Кримінальній відповідальності і покаранню підлягає лише психічно повноцінна особа, яка може усвідомлювати фактичний характер вчинюваного і здатна керувати своєю поведінкою. В іншому випадку, коли завдяки психічному розладу особа не може адекватно сприймати навколишню дійсність, застосування до неї покарання та інших заходів, що утворюють зміст кримінальної відповідальності, стає безглуздим і навіть шкідливим, тому що соціально-виховний вплив така особа не сприймає, а стан її здоров’я може погіршитися. У той же час наявність у особи психічного захворювання вимагає застосування до неї заходів лікування, спрямованих на її одужання і запобігання вчиненню нових суспільно небезпечних діянь. На цій підставі закон про кримінальну відповідальність передбачає можливість застосування до осіб, які страждають психічними чи іншими захворюваннями примусових заходів медичного лікування.
Проблемами кримінально-правового регулювання примусових заходів медичного характеру займалися такі вчені, як: В. Д. Адаменко, Ю. М. Антонян, М. С. Алексєєв, С. В. Бородін, В. О. Глушков, В. П. Ємельянов, А. Ф. Зелінський, Г. Б. Калманов, В. М. Кудрявцев, В. В. Лень, Н. О. Мірошниченко, Р. І. Міхєєв, А. А. Музика, Г. В. Назаренко, Б. А. Протченко, І. С. Строгович, С. П. Щерба, С. С. Яценко та інші.
Ст. 92 КК України містить таке визначення: примусовими заходами медичного характеру є надання амбулаторної психіатричної допомоги, поміщення особи, яка вчинила суспільне небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною Кримінального кодексу, в спеціальний лікувальний заклад з метою її обов’язкового лікування, а також запобігання вчиненню нею суспільне небезпечних діянь.
Примусові заходи медичного характеру не є складовою змісту кримінальної відповідальності. Не дивлячись на примусовий характер, вони є заходами лікування, а не покаранням і полягають в наданні особі, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, медичної допомоги. Примусові заходи медичного характеру не виражають негативної оцінки вчиненого з боку держави і не тягнуть судимість. У процесі їхньої реалізації особа піддається не каральному, а лікувальному впливу. При проведенні примусового лікування дозволено застосовувати лише методи діагностики, лікування та реабілітації, схвалені Міністерством охорони здоров’я. Вибір методів лікування може бути обумовлений тільки клінічними показниками. На цій підставі заходи медичного характеру визнаються самостійним кримінально-правовим засобом впливу примусово-медичного характеру, що реалізується відносно осіб, які страждають певними психічними розладами і знаходяться в небезпечному для себе і оточуючих стані. У зв’язку з цим справедливою є думка тих вчених, які вважають, що за своєю юридичною природою «заходи медичного характеру не є покаранням»[895].
Згідно зі ст. 93 КК примусові заходи медичного характеру можуть бути застосовані судом до осіб, які вчинили:
1) суспільно небезпечне діяння у стані неосудності. Такі особи не підлягають кримінальній відповідальності (ч. 2 ст. 19 КК);
2) злочин у стані обмеженої осудності. Такі особи підлягають кримінальній відповідальності (ст. 20 КК);
3) злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку. Ці особи не підлягають покаранню, до них за призначенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру, а після одужання вони можуть підлягати покаранню (ч. 3 ст. 19 КК);
4) злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу під час відбування покарання. Такі особи можуть бути звільнені від подальшого відбування покарання і суд має право застосувати доних примусові заходи медичного характеру чи передати на піклування органів охорони здоров’я (п. 3 ч. 1 ст. 93 КК). У разі припинення примусових заходів медичного характеру ці особи можуть підлягати подальшому відбуванню покарання (ч. 4 ст. 95 КК)[896].
У тому разі, якщо особа вчиняє суспільно небезпечне діяння у стані неосудності, вона не є суб’єктом злочину і не може нести кримінальну відповідальність. Однак факт заподіяння суспільно небезпечних наслідків свідчить про підвищену суспільну небезпеку хворого. Крім того, наявність хвороби вимагає здійснення над такими особами медичного спостереження. Завдяки цим обставинам до них, аж до видужання, можуть бути застосовані заходи медичного лікування.
Якщо злочинне діяння вчинюється осудною особою, однак після його завершення вона починає страждати на психічний розлад, що обумовив настання неосудності, така особа не підлягає кримінальній відповідальності. Однак з урахуванням психічного стану хворого, суд може застосувати до неї примусові заходи медичного характеру. Встановивши, що після вчинення злочину у особи наступив психічний розлад, що робить неможливим призначення покарання чи його виконання суд виносить постанову про звільнення від покарання і застосування до неї примусових заходів лікування.
Необхідно зазначити, що у разі припинення застосування примусових заходів медичного характеру через видужання особи, яка вчинила злочини у стані осудності, але захворіла на психічну хворобу до постановлення вироку, відповідно до ч. 4 ст. 95 КК така особа підлягає покаранню на загальних підставах, а особа, яка захворіла на психічну хворобу під час відбування покарання, може підлягати подальшому відбуванню покарання.
Питання про те, що містять у собі кримінально-правові підстави застосування примусових заходів медичного характеру, у юридичній літературі є дискусійним. Одні автори під ними розуміють сукупність обставин, що визначають необхідність застосування (або незастосування) примусових заходів до особи, яка має психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, умови і порядок їх застосування[897]. Інші визначають їх як сукупність обставин, необхідних для призначення примусових заходів медичного характеру психічно хворим особам, які вчинили злочинні чи суспільно небезпечні діяння[898]. Треті говорять про ці підстави як про єдність трьох умов: вчинення особою забороненого законом про кримінальну відповідальність діяння; наявність у неї психічного розладу, що виключає чи обмежує осудність; а також небезпека такого суб’єкта для оточуючих чи самого себе[899].
Деякі вчені розрізняють поняття підстави призначення й умови застосування примусових заходів медичного характеру, розуміючи під підставами призначення суспільну небезпеку особи, яка страждає психічними розладами, а під умовами застосування – вчинення особою суспільно небезпечного або злочинного діяння і наявність у неї психічного розладу здоров’я[900].
Чинний КК обов’язковою передумовою застосування заходів медичного характеру визнає вчинення особою суспільно небезпечного діяння. Крім того, Пленум Верховного Суду України у постанові «Про практику застосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування» від 3 червня 2005 року № 7 вказує, що «примусові заходи медичного характеру мають застосовуватися лише за наявності у справі обґрунтованого висновку експертів-психіатрів про те, що особа страждає на психічну хворобу чи має інший психічний розлад, які зумовлюють її неосудність або обмежену осудність і викликають потребу в застосуванні щодо неї таких заходів, а примусове лікування щодо осіб, які вчинили злочини та страждають на хворобу, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб (ст. 96 КК), – висновку судово-медичної експертизи»[901].
Фактично погоджуючись з вищевказаною думкою, суспільну небезпеку психічно хворої особи, яка вчинила кримінально-протиправне діяння, називають єдиною підставою застосування примусових заходів медичного характеру[902]. Суспільна небезпека характеризується юридичним і медичним критерієм. Юридичний критерій охоплює тяжкість вчиненого суспільно небезпечного діяння, поведінка хворого до і після його вчинення, соціально-психологічні установки особи і т.п. Медичний критерій характеризується клінічною формою психічного захворювання, його глибиною і складністю, динамікою протікання хвороби тощо[903].
При визначенні суспільної небезпеки хворого враховуються клініко-психопатологічні ознаки (зокрема, маревні ідеї певного змісту, спрямовані проти конкретних осіб і такі, що супроводжуються афективною напруженістю з ідеями ревнощів, переслідування сексуального впливу, періодичні психотичні стани, що супроводжуються агресивністю тощо) і соціально-психологічні ознаки (ознаки соціальної дезадаптації, наявність кримінальної поведінки до хвороби, схильність до асоціального впливу).
На підставі сукупності цих ознак можна сказати про небезпеку не тільки на момент огляду, але й зробити прогнозування на майбутнє. У зв’язку з цим, ми переконані в обґрунтованості застосування примусових заходів медичного характеру до осіб, які на момент огляду внаслідок тимчасового поліпшення стану не представляють небезпеки, але з урахуванням характеру перебігу хвороби і вироблених психіатрією критеріїв не можна виключити можливість повторення суспільно небезпечного діяння в майбутньому.
У звичайному порядку психіатрична допомога може надаватися лише за згодою громадянина чи його законних представників. Однак факт вчинення особою забороненого законом про кримінальну відповідальність діяння свідчить про її небезпеку як для самого себе, так і для оточуючих, завдяки чому заходи лікування застосовуються в цьому випадку незалежно від згоди хворого.
Відповідно до ст. 92 КК метою застосування примусових заходів медичного характеру є обов’язкове лікування особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною КК, а також запобігання вчиненню нею нових посягань, передбачених законом про кримінальну відповідальність.
В. В. Лень до цілей застосування примусового медичного лікування відносить: 1) одужання або таке покращення стану хворої особи, при якому вона перестає представляти суспільну небезпеку; 2) попередження вчинення нею нового суспільно небезпечного діяння або злочину, як під час лікування, так й після його завершення; 3) забезпечення безпеки хворої особи для самої себе; 4) проведення заходів соціальної ресоціалізації (виробка у хворих навичок для життя у суспільстві), у той мірі, в якій це можливо в умовах медичних установ, що здійснюють примусове лікування[904].
Сказане означає, що в процесі реалізації цих заходів особа піддається лікувальному впливу, при цьому в його зміст не входять різні види примуса, характерні для кримінального покарання. Разом з тим поведінка хворого обмежується у обсязі, необхідному для недопущення з його боку повторного суспільно небезпечного посягання, що досягається чином лікування хворого, завдяки чому у нього з’являється можливість усвідомлювати свою поведінку і керувати нею, що дозволяє йому утримуватися від окремих суспільно небезпечних посягань. Крім того, у процесі реалізації примусових заходів медичного характеру особа ізолюється від суспільства чи знаходиться під постійним спостереженням у психіатричному закладі[905], що істотно обмежує можливість вчинення заборонених законом про кримінальну відповідальність діянь.
Таким чином, слід зазначити, що характерними ознаками примусових заходів медичного характеру є те, що вони: 1) призначаються судом; 2) є заходами державного примусу (ізоляції) психічно хворої людини в приміщенні стаціонарного психіатричного закладу, але такі заходи позбавлені властивостей, характерних для покарання; 3) спрямовані на обов’язкове лікування психічно хворої людини; 4) надають лікарям психіатричного закладу право проводити лікування особи за наявності у неї тяжкого психічного розладу незалежно від її згоди. При цьому під тяжким психічним розладом слід розуміти розлад психічної діяльності (затьмарення свідомості, порушення сприйняття мислення, волі, емоцій, інтелекту чи пам’яті), який позбавляє особу здатності адекватно усвідомлювати оточуючу дійсність, свій психічний стан і поведінку[906]); 5) мають запобігти вчиненню психічно хворою людиною нових суспільне небезпечних діянь[907].
Наприкінці слід наголосити, що застосування примусових заходів медичного характеру є правом, а не обов’язком суду. Підставами призначення примусових заходів медичного характеру є вчинення особою діяння, забороненого законом про кримінальну відповідальність, наявність у неї психічного розладу, що виключає чи обмежує осудність, а також небезпека такого суб’єкта для навколишніх чи самого себе. З урахуванням психічного стану хворого, установивши, що під час вчинення посягання особа знаходилася в стані неосудності, суд виносить постанову про застосування до неї примусових заходів медичного характеру. Якщо у особи наступив психічний розлад, що виключає осудність після вчинення злочину, суд виносить постанову про звільнення її від покарання і застосування до неї примусових заходів лікування. Необхідно зазначити, що в останньому випадку після видужання такий суб’єкт підлягає покаранню, якщо при цьому не закінчилися строки давності, передбачені ст. 80 КК (ч. 4 ст. 95 КК).
З урахуванням ступеня небезпечностіпсихічно хворого, характеру та тяжкості захворювання, тяжкості вчиненого діяння, суд може застосувати один із чотирьох видів примусових заходів медичного характеру, передбачених ч. 1 ст. 94 КК. Якщо, незважаючи на наявність психічного розладу, особа, яка вчинила посягання в стані неосудності, не представляє небезпеки і не потребує надання психіатричної допомоги в примусовому порядку, примусові заходи медичного характеру не застосовуються. Установивши цю обставину, суд виносить постанову про припинення провадження по кримінальній справи і про відмову в застосуванні примусових заходів медичного характеру. При цьому згідно з ч. 6 ст. 94 КК суд передати його на піклування родичам або опікунам з обов’язковим лікарським наглядом.
Інша ситуація має місце при реалізації заходів примусового лікування відносно обмежено осудних. Їх застосувують в процесі відбування покарання, факт призначення якого сам по собі свідчить про небезпеку засудженого. Тому передумовою їхнього призначення є тільки хворобливий стан людини, що потребує примусового лікування. Необхідність цього кроку підтримується не всіма авторами. Так, І. Я. Козаченко і Б. О. Спасенников вважають необґрунтованим примусове лікування осіб, які страждають психічними розладами, що не виключають осудності. В обґрунтування цього вони вказують, що такі захворювання не досягають клінічного ступеня тяжкості, що обумовлює необхідність призначення примусових заходів медичного характеру[908]. Сказане викликає серйозні сумніви, тому що будь-який психічний розлад, у тому числі такий, що не виключає осудності, являє серйозну загрозу для інтересів будь-якої людини. Тому залишати його без лікування, ще й в стресових умовах, що мають місце під час виконання покарання, майже означало б завдання серйозної шкоди здоров’ю хворого і подальше прогресування психічного захворювання.