язкового виконання до цієї дати вимог, передбачених у законі про амністію (умовна амністія);
– не скасовується спеціальним актом, а сам стає бездіяльним. Наприклад, у ст. 17 Закону України «Про амністію» від 19 квітня 2007 року зазначено, що цей Закон набирає чинності з дня його опублікування і підлягає виконанню протягом трьох місяців[785], після чого він стає бездіяльним. Закони про амністію, за винятком законів про умовну амністію, можуть прийматися не частіше одного разу протягом календарного року;
– не містить у собі нових елементів правового регулювання. Амністію слід розглядати в двох аспектах: як процес (процедуру) і як результат застосування акта про амністію. При цьому перший має бути описаний у законі, а інший – виражатися в прийнятті відповідним суб’єктом рішення про застосування акта амністії відносно конкретної особи.
Особи, які відповідно до прийнятого закону про амністію підлягають звільненню від покарання або подальшого його відбування, звільняються не пізніше як протягом трьох місяців після його опублікування. Особи, щодо яких застосовується скорочення строку покарання, мають бути офіційно поінформовані про нове обчислення строку покарання та про дату закінчення відбування покарання протягом місяця після опублікування закону про амністію.
Не допускається застосування амністії: 1) до осіб, яким смертну кару в порядку помилування замінено на позбавлення волі, і до осіб, яких засуджено до довічного позбавлення волі; 2) до осіб, що мають дві і більше судимості за вчинення умисних тяжких та (або) особливо тяжких злочинів; 3) до осіб, яких засуджено за злочини проти основ національної безпеки України, бандитизм, умисне вбивство при обтяжуючих обставинах; 4) до осіб, яких засуджено за вчинення умисного тяжкого або особливо тяжкого злочину, крім зазначених у пункті «г» статті 3 Закону України «Про застосування амністії в Україні», які відбули менше половини призначеного вироком суду основного покарання.
Законом про амністію можуть бути визначені й інші категорії осіб, на які амністія не поширюється.
Помилування (так звана персоніфікована амністія) здійснюється Президентом України[786]. Це положення відображено в ч. 1 ст. 87 КК, за якою помилування здійснюється Президентом України стосовно індивідуально визначеної особи.
Амністія і помилування – це різні поняття, хоча й мають вони спільні риси. Однак, на думку більшості дослідників, основною відмінністю амністії від помилування є нормативний характер першої[787]. З цією думкою не можна погодитися, про що неодноразово стверджувалося і раніше[788]. Очевидна необхідність прийняття спеціального закону про амністію, що може послужити додатковим аргументом на користь думки про ненормативність положень амністії. Саме цей закон поряд з конституційними положеннями, нормами КК і КПК має містити нормативні приписи про порядок, процедуру, форму видання і застосування амністії і помилування. Сама амністія виступає у вигляді державного організаційного заходу, спрямованого на перетворення в життя політики у сфері протидії злочинності на підставі нормативних положень.
Основною істотною відмінністю амністії від помилування є те, що перша поширюється на необмежену кількість індивідуально не визначених осіб. Акти її не вказують конкретних осіб, а поширюються на всіх, хто підпадають під ознаки, що перелічуються.
При вирішенні питання про застосування амністії не потрібно суворого індивідуального підходу до особи винного та оцінки вчиненого ним злочину. Помилування носить особистий, а амністія – об’єктивний характер: перше ґрунтується на індивідуальних особливостях даного випадку, інша – на суспільному значенні інкримінованих діянь[789].
Амністія і помилування відрізняються друг від друга також процедурою їхнього прийняття, суб’єктами, які мають право на їх видання правових актів про них. Незважаючи на широке застосування на практиці амністії та помилування, чинним законодавством не регламентовані порядок і підстави їх застосування, хоча КК ґрунтовніше розглядає цю проблему, ніж КК 1960 року. Багато питань, пов’язаних з їхнім застосуванням, вимагають негайного законодавчого вирішення.
Існують різні точки зору навіть на те, до якої галузі законодавства відносяться амністія та помилування. Так, Н. Д. Сергієвський ще в 1915 р. відносив помилування до галузі державного права[790]. М. Д. Дурманов, погоджуючись з цією думкою, до державного права зараховував і амністію[791]. Відзначаючи багатогалузевий характер помилування й амністії, Т. А. Синцова в підсумку також відносить розглядувані підстави звільнення від кримінальної відповідальності та покарання до державного права[792]. Ф. Лист вважав, що помилування є інститутом матеріального кримінального права[793]. Аналогічної точки зору дотримується К.М. Тищенко[794], а О.С. Зельдова стверджує, що й амністія є кримінально-правовим інститутом[795]. В. Е. Квашис вважає амністію і помилування інститутами кримінально-процесуального права[796].
Досліджуючи правову природу амністії, С. І. Комарицький відзначає, що вона не входить до якої-небудь однієї галузі права, тому що норми про амністію містяться і у державному, і в кримінальному, і в кримінально-процесуальному, і у кримінально-виконавчому законодавстві, тому амністія є міжгалузевим інститутом, що склався на основі конституційного права[797].
Право помилування та амністії закріплено в Конституції України, що визначає суб’єктів, які реалізують це право, форму прийняття актів про помилування та амністію і межі їх дії. Це й слугує основним доказом прихильників віднесення помилування та амністії до державно-правового явища. Одночасно амністія і помилування як підстави звільнення від кримінальної відповідальності та покарання (чи його пом’якшення) передбачені нормами КК і регулюють відносини в кримінально-правовій галузі, вони змінюють саме кримінально-правові відносини на різних стадіях, тому їх слід вважати кримінально-правовими засобами впливу на осіб, які вчинили злочини.
Як і амністія, помилування є проявом гуманізму стосовно засуджених. Спрямовано воно на повне чи часткове анулювання юридичних наслідків вчинення злочину, що здійснюється у несудовому порядку. Акт помилування, на відміну від акта про амністію, носить не нормативний, а індивідуальний характер. Помилування застосовується стосовно індивідуальної особи (осіб), яка (які) засуджена (засуджені) судом до будь-якого покарання за вчинення злочину будь-якого ступеня тяжкості. Воно полягає у повному або частковому звільненні особи від покарання або застосуванні більш м’якого покарання, або в знятті з особи судимості або у заміні довічного позбавлення волі позбавленням волі на певний строк. За ч. 2 ст. 87 КК, актом про помилування може бути здійснена заміна засудженому призначеного судом покарання у виді довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше двадцяти п’яти років. Це означає, що актом про помилування засудженого до покарання у виді довічного позбавлення волі, таке покарання може бути замінено йому на абсолютно визначений в чинному законі про кримінальну відповідальність вид і строк покарання – позбавлення волі на 25 років[798].
Помилування регулюється Положенням про здійснення помилування[799]. Аналіз положень КК, цього Положення та інших нормативно-правових актів свідчить про те, що помилування, на відміну від амністії, не передбачає звільнення особи від кримінальної відповідальності в цілому, воно може стосуватися лише звільнення засудженого від відбування основного і додаткового покарання[800]. Так, Відповідно до ст. 2 зазначеного Положення помилування засуджених здійснюється у вигляді: 1) заміни довічного позбавлення волі на позбавлення волі на певний строк; 2) повного або часткового звільнення від відбування як основного, так і додаткового покарання; 3) заміни покарання або його невідбутої частини більш м’яким покаранням. Крім того, ч. 2 ст. 44 КК передбачає положення, відповідно до якого звільнення від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених цим Кодексом, здійснюються виключно судом, а відповідно до ч. 1 ст. 87 КК помилування здійснюється Президентом України стосовно індивідуально визначеної особи. Отже, зрозуміло, що серед підстав звільнення особи, яка вчинила злочин, від кримінальної відповідальності, зазначених у ч. 1 ст. 44 КК, посилання на таку підставу звільнення, як акт помилування, необхідно виключити.
Відповідно до Положення про здійснення помилування Державним департаментом України з питань виконання покарань затверджена Інструкція про порядок подання до Секретаріату Президента України матеріалів з питань помилування та виконання указів Президента України про помилування (далі – Інструкція)[801].
З клопотанням про помилування до Президента України можуть звертатися: засуджена особа, її родичі, трудові колективи, громадські організації, а також адміністрація органу, що виконує покарання у виді позбавлення волі стосовно засуджених, які довели своє виправлення і відбули більшу частину покарання. При відмові задовольнити клопотання засуджений може повторно звернутися з аналогічним клопотанням.
Підготовку матеріалів до розгляду клопотань про помилування здійснює Служба забезпечення діяльності Комісії при Президентові України у питаннях помилування Секретаріату Президента України (далі – Служба). Служба має право витребувати від установ та органів, які виконують покарання, матеріали, необхідні для розгляду клопотань про помилування, їхню думку про доцільність застосування помилування, а також доручати їм перевірку окремих питань. У разі, якщо засуджений не перебуває під вартою, виконання вироку щодо нього може бути зупинено в установленому порядку до розгляду Службою клопотання про помилування.
Підготовлені Службою з питань помилування матеріали попередньо розглядаються Комісією при Президентові України у питаннях помилування, яка утворюється Президентом України у складі голови, двох заступників голови та членів комісії.
При розгляді клопотань про помилування беруться до уваги: 1) характер і ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину, особа засудженого, його поведінка, ставлення до праці, участь у громадському житті в місцях відбування покарання, строк відбутого покарання та інші обставини; 2) думка керівника установи виконання покарання або іншого органу, який відає виконанням вироку, спостережної комісії, служби у справах неповнолітніх, громадських організацій і трудових колективів, а в необхідних випадках також думка місцевого органу виконавчої влади та органу місцевого самоврядування.
Клопотання про помилування, що подає засуджений через установу або орган виконання покарань або інший орган, який відає виконанням вироку, надсилається до Служби з питань помилування Секретаріату Президента України.
Порядок підготовки та подання матеріалів за клопотаннями про помилування та виконання указів Президента з питань помилування визначається відомчим нормативним актом Департаменту – Інструкцією.
Особи, засуджені до довічного позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, обмеження волі, клопотання про помилування подають через адміністрацію кримінально-виконавчих установ, а засуджені до виправних робіт – через начальника органу кримінально-виконавчої інспекції, що відає виконанням вироку.
До клопотання про помилування додаються документи, перелік яких визначається у ст. 7 Положення та пунктів 2.7–2.8 Інструкції[802]. Зокрема, до клопотання про помилування особи, засудженої до позбавлення волі, додаються: анкета засудженого; копії вироку, ухвали і постанови судів, які є підставою для відбування покарання; копія повідомлення про набрання вироком законної сили; медична довідка про стан здоров’я засудженого із зазначенням у ній даних про проходження ним примусового лікування, якщо воно було призначене судом; характеристика на засудженого, в якій зазначається його ставлення до праці, участь у громадському житті в УВП, а також думка адміністрації установи по суті клопотання; довідка про заохочення та стягнення; довідка про майновий позов, який підлягає стягненню за вироком суду, і про вже стягнуту суму.
Клопотання про помилування засуджених, які не стали на шлях виправлення, відбули незначну частину призначеного їм строку покарання, а також клопотання осіб, засуджених за особливо тяжкі злочини, вносяться на розгляд Комісії лише за наявності надзвичайних обставин.
Після розгляду клопотання про помилування і матеріалів, підготовлених Службою з питань помилування, Комісія вносить Президентові України пропозицію про застосування помилування. Про помилування засудженого Президент України видає указ. У разі відхилення клопотання про помилування, повторне клопотання особи, засудженої за тяжкий злочин, за відсутності нових обставин, що заслуговують на увагу, може бути внесено на розгляд Комісії не раніш як через рік, а особи, засудженої за інший злочин, – не раніш як через шість місяців з часу відхилення попереднього клопотання.
Укази Президента України про помилування засуджених надсилаються для виконання:
– щодо осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, виправних робіт, обмеження волі, які відбувають покарання – Державному департаменту України з питань виконання покарань;
– щодо осіб, які покарання не відбувають або засуджені до інших мір покарання, не пов’язаних із позбавленням волі, та про звільнення від додаткових мір покарання – відповідним судам;
– щодо осіб, засуджених до відбування покарання у дисциплінарному батальйоні або до службового обмеження для військовослужбовців – Міністерству оборони України.
Крім того, укази Президента України про помилування засуджених надсилаються МВС України для відома.
Департамент протягом трьох робочих днів з дня одержання Указу Президента України про помилування, встановлює міс це відбування покарання і направляє до відповідного регіонального управління розпорядження про виконання Указу, яке є безпосередньою документальною підставою для звільнення засудженого. Регіональне управління негайно після отримання розпорядження направляє для організації виконання начальнику установи (начальнику інспекції).
Контроль за виконанням указів Президента України з питань помилування здійснює Управління з питань помилування.