Залежно від психічного стану хворого стаття 94 КК України передбачає чотири види примусових заходів медичного характеру: 1) надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку; 2) госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом; 3) госпіталізація до психіатричного закладу із посиленим наглядом; 4) госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом. Ці види психіатричних закладів різняться між собою ступенем нагляду за поведінкою хворих і обмеженням такої поведінки[909].
КК України 2001 р. механічно скопіював (переніс) із КК 1960 р. як самі назви видів примусових заходів, пов’язаних із госпіталізацією особи, так і критеріїв їх призначення. Але такий підхід до системи примусової психіатричної допомоги давно вже не відповідає сучасним реаліям життя, у першу чергу – тенденціям до демократизації та гуманізації національного законодавства. Як слушно зауважує В. В. Лень, існує «соціальна, правова й економічна непотрібність й недоцільність такої кількості суворих типів психіатричних установ»[910]. Сучасна система психіатричної допомоги сприяє грубому порушенню прав і свобод психічно хворих[911].
Конкретний примусовий захід медичного характеру, обирається судом залежно від: а) характеру та тяжкості психічного захворювання в особи; б) від ступеня тяжкості суспільне небезпечного нею діяння; в) її ступеня суспільної небезпечності. Примусові заходи медичного характеру здійснюються у психіатричних закладах з відповідними умовами нагляду за наявності рішення суду та акта судово-психіатричної експертизи (або акта психіатричного огляду засуджених) з відповідними висновками про характер та тяжкість психічного захворювання в особи, ступінь її суспільної небезпечності для себе або інших осіб за характером її захворювання і медичних підстав для застосування відповідного примусового заходу медичного характеру, а також документів, які посвідчують особу і місце проживання.
Відповідно до Порядку застосування примусових заходів медичного характеру в психіатричних закладах до осіб, які хворі на психічні розлади і вчинили суспільно небезпечні діяння виділяються активний і пасивний типи суспільної небезпечності, які суб’єктивно характеризують учинене суспільно небезпечне діяння. При цьому активний тип суспільної небезпечності спостерігається в осіб з такими психічними розладами: синдроми розладнаної свідомості, які супроводжуються тривогою, страхом, емоційним напруженням, збудженням рухливості (деліріозні розлади, сутінкові розлади свідомості, пароксизмальні психотичні стани тощо); психопатологічні синдроми із розгальмованістю статевого потягу; маячні ідеї певного змісту, скеровані проти конкретних осіб або організацій, які проявляються як на вербальному, так і дійовому рівні (ідеї переслідування, отруєння, оволодіння, стороннього впливу на мозок, статеві та інші органи тощо); психопатологічні синдроми з галюцинаторними проявами імперативного і страхітливого характеру; психопатологічні синдроми з маячними ідеями своєї особливої значимості і намірами або спробами у зв’язку з цим привернути до себе увагу суспільства через скоєння небезпечного діяння тощо. Пасивний тип суспільної небезпечності спостерігається в осіб з такими психічними розладами: синдроми розладнаної свідомості, які не супроводжуються тривогою, страхом, емоційним напруженням (аментивні, онейроїдні розлади тощо); синдроми постпсихотичного психічного дефекту як фіналу або як етапу перебігу психічної хвороби (за винятком психопатоподібного); синдроми недоумства різного походження; розумова відсталість без ознак виражених емоційно-вольових розладів; психотичні стани з проявами підвищеної підкорюваності та здатності до навіювання[912].
Система примусових заходів медичного характеру, що встановлена ч. 1 статті 94 КК України, дає можливість суду обрати такий його вид, який відповідає стану психічного захворювання особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, а під час здійснення примусового лікування диференційовано підходити до проведення лікування та реабілітації хворих.
Надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку.Цей вид примусових заходів медичного характеру, відповідно до ч. 2 ст. 94 КК, може бути призначений судом стосовно особи, яка страждає на психічні розлади і вчинила суспільно небезпечне діяння, якщо особа за станом свого психічного здоров’я не потребує госпіталізації до психіатричного закладу. Зазначені особи підлягають лікарському нагляду та лікуванню в амбулаторних психіатричних закладах.
Умовами, за наявності яких призначаються особі заходи амбулаторної психіатричної допомоги, є: 1) вчинення діяння, що не представляє підвищеної суспільної небезпеки; 2) здатність адекватно сприймати характер лікувальних процедур; 3) відсутність схильності до вчинення антигромадських дій, а також наявність родичів чи інших осіб, згодних здійснювати контроль за поведінкою такої особи.
Госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом. Відповідно до ч. 3 ст. 94 КК цей вид примусових заходів медичного характеру може бути застосований судом щодо психічно хворого, який за своїм психічним станом і характером вчиненого суспільно небезпечного діяння потребує тримання у психіатричному закладі і лікування у примусовому порядку на загальних засадах або який перебував у минулому в психіатричному закладі (із суворим або посиленим наглядом), і при зміні його психічного стану, який привів до зниження суспільної небезпечності, унеможливив подальше лікування в раніше зазначених судом умовах стаціонару. До таких хворих відносяться особи з пасивним типом суспільної небезпечності.
Госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядомможе бути застосована судом щодо психічно хворого, який вчинив суспільно небезпечне діяння, не пов’язане з посяганням на життя інших осіб і за своїм психічним станом не становить загрози для суспільства, але потребує тримання у психіатричному закладі та лікування в умовах посиленого нагляду або який перебував у минулому в психіатричному закладі із суворим наглядом і при зміні його психічного стану, який привів до зниження його суспільної небезпечності, унеможливив подальше лікування в раніше зазначених судом умовах стаціонару. До таких хворих відносяться особи з пасивним або активним типами суспільної небезпечності.
Госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядомможе бути застосована судом щодо психічно хворих, які вчинили суспільно небезпечне діяння, пов’язане з посяганням на життя інших осіб, а також які за своїм психічним станом і характером учиненого суспільно небезпечного діяння становлять особливу небезпеку для суспільства і потребують тримання у психіатричному закладі та лікування в умовах суворого нагляду. До таких хворих відносяться особи з активним типом суспільної небезпечності.
Якщо суд встановить, що дана особа вчинила суспільно небезпечне діяння в стані неосудності або обмеженої осудності, чи після вчинення злочину захворіла на психічну хворобу, яка виключає застосування покарання, суд, якщо визнає за потрібне, виносить ухвалу, а суддя постанову про застосування до цієї особи примусових заходів медичного характеру з обов’язковим зазначенням їх виду.
Так, Постановою Заводського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 4 лютого 1999 р. щодо П. застосовано примусові заходи медичного характеру у виді примусового лікування в умовах психіатричної лікарні із суворим наглядом. Суд визнав доведеним, що П., перебуваючи в стані неосудності, вчинив такі суспільно небезпечні діяння. 23 червня 1998 р. приблизно о 19-й годині П. з метою заволодіння грошима малолітнього М. К. (сина М. Н.) заманив його в підвальне приміщення будинку і видурив у нього 10 грн., після чого штовхнув хлопчика на бетонну підлогу. Коли М. К. спробував утекти, П. накинув йому на шию кабельний провід і задушив. Як вбачається з матеріалів справи, суд дійшов правильного висновку про те, що П. вчинив суспільно небезпечні діяння щодо М. К., перебуваючи у стані неосудності, викликаному розладом душевної діяльності[913].
Призначаючи примусові заходи медичного характеру відносно осіб, визнаних неосудними, суд не визначає строків примусового лікування, що не залежить від строків покарання, передбачених законом за вчинене суспільно небезпечне діяння. «Не будучи мірою покарання, примусове лікування не обмежується у вироку яким-небудь визначеним строком, оскільки неможливо заздалегідь встановити, яку тривалість займе таке лікування»[914]. На цій підставі примусові заходи медичного характеру застосовуються до повного одужання особи чи стійкого поліпшення її стану.