Судимість як правова інституція зумовлена потребою рішучішої протидії рецидиву злочинів. Вона має завдання, так би мовити, продовжити на деякий час соціально-виховний вплив на засудженого після відбуття ним покарання. З відбуттям засудженим покарання кримінальна відповідальність не вичерпується. Протягом певного часу особа вважається такою, що має судимість. У цей період на особу покладаються певні обмеження його правового статусу, пов’язані з вчиненим раніше злочином (обмеження при прийомі на роботу, при виїзді за кордон тощо). Завдяки цьому останнім елементом, що складає кримінальну відповідальність, з відбуттям якого вона вважається вичерпаною, є судимість.
Судимість, насамперед, пов’язана з особистістю людини, з її особливим[812] правовим станом, що визначає в багатьох випадках його соціальну позицію і роль у суспільстві. Це, у свою чергу, вимагає підвищеної уваги до питання про правову сутність і соціальну природу судимості, оскільки негативні наслідки, породжувані нею в житті конкретної особи, відіграють визначальну роль. Судимість має пряме відношення до виконання покарання, адаптації осіб, які відбули покарання, – проблемі складної і багатогранної, що охоплює комплекс питань морального, психологічного і практичного характеру щодо ресоціалізації особи.
Проведені автором дослідження показали, що спірні питання виникають при визначенні правових наслідків, породжуваних судимістю. Законодавцем не визначені питання, що стосуються ресоціалізації засудженого. При цьому слід зазначити, що як результат призначеного покарання судимість характеризується низкою подібних з ним властивостей і цілей.
Так, застосування покарання передбачено КК лише за вчинення особою конкретного суспільно небезпечного діяння за наявності у ньому всіх ознак злочину, передбаченого статтею (частиною статті) Особливої частини КК. Судимість також завжди пов’язана з певним злочином. Правові наслідки, що виникають з визнання особи засудженою, різні і залежать, насамперед, від тяжкості вчиненого злочину. У разі, якщо ж злочинне діяння потягло за собою не призначення покарання, а інші правові наслідки (звільнення від кримінальної відповідальності і покарання з підстав, передбачених КК, або застосування примусових заходів медичного характеру), то відпадає і питання про наявність або відсутність судимості. Отже, зв’язок судимості з певним злочином опосередкований покаранням, призначеним за цей злочин.
Будь-якому виду покарання, передбаченому в законодавстві про кримінальну відповідальність, притаманний момент засудження. У ряді випадків кримінально-правовий вплив і зводиться саме до засудження, наприклад, при застосуванні службових обмежень для військовослужбовців (ст. 58 КК) чи у разі закінчення строків давності, якщо з дня вчинення особою злочину і до дня набрання вироком законної сили минули строки, встановлені ст. 49 КК.
Засудження властиве і судимості. Так, на думку В.Г. Смирнова, саме по собі засудження злочину та особи, яка його вчинила, судом від імені держави, виступаючи заходом кримінально-правового впливу, не може скласти й у дійсності не складає ще змісту поняття покарання... Аналіз законодавства і практика його застосування показують, що момент засудження злочину і особи, яка його вчинила, входить неодмінною частиною в зміст заходів впливу, що складають покарання, за умови, що він пов’язаний з установленням факту судимості за вчинення якого-небудь конкретного злочину[813].
Розвиваючи цю думку, можна зробити висновок, що засудження полягає у встановленні судимості, і доти, доки вона зберігається, зберігає силу негативна правова і суспільно-моральна оцінка злочину й особи, яка його вчинила. Н.С. Лейкина правильно зазначила, що судимість – це, перш за все, негативна оцінка суспільством злочинця, яка впливає на суб’єктивну уяву людини про себе та на її репутацію у суспільстві[814].
Як і покарання, судимість – ознака державного примуса, державного засудження, а не суспільного чи спільного державно-правового і суспільного впливу. Так, стягнення, що накладаються комісіями у справах неповнолітніх відповідно до статті 220 КУпАП, не виступаючи покаранням, не тягнуть судимості. Державне засудження може виразитися лише у формі судового вироку, за яким і може бути застосоване покарання (ст. 62 Конституції України, ч. 2 ст. 15 КПК). Так, відповідно до ч. 3 ст. 327 КПК якщо підсудний визнається винним у вчиненні злочину, суд постановляє обвинувальний вирок і призначає підсудному покарання, передбачене законом про кримінальну відповідальність. Суд постановляє обвинувальний вирок і звільняє засудженого від відбування покарання на підставах, передбачених ст. 80 КК. Судимість обумовлюється обвинувальним вироком, що передбачає застосування будь-якого покарання, незалежно від того, що винний може бути навіть звільнений від його відбування (наприклад, ст. 75 КК). Якщо суд виносить обвинувальний вирок без призначення покарання (ч. 4 ст. 74 КК), судимість не настає.
Судимість може виникнути лише з моменту набрання обвинувальним вироком з призначенням покарання законної сили (ст. 401 КПК). З цього моменту він стає обов’язковим для всіх державних і громадських підприємств, установ і організацій, посадових осіб та громадян і підлягає виконанню на всій території України (ст. 403 КПК), тобто здобуває такі властивості, як винятковість (неможливість повторного притягнення особи до кримінальної відповідальності за тим самим обвинуваченням – п. 9 ст. 6 КПК) і преюдиціальність (обов’язковість зафіксованих у вироку висновків для наступних як кримінальних, так і цивільних справ). Набрання законної сили обвинувальним вироком – єдина підстава відбування покарання. Так, згідно зі ст. 4 КВК підставою виконання і відбування покарання є вирок суду, який набрав законної сили, інші рішення суду, а також закон України про амністію та акт помилування. Скасування вироку в порядку апеляційного, касаційного або наглядового провадження анулюють і судимість.
Отже, у зв’язку з прямою вказівкою в ч. 1 ст. 88 КК, судимість виникає з дня набрання обвинувальним вироком суду законної сили. Системне тлумачення ч.ч. 1 і 3 ст. 88 КК та ч. 1 ст. 80 КК дозволяє дійти висновку, що вона (судимість) тісно пов’язана з призначеним покаранням.
Покарання завжди припускає кару, оскільки воно поєднано для засудженого з певними позбавленнями, обмеженнями тощо. Судимість як результат призначеного покарання також містить елементи кари, що виражається в тих чи інших позбавленнях і обмеженнях, наслідках загальноправового та кримінально-правового характеру. Однак елементи кари в покаранні і судимості неоднакові. Так, В. Д. Филимонов вбачає ці розходження, насамперед, у тому, що при покаранні засуджений, як правило, вже має благо, якого він позбавляється (наприклад, має право обіймати певну посаду), тоді як судимість часто позбавляє засудженого лише можливого блага, на право користування яким особа може б ніколи і не претендувала[815].
Ця обставина зазначена вірно, але такого пояснення недостатньо. Обсяг і характер кари залежать безпосередньо від виду і розміру (строку) покарання, що виконується. У деяких випадках, зокрема при відбуванні покарання у виді позбавлення волі, вони не залишаються незмінними: чим вище суспільна небезпечність злочинця, тим інтенсивніше каральний вплив; при поступовому його виправленні обмеження можуть скорочуватися, а пільги збільшуватися. Елементи кари, що властиві судимості, залежать, насамперед, від характеру вчиненого злочину та виду і розміру (строку) застосованого покарання. До того ж вони в основному зберігаються протягом усього часу дії судимості. Існують також розходження й у правовому регулюванні суспільних відносин, що виникають у процесі реалізації кари: загальноправові наслідки судимості регламентуються нормами не кримінального, а інших галузей права, що, на перший погляд, створює видимість їхньої індиферентності для кримінального права. Насправді ж загальноправові наслідки судимості, врегульовані нормами адміністративного, трудового, цивільного права, не позбавлені елементів кари, оскільки підставою їхнього застосування є судимість особи – стан в кримінально-правовому відношенні. Тому правомірна інтеграція інституту судимості, незважаючи на його неоднорідність, саме в кримінальному праві. Так, В. К. Грищук зазначає, що судимість не є правовим станом загального характеру, оскільки пов’язана з засудженням особи за конкретний злочин і з призначенням певного виду покарання[816].
У сучасному кримінальному праві кара, виступаючи метою покарання, не є проте його елементом. При цьому кара при судимості є лише необхідним засобом досягнення цілей покарання, а отже, і судимості: виправлення, запобігання новим злочинам з боку засудженого та інших осіб. Саме заради досягнення зазначених цілей встановлюється адміністративний нагляд за поведінкою певної категорії звільнених з місць позбавлення волі засуджених осіб. Так, відповідно до статті 2 Закону України «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі» адміністративний нагляд встановлюється з метою запобігання вчиненню злочинів окремими особами, звільненими з місць позбавлення волі, і здійснення виховного впливу на них[817].
З метою запобігання злочинам, що вчиняються особами, щодо яких встановлено адміністративний нагляд, за постановою суду можуть бути застосовані частково або у повному обсязі певні обмеження (наприклад, заборона виходу з будинку (квартири) у визначений час, який не може перевищувати восьми годин на добу[818]). Запобіжним заходом тут служить тимчасова перешкода до повернення в те середовище чи обстановку, у якій був вчинений злочин. Мета спеціальної превенції досягається також встановленою в законі загрозою більш суворої відповідальності за вчинення нового злочину.
Важливе значення має досягнення мети виправлення засудженого та його ресоціалізація. Оскільки 25–30% осіб не вчиняють нових злочинів відразу після відбуття покарання, або після анулювання їх судимості, вважається, що мета покарання досягнута. Однак, факти рецидиву злочинів свідчать про те, що мета виправлення не завжди досягається у повному обсязі. Тому необхідно продовжувати виправлення осіб, які відбули покарання, за участі громадськості за місцем їх проживання та роботи.
Правовою підставою цього кримінально-правового впливу є судимість. Суспільство не може бути цілком упевнене в людині, яка щойно звільнилась з УВП. Строки погашення і зняття судимості для того і призначені, щоб в умовах «вільного життя» домагатися найшвидшої соціальної адаптації такої особи. На виконання цього завдання спрямовані зусилля як правоохоронних органів, так й інших державних органів та громадськості. Сприяти цьому повинно, зокрема суворе виконання розпоряджень Закону України «Про соціальну адаптацію осіб, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк»[819] та Комплексної програми профілактики правопорушень на 2007–2009 роки[820].
Не можна недооцінювати і мети загальної превенції. Сам факт судимості підтверджує невідворотність покарання, руйнує переконання в некараності винних. Як зазначає В. Д. Филимонов, небажання перетерплювати юридичні наслідки, пов’язані з визнанням особи засудженою, превентивно впливає як на того, хто вчинив злочин, так і на інших хитливих громадян[821].
Відносно останніх загальнозапобіжний вплив досягається як загрозою застосування до засуджених осіб передбачених законом обмежень і настання відповідних кримінально-правових наслідків, так і реалізацією цієї загрози.
Отже, соціальне призначення інституту судимості полягає в сприянні досягненню цілей покарання в їх сукупності. Тому не можна погодитися ні з твердженням, начебто інститут судимості потрібний тільки для запобігання злочинам як особами, які мають судимість, так й іншими особами[822], ні з пропозицією про його ліквідацію, мотивованою тим, що особа, яка відбула покарання чи звільнена від нього, не може бути піддана ніяким обмеженням у правах у зв’язку з колишнім засудженням, якщо такі обмеження не встановлені судом[823]. Однобічні, хоча і діаметрально протилежні, тлумачення призначення інституту судимості уявляються, на наш погляд, помилковими.
Подібно найчастіше застосовуваним на практиці видам покарання (крім так званих «одноактних») судимості притаманний строковий характер. Але виконання таких видів покарання, як позбавлення волі, громадські роботи, виправні роботи, арешт тощо, триває протягом строку, зазначеного у вироку, або – скороченого в передбачених законом випадках.
Іншим є строковий характер судимості. Строк судимості визначається видом і розміром (строком) призначеного чи фактично застосованого покарання, але не дорівнює строку останнього, а, як правило, є меншим за нього, за такими виключеннями: відносно звільнених від відбування покарання з випробуванням та жінок, засуджених відповідно до статті 79 КК, він збігається з іспитовим строком за умови, що не призначалося разом з основним додаткове покарання; для осіб, засуджених до позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю після виконання цього покарання; для військовослужбовців – після відбуття покарання у виді службового обмеження для військовослужбовців або тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців чи у разі дострокового звільнення від цих покарань, а також військовослужбовців, які відбули покарання на гауптвахті замість арешту. В інших випадках строк судимості складається як би з трьох періодів: 1) часу між днем набрання обвинувальним вироком законної сили і до дня початку виконання покарання; 2) часу виконання (відбування) покарання чи частини цього часу (при зарахуванні в строк покарання попереднього ув’язнення – ст. 72 КК – тривалість стану судимості відповідно скорочується); 3) іспитового строку (від одного року до восьми років), перебіг якого після застосування покарання як строкового, так і одноактного характеру необхідний для погашення чи зняття судимості.
Зазначені «компоненти» ускладнюють встановлення загального строку стану судимості на відміну від завжди заздалегідь суворо визначеного вироком суду строку покарання. На тривалість стану судимості значною мірою впливає поведінка засудженого. Добровільне і швидке виконання останнім одноактного покарання (наприклад, сплата штрафу) обмежує стан судимості річним строком її погашення. І, навпаки, ухилення засудженого від відбування покарання може віддалити перебіг кожного з трьох відрізків часу, збільшуючи тим самим і загальний строк судимості.
Залежність строку судимості від поведінки засудженого особливо наочна при виконанні покарання у виді позбавлення волі. Якщо засуджений довів своє виправлення зразковою поведінкою і сумлінним ставленням до праці, то у результаті застосування до такої особи умовно-дострокового звільнення зменшується не тільки другий відрізок часу, тобто час виконання (відбування) покарання, але й строк, що обумовлюється ним, погашення судимості. До того ж за наявності передбачених у законі підстав суд вправі скоротити третій відрізок часу, тобто зняти судимість достроково. Однак ні за яких обставин судимість не може бути анульована раніше, ніж закінчиться виконання (відбування) покарання (основного чи додаткового). Вчинення особою, яка відбула покарання, до закінчення строку погашення судимості нового злочину, перериваючи перебіг третього відрізка часу, значно продовжує загальну тривалість стану судимості, і особа вважається судимою за обидва злочини. Так, В.К. Грищук зазначає, що у цих випадках строки погашення судимості обчислюються окремо за кожний злочин після фактично відбуття як основного, так і додаткового покарання за останній злочин[824].
Отже, строк визнання особи судимою прямо пропорційний часу, необхідному для досягнення мети покарання та судимості. У цьому виражається гуманізм розглядуваного інституту: тривалість стану судимості залежить, насамперед, від самого засудженого та від його поведінки.
Аналіз правової природи судимості дозволяє виявити не тільки подібність останньої з покаранням, але й їх відмінності. Судимість – обов’язковий наслідок призначеного покарання, її тривалість визначається фактично відбутим покаранням. З моменту виникнення судимості кримінально-правові відносини між злочинцем і державою (в особі її органів) здобувають нової якості. Протягом усього строку судимості один з учасників цих правовідносин – засуджений визнається судимим; його правовий статус громадянина змінюється, обмежується, для нього можуть наставати у випадках, передбачених законом, відповідні наслідки кримінально-правового і загальноправового характеру. Кримінально-правові відносини припиняються погашенням, зняттям або достроковим зняттям судимості. Остання, таким чином, є складовою частиною кримінальної відповідальності, як правило, її завершальним етапом, оскільки ця відповідальність пов’язана з призначенням покарання.
У літературі висловлена й інша думка. А. А. Піонтковський вважає, що реалізація основних кримінально-правових відносин між злочинцем і державою припиняється з відбуттям покарання. Так, він зазначає, що виникаючі після відбуття покарання правові відносини, пов’язані з обмеженням правового статусу особи протягом строків погашення судимості, не є етапом реалізації основних кримінально-правових відносин, а спеціальних кримінально-правових відносин, що виникають завдяки закону про кримінальну відповідальність після реалізації права держави на покарання злочинця. Судимість не є покаранням, а являє собою наслідок відбуття покарання. Судимість є тому не процес відбуття кримінальної відповідальності, а її наслідок[825]. Звідси можна зробити висновок про існування кримінально-правових відносин за межами кримінальної відповідальності, що навряд чи припустимо.
Таким чином, проаналізувавши сутність судимості, можна перейти до визначення поняття судимості. При цьому слід зазначити, що це питання в юридичній літературі досі є дискусійним. Висловлено думки, що судимість: є певним правовим станом особи, зумовленим обвинувальним вироком, яким за вчинений нею злочин призначається покарання і настають у зв’язку з цим відповідні правообмеження[826]; це передбачені законом правові наслідки засудження, що тривають певний період і визначають особливий правовий статус особи, яка має судимість[827]; є правовим наслідком засудження особи вироком суду до покарання і за своїм змістом виражається в такому стані особи, який пов’язаний з певними цивільно-правовими і кримінально-правовими обмеженнями[828].
З наведеними формулюваннями важко погодитися, тому що вони не розкривають усієї складності розглядуваного явища. При оцінці судимості тільки як правового наслідку засудження особи за вчинений злочин (що в основному правильно, якщо розкрити, хоча б загалом, характер цих наслідків) залишаються без уваги інші, не менш важливі ознаки досліджуваного явища.
З інших позицій підійшли до питання автори юридичної енциклопедії. На їхню думку, «судимість – особливий правовий стан (курсив наш – І. М.) особи, засудженої за вчинення злочину, який визначає кримінально-правові та деякі загальноправові негативні наслідки такого засудження»[829].
Дефініції, що випливають з розуміння судимості як специфічного правового стану, більш обґрунтовані і правильні, але є неповними. Невипадково В. В. Голіна, який досліджував цей інститут кримінального права, дав таке його визначення: судимість – це правовий стан особи, що виникає при засудженні її судом до конкретної міри покарання за вчинений нею злочин, котрий тягне за собою за умов, вказаних в законі, настання для неї певних наслідків загальноправового і кримінально-правового характеру і виступає правовим засобом, який сприяє досягненню і закріпленню мети покарання[830].
Але, незважаючи на видимість врахування всіх ознак судимості, у цьому визначенні не враховується принципово нова якість судимості, що передбачена чинним законодавством про кримінальну відповідальність, – її строковий характер.
Зрозуміло, неможливо у визначенні вичерпати всього різноманіття ознак, що властиві судимості. Потрібно виходити з того, що визначення відіграють особливу роль у науковому пізнанні. Наука, що не має чіткого термінологічного апарату, не може називатися наукою. Крім того, поки не має наукового визначення того чи іншого поняття, нема й чіткого розуміння його сутності, відсутній критерій розрізнення одних предметів від інших[831].
Таким чином, враховуючи все вищезгадане, слід зазначити, що у визначенні поняття судимості мають знайти відображення такі її головні риси: 1) правовий наслідок призначення покарання; 2) обумовленість вчиненим злочином; 3) регламентований законом строковий характер правового стану; 4) установлені законом правові наслідки; 5) мета застосування цього кримінально-правового засобу впливу на наркозалежних осіб. Крім зазначених ознак, В. О. Навроцький виділяє ще й таку – особливий правовий статус засудженого (має персональний характер і пов’язана лише з даною особою)[832].
Отже, судимість – це правовий стан особи, що є результатом засудження її судом до будь-якого виду покарання за вчинений нею злочин, який триває з дня набрання обвинувальним вироком законної сили до спливу обмеженого законом строку або до визнання судом цього строку достатнім і полягає в настанні для особи відповідних наслідків кримінально-правового і загальноправового характеру у випадках, передбачених КК України, для досягнення і закріплення мети покарання.