Найдієвішим кримінально-правовим засобом впливу на осіб, які вчинили злочини, є покарання. Його застосування ефективно впливає на засудженого, дозволяючи не лише виправити його, а й також запобігти вчиненню ним нових злочинів. Разом з тим реалізація будь-якого покарання пов’язана зі значним примусом засудженого, позбавленням чи обмеженням його найістотніших прав і свобод. На цій підставі призначення покарання відносно неповнолітніх є крайнім, змушеним заходом, коли іншими кримінально-правовими засобами досягти мети, зазначеної у ч. 2 ст. 50 КК України неможливо. Ця обставина обумовлюється турботою держави про інтереси неповнолітнього, про його нормальне моральне і фізичне виховання. У цьому зв’язку Пленум Верховного Суду України у Постанові «Про практику застосування судами законодавства України у справах про злочини неповнолітніх» зазначив, що позбавлення волі на певний строк є найсуворішим покаранням, що може застосовуватися до осіб, яким на момент вчинення злочину не виповнилося 18 років, тільки тоді, коли у суду є переконання, що застосування більш м’якого покарання не сприятиме виправленню засудженого[941].
Особливості покарання неповнолітніх осіб, які вчинили злочини, зумовлені не лише законодавчим зменшенням кількості видів і скороченням строків і розмірів покарання, що входять в їх загальну систему (ст. 51), а й тим, що: 1) позбавлення волі не може бути призначене неповнолітньому, який вчинив вперше злочин невеликої тяжкості; 2) покарання у виді позбавлення волі особам, які не досягли до вчинення злочину вісімнадцятирічного віку, не може бути призначено строком більше 10 років. Лише за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням життя людини та при призначенні покарання за сукупністю злочинів або вироків, воно може бути призначене більше, ніж на десять років, але не може перевищувати п’ятнадцяти років; 3) покарання у виді довічного позбавлення волі не застосовується до осіб, що вчинили злочин у віці до вісімнадцяти років; 4) неповнолітні, засуджені до покарання у виді позбавлення волі, відбувають його у спеціальних виховних установах[942].
Отже, законом встановлюються істотні обмеження за колом покарань, що можуть бути призначені неповнолітнім, а також передбачені особливості їх змісту. Це пояснюється низкою причин. У першу чергу це обумовлено гуманізмом держави стосовно неповнолітніх злочинців, через що до них не можуть застосовуватися найсуворішій вид покарання – довічне позбавлення волі. Зазначене покарання є винятковим, і призначається в особливих випадках, коли особа винного і тяжкість вчинених ним злочинів свідчать про неможливість досягнення мети покарання іншими способами. При цьому засуджений практично не має можливості повернутися в суспільство, тому його застосування до неповнолітніх осіб було б негуманним.
Слід також враховувати, що реалізація окремих видів покарань відносно неповнолітніх практично неможлива. Наприклад, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу припускає їх наявність, що не є характерним для неповнолітніх осіб. Можливості щодо реалізації неповнолітніми окремих видів покарань можуть бути істотно обмеженими. Це, зокрема стосується таких видів покарань як штраф і виправні роботи.
З урахуванням сказаного, відповідно до ст. 88 КК України, до неповнолітнього можуть застосовуватися такі основні види покарань: 1) штраф; 2) громадські роботи; 3) виправні роботи; 4) арешт; 5) позбавлення волі на певний строк, а також додаткові покарання у виді: а) штрафу; б) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.
Зазначений перелік є вичерпним, інші покарання, не зазначені в ст. 98 КК України, до неповнолітнього застосовані бути не можуть. Слід зазначити, що ЗКВ не передбачає яких-небудь спеціальних видів покарань, що можуть призначатися тільки неповнолітнім. У той же час зміст покарань, що можуть бути застосовані до осіб, які вчинили злочини у віці до вісімнадцяти років, має певні відмінності, що враховують їхні психофізіологічні особливості.
Штраф може застосовуватися лише до тих неповнолітніх, які мають самостійний доход, власні кошти або майно, на яке може бути звернене стягнення. Це пов’язано з тим, що призначаючи неповнолітньому покарання у виді штрафу, суд має виходити з його реальних можливостей. В іншому випадку неповнолітній просто буде не в змозі сумлінно виконати цей вид покарання, або його реалізація може заподіяти шкоду інтересам засудженого. При призначенні цього покарання слід враховувати розмір доходів неповнолітнього у разі, якщо він здійснює трудову діяльність або у нього є певне майно (подарунки, спадщина тощо). Саме тому, у статті 99 КК зазначено, що розмір штрафу встановлюється судом залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану неповнолітнього в межах в межах від тридцяти (ч. 2 ст. 53 КК) до п’ятисот встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Відповідно до ст. 98 КК штраф може застосовуватися не лише як основне, але й як додаткове покарання.
Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю може бути застосоване до неповнолітнього, який вчинив злочин, лише як додаткове покарання. Це покарання призначається неповнолітнім на загальних підставах у разі, якщо якась посада або певна діяльність сприяли вчиненню злочинного посягання. Не зовсім зрозумілим видається законодавча вимога про можливість заборони обіймати неповнолітнім певні посади. Оскільки вони, як правило, не можуть обіймати посади у державних органах і органах місцевого самоуправління.
На думку П. С. Матишевського, реально цей вид покарання може бути застосований щодо неповнолітніх у віці 16–17 років, оскільки саме в цьому віці вони фактично набувають юридичних прав займатися кустарним промислом або торговельною діяльністю, мати постійну роботу або обіймати посади в шкільних або громадських організаціях[943]. Однак, як свідчить судова практика, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю практично не застосовується судами України.
Оскільки у нормах розділу XV Загальної частини КК немає вказівки про строк застосування позбавлення неповнолітнього права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, слід звернутися до положень статті 55 КК. Відповідно до частин 1 і 3 цієї статті при призначенні позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю неповнолітньому, який вчинив злочин, як додаткового покарання до арешту або позбавлення волі на певний строк – воно поширюється на увесь час відбування основного покарання і, крім цього, на строк (від одного до трьох років), встановлений вироком суду, що набрав законної сили. Фактично це суперечить змісту ст. 98 КК, відповідно до якої, з огляду на неповноліття винного, його особливості, обставини, пом’якшують покарання, розміри і строки видів покарань для неповнолітніх знижені майже наполовину. Це свого роду необачність законодавця.
Громадські роботи, що відповідно до ст.ст. 98, 100 КК можуть бути призначені неповнолітньому, який вчинив злочин, є новелою КК України. Наявність цього виду покарання у системі покарань для неповнолітніх це відповідає загальновизнаним міжнародним стандартам поводження зі злочинцями. Иак, стандартні мінімальні правила ООН відносно заходів, не пов’язаних з тюремним ув’язненням (Токійські правила)[944], серед можливих мір, альтернативних позбавленню волі, передбачають виконання суспільно-корисних робіт (ст. 8.2).
Відповідно до ст. 56 КК громадські роботи полягають у виконанні засудженим у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування.
Загальний розмір громадських робіт скорочений для неповнолітніх порівняно з дорослими (ч. 1 ст. 100 КК України). Так, громадські роботи можуть бути призначені неповнолітньому у віці від 16 до 18 років на строк від тридцяти до ста двадцяти годин (не більше ніж дві години на день) і полягають у виконанні неповнолітнім робіт у вільний від навчання чи основної роботи час. При призначенні громадських робіт неповнолітнім необхідно з’ясувати його фізичний стан, можливості, навички та уміння, а потім відповідно до цього диференціювати вид робіт (наприклад, визначити роботу з благоустрію населеного пункту, у якому проживає засуджений (посадка дерев, збирання території тощо).
Виправні роботи відповідно до ч. 2 ст. 100 КК може бути призначений лише неповнолітньому, якому на момент вчинення злочину виповнилося 16 років. Виправні роботи можуть бути призначені неповнолітньому за місцем роботи на строк від двох місяців до одного року. Із суми заробітку неповнолітнього, засудженого до виправних робіт, здійснюється відрахування в доход держави в розмірі, встановленому вироком суду, в межах від п’яти до п’ятнадцяти відсотків.
За загальним правилом покарання у виді виправних робіт встановлюється на строк від шести місяців до двох років і відбувається за місцем роботи засудженого. Із суми заробітку засудженого до виправних робіт провадиться відрахування в доход держави у розмірі, встановленому вироком суду, в межах від десяти до двадцяти відсотків (ч. 1 ст. 57 КК). Відповідно до ч. 3 ст. 57 КК неповнолітнім особам, які стали непрацездатними після постановлення вироку суду, виправні роботи суд може замінити штрафом із розрахунку трьох встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за один місяць виправних робіт.
Арешт, відповідно до ст. 101 КК, полягає у триманні неповнолітнього, який на момент постановлення вироку досяг шістнадцяти років, в умовах ізоляції в спеціально пристосованих установах. Строк, на який може застосовуватися арешт щодо неповнолітніх, знижений порівняно зі ст. 60 КК України до меж від п’ятнадцяти до сорока п’яти діб.
Застосування покарання у виді арешту є достатньо ефективним, тому що за нетривалий строк на засудженого здійснюється інтенсивний вплив, що сприяє досягненню мети покарання, але, при цьому неповнолітній не встигає «звикнути» до злочинного середовища. Разом з тим ізоляція від суспільства негативним чином може позначитися на моральному і фізичному здоров’ї неповнолітнього засудженого, тому арешт слід застосовувати тільки в тому разі, якщо досягнення мети покарання неможливо іншим способом. Крім того, необхідно враховувати те, що в Україні ще не створені умови для виконання-відбування цього виду покарання.
Позбавлення волі на певний строк є останнім і найсуворішим видом покарання, що складають систему покарань для неповнолітніх. Відповідно до ст. 64 КК довічне позбавлення волі до особи, котра вчинила злочин у віці до 18 років, не застосовується.
Стаття 102 КК встановлює особливості призначення неповнолітнім покарання у виді позбавлення волі порівняно з дорослими особами, які вчинили злочини. За вчинення вперше злочину невеликої тяжкості позбавлення волі до неповнолітнього не застосовується; за вчинений повторно злочин невеликої тяжкості таке покарання не може перевищувати двох років; за злочин середньої тяжкості – чотирьох років; за тяжкий злочин – семи років; за особливо тяжкий – десять років; за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням людини життя, – п’ятнадцять років. При призначенні покарання неповнолітньому за сукупністю злочинів або вироків остаточне покарання у виді позбавлення волі не може перевищувати п’ятнадцяти років (ч. 2 ст. 103 КК).
Покарання у виді позбавлення волі є крайнім засобом кримінально-правового впливу на неповнолітніх, які вчинили злочини. Тому рішення про призначення неповнолітньому цього виду покарання приймається тільки тоді, коли його виправлення неможливе без ізоляції від суспільства. Обставинами, що можуть вплинути на таке рішення можуть бути: випадки множинності злочинів; вчинення тяжких і особливо тяжких посягань, особливо проти життя та здоров’я особи; наявність у неповнолітнього устояних антигромадських поглядів і установок тощо.
Главою 21 КВК України встановлюються особливості відбування покарання у виді позбавлення волі на певний строк засудженими неповнолітніми. Неповнолітні відбувають покарання спеціальних виховних установах. Відповідно до ч. 1 ст. 147 засуджені, які досягли вісімнадцятирічного віку, переводяться із виховної колонії для дальшого відбування покарання до виправної колонії мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання.
Призначення покарання неповнолітнім.Керуючись загальними засадами призначення покарання, суд, призначаючи покарання неповнолітньому, відповідно до ч. 1 ст. 103 КК має також враховувати: 1) умови його життя та виховання; 2) рівень розвитку; 3) вплив на нього дорослих та 4) інші особливості його особи. При цьому суди мають виходити з того, що неповнолітній вік особи, яка вчинила злочин, згідно з п. 3 ч. 1 ст. 66 КК є обставиною, яка пом’якшує покарання. Ця обставина обов’язково має враховуватись при призначенні покарання – незалежно від того, чи досяг підсудний на час розгляду справи повноліття. Залежно від конкретних обставин справи суди повинні враховувати як такі, що пом’якшують покарання, й інші обставини, перелічені в ч.1 вказаної статті, а також обставини, хоча й не зазначені у законі, але які знижують ступінь суспільної небезпечності злочину чи особи (наприклад, втягнення неповнолітнього у злочинну діяльність іншою особою, примирення з потерпілим тощо)[945].
Необхідність вивчення умов життя та виховання неповнолітнього пов’язана з оптимальним вирішенням питання про те, який кримінально-правовий засіб впливу на неповнолітнього, що вчинив злочин, слід застосовувати, щоб досягти мети його виправлення, виховання, запобігання вчиненю ним нових злочинів та соціальної реабілітації. Поняттям «умови життя та виховання неповнолітнього» охоплюється взаємовідносини в сім’ї, з якою проживає неповнолітній, його матеріальне та виховне забезпечення, в тому числі рівень сімейного виховання[946]та виховання у навчальних закладів, його ставлення до навчання і праці, до свого найближчого оточення, проведення дозвілля, відпустки (канікул)[947].
У разі, якщо вчинення злочину обумовлено збігом тяжких особистих, сімейних чи інших обставин чи негативним впливом з боку дорослих (характер фізичного або психічного примусу, зловживання службовою, матеріальною або іншою залежністю), ця обставина повинна враховуватися судом як пом’якшуюча покарання неповнолітнього. Слід брати до уваги рівень розвитку неповнолітнього, в тому числі й психічного, його здатність повністю або частково усвідомлювати суспільне значення і небезпеку вчиненого діяння, а також інші особливості його особи (стать, вік, освіта, риси характеру, поведінку до і після вчинення злочину, професія, місце роботи до вчинення злочину, поведінка у школі, на роботі, громадських місцях тощо).
Істотного значення набуває така обставина, як вплив на неповнолітнього дорослих. Суди повинні з’ясовувати, чи не призвело до вчинення неповнолітнім конкретного злочину те, що дорослі втягували його в антигромадську діяльність. Встановивши під час судового розгляду справи, що неповнолітній вчинив злочин внаслідок втягнення його в таке діяння дорослим, особу якого органами досудового слідства не встановлено або якого не було притягнуто за це до кримінальної відповідальності, а також факти втягнення неповнолітнього в антигромадську діяльність, суд залежно від конкретних обставин справи своєю постановою (ухвалою) повідомляє прокурора про вчинення цих злочинів (ст. 278 КПК), або повертає справу на додаткове розслідування (ст. 281 КПК), або відповідно до ст. 232 КПК виносить окрему постанову (ухвалу)[948].
Відповідальність дорослих осіб за втягнення неповнолітніх у злочинну чи іншу антигромадську діяльність встановлена не тільки ст. 304 КК України, а й іншими статтями цього Кодексу (ч. 3 ст. 300, ч. 3 ст. 301, ч. 3 ст. 302, ч. 3 ст. 303, ч. 3 ст. 307, ч. 3 ст. 309, ч. 2 ст. 315, ч. 2 ст. 317, статтями 323 і 324), які є щодо неї спеціальними нормами.