КК України передбачає просторову юрисдикцію ЗКВ. Чинність ЗКВ у просторі визначається на підставі таких принципів: 1) територіального; 2) громадянства (національного); 3) універсального (космополітичного); 4) реального; 5) екстрадиції – видачі злочинців.
Територіальний принцип згідно зі статтею 6 КК полягає в тому, що особи, які вчинили на території України діяння, що визнаються Кримінальним кодексом України злочином, підлягають кримінальній відповідальності, передбаченій цим кодексом, незалежно від того, чи є вони громадянами України, чи іноземцями чи особами без громадянства. Це пов’язане з тим, що поняття особи охоплює фізичних осіб, які не користуються правом особистої недоторканності і дипломатичного імунітету та мають громадянство України (громадяни), громадянство іншої держави (іноземці), декількох інших держав (біпатриди), а також осіб без громадянства (апатриди).
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про державний кордон України»[61] від 4 листопада 1991 р. територією України є суша, води, надра, повітряний простір, що обмежені лінією і вертикальною поверхнею, які проходить по цій лінії.
Поняттям «території України» охоплюються: 1) суша, море, річки, озера та інші водойми, надра землі в межах кордонів України, а також повітряний простір над сушею і водним простором, в тому числі і над територіальними водами (територіальним морем); 2) військові кораблі, приписані до портів на території України, які знаходяться під прапором України у відкритому морі, у територіальних водах або портах іншої держави; 3) невійськові кораблі, приписані до портів на території України, які знаходяться під прапором України у відкритому морі; 4) військові повітряні судна України, приписані до аеропортів на території України, які під розпізнавальним знаком України знаходяться у відкритому повітряному просторі, у повітряному просторі чи на аеродромі іншої держави; 5) невійськові повітряні судна України, які приписані до аеропортів на території України та знаходяться поза її межами у відкритому повітряному просторі під розпізнавальним знаком України.
Територіальна дія КК України поширюється на іноземне невійськове судно, яке знаходиться у територіальних водах чи порту України. Згідно з п. 30 ст. 20 Закону України «Про Державну прикордонну службу України»[62] державна прикордонна служба України має право забороняти сходження на берег і перебування на березі членів екіпажів іноземних невійськових суден та інших осіб, що перебувають на них і допустили правопорушення під час плавання та перебування в територіальному морі, внутрішніх водах, а також під час стоянки суден у портах України.
У той же час, не вважається територією України територія, на якій розташовані дипломатичні представництва інших держав в Україні, військові судна, що приписані до портів на території інших держав і плавають під їх прапорами, що знаходяться в територіальних водах чи портах України, а також військові повітряні судна інших держав, приписані до аеропортів на їх території під їх розпізнавальним знаком, що знаходяться у повітряному просторі чи на аеродромі України. Відповідно, на ці об’єкти не поширюється територіальна чинність КК України.
Мовне (філологічне) тлумачення ч. 2 ст. 6 КК з урахуванням протиставного сполучника «або» у тексті, що коментується, дає підстави для висновку про те, що злочин визнається вчиненим на території України, якщо будь-яка стадія злочинного діяння була вчинена або, розпочавшись, припинена на території України. Інакше кажучи, злочин визнається вчиненим на території України, якщо діяння, що утворюють його об’єктивну сторону, вчинені на території України: 1) розпочаті і закінчені на території України; 2) розпочаті за межами території України, але закінчені або припинені на її території. Наприклад, якщо виготовлення підробленихнедержавних цінних паперів здійснювалося у Франції, а їх збут та використання – в Україні (ст. 224 КК); 3) здійснені за межами території України, але злочинні результати наступили на її території. Наприклад, літак заміновано в аеропорту на території іншої країни, а вибух відбувся у повітряному просторі над територією України; 4) розпочаті і припинені на території України при умові, що в діяннях, вчинених на території України, є ознаки складу злочину; 5) розпочаті на території України і закінчені за ті межами при умові, що в діяннях, вчинених на території України, є ознаки складу злочину.
У разі, якщо умисний злочин вчиняється внаслідок умисного діяння декількох суб’єктів злочину (співучасників), він визнається таким, що вчинений на території України, коли хоча б один із співучасників (виконавець, організатор, підбурювач або посібник) діяв на території України і в його діянні є ознаки складу злочину, передбаченого чинним КК.
Відповідно до міжнародно-правових актів (наприклад, Віденська конвенція про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 року[63], Віденська конвенція про консульські зносини від 24 квітня 1963 року[64], Конвенція про спеціальні місії від 8 грудня 1969 року[65], Конвенція про привілеї та імунітети Об’єднаних Націй від 13 лютого 1946 року[66] тощо) і чинного законодавства України (наприклад, Закон України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р.[67], Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні від 10 червня 1993 року[68] та низка інших актів) дипломатичні представники іноземних держав та деякі інші особи наділені дипломатичним імунітетом. Це означає, у разі вчинення цими особами злочину на території України вони не підсудні по кримінальних справах судам України і питання щодо їх відповідальності вирішується дипломатичним шляхом.
Дипломатична недоторканність може бути повною і обмеженою.
Повна недоторканність обумовлює непідсудність по кримінальних справах судам України щодо будь-яких дій, незалежно від того, вчинені вони при виконанні офіційних функцій чи у будь-яких інших, наприклад, побутових відносинах.
Обмежена недоторканність обумовлює вказану непідсудність виключно щодо дій, вчинених при здійсненні певною посадовою особою її офіційних функцій.
У той же час, на осіб, які володіють дипломатичною повною чи обмеженою недоторканністю, може бути поширена кримінальна юрисдикція України, якщо відповідна держава дасть ясно виражену згоду на це і позбавить таку особу дипломатичного імунітету.
Принцип громадянства. Відповідно до цього принципу громадяни України та особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочини за її межами, підлягають кримінальній відповідальності за КК України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України (ч. 1 ст. 7 КК).
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про громадянство України»[69], громадянином України є особа, яка набула громадянство України в порядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами України; іноземець – особа, яка не перебуває в громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав; особа без громадянства – особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином.
Злочинність і караність діяння, вчиненого за кордоном громадянами України, а також особами без громадянства, які постійно проживають в Україні, визначаються за законодавством України про кримінальну відповідальність незалежно від того, чи визнається таке діяння злочином в тій країні, де воно було вчинено. Але існують випадки, коли особа має подвійне громадянство (наприклад, інша держава не визнає своїм обов’язком повідомляти Україну про надання свого громадянства тій чи іншій особі). В цьому разі, якщо під час провадження кримінальної справи встановлено, що особа має крім українського ще й громадянство іншої країни, слід виходити із того, що набуття цією особою іноземного громадянства є підставою для виключення її з громадянства України згідно з принципом єдиного громадянства.
Якщо громадянин України і особи без громадянства, які постійно в ній проживають, за вчинений в іншій державі злочин зазнали там же покарання, то згідно з ч. 2 ст. 7 КК він, у разі їх повернення в Україну, вдруге не підлягають кримінальній відповідальності за цей же злочин. Цей принцип цілком відтворює ст. 61 Конституції України, де зазначено: «Ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення», а також правовий принцип ne bis in idem (одна дія двічі не карається), який випливає із ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права від 16.12.1966 року[70]. У статтях 35–37 Європейської Конвенції про передачу провадження у кримінальних справах цей принцип визначений дещо вужче[71]. Так, згідно з ст. 35 цієї Конвенції договірна Держава не зобов’язана, якщо вона сама не клопотала про порушення кримінального переслідування, визнавати принцип ne bis in idem, якщо діяння, яке є підставою для судового рішення, було спрямоване проти особи або установи, або будь-якого майна, що має публічний статус в цій державі, або якщо особа, щодо якої було поставлене судове рішення, сама мала публічний статус в цій державі. Крім того, Договірна Держава, в якій діяння було вчинене або вважається таким згідно із законодавством цієї держави, не зобов’язана визнавати принцип ne bis in idem, якщо вона сама не клопотала про порушення кримінального переслідування.
Разом з тим засудження за межами України її громадянина або особи без громадянства, яка постійно проживає в Україні, у разі вчинення ними на території України нового злочину може мати для них певні правові наслідки. Згідно з ч. 2 ст. 9 КК рецидив злочинів, не відбуте покарання або інші правові наслідки вироку суду іноземної держави враховуються при кваліфікації нового злочину, призначенні покарання, звільненні від кримінальної відповідальності або покарання. Це положення також поширюється на іноземців і осіб без громадянства, які постійно не проживають в Україні, у разі вчинення ними злочину на території України.
У зв’язку з різним визначенням складу злочину у законодавстві різних країн про кримінальну відповідальність може постати проблема встановлення факту щодо зазнавання особою покарання за цей самий злочин або за інший. У такому випадку слід визначати, наскільки точну юридичну оцінку отримало фактично вчинене особою діяння.
Реальний та універсальний принципизакріплені у ст. 8 КК. Так, іноземці або особи без громадянства, які не проживають постійно в Україні, які вчинили злочини за її межами, підлягають в Україні відповідальності за Кримінальним кодексом України у випадках, передбачених міжнародними договорами або якщо вони вчинили передбачені цим Кодексом тяжкі або особливо тяжкі злочини проти прав і свобод громадян України або інтересів України. Ці принципи також засновується на загальновизнаних нормах і принципах міжнародного права, сутність яких полягає в тому, що будь-яка держава має право карати за діяння, що вчинені іноземцями за межами її території і порушують закони про кримінальну відповідальність, якщо ці діяння посягають на основні права і свободи її громадян або ставлять під загрозу безпеку держави.
Для того, щоб правильно застосовувати положення закону про кримінальну відповідальність, треба визначитися з такими поняттями як: «випадки, передбачені міжнародним договором», «тяжкий або особливо тяжкий злочин», «злочини проти прав і свобод громадян України або інтересів України».
Під випадками, передбаченими міжнародними договорами, розуміється те, що: 1) вчинені злочини належать до міжнародних злочинів або злочинів міжнародного характеру; 2) відповідно до міжнародних договорів України іноземець або особа без громадянства, яка не проживає постійно в Україні, котрі вчинили вказані злочини, не користуються імунітетом від кримінальної відповідальності і можуть бути видані.
Тяжким або особливо тяжким у контексті ст. 8 КК є злочин, який визначається таким КК України, а не законом про кримінальну відповідальність іншої країни. Відповідно до ст. 12 КК особливо тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі, а тяжким – злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років.
Під інтересами України щодо проблеми визначення меж дії реального принципу прийнято розглядати не лише державні інтереси у вузькому значенні даного поняття, але й інтереси особи українських громадян. Взагалі поняття «злочини проти прав і свобод громадян України або інтересів України» є оціночним і його необхідно визначати з урахуванням усіх конкретних обставин справи. Так, злочинами проти прав і свобод громадян України слід визнавати передбачені КК злочини проти життя та здоров’я особи, проти честі, волі та гідності особи, проти статевої свободи та недоторканості тощо. Злочинами проти інтересів України у конкретній ситуації можуть бути визнані злочини проти основ національної безпеки України, деякі злочини проти довкілля, проти миру та безпеки людства тощо.
Отже, за реальним принципом дії закону про кримінальну відповідальність в просторі, іноземці та особи без громадянства, які вчинили злочини передбачені КК, за її межами, підлягають в Україні відповідальності за КК України лише у випадках, коли: 1) це прямо передбачено міжнародними договорами; 2) вчинені ними злочини є тяжким або особливо тяжкими і спрямованими проти прав і свобод громадян України проти інтересів України. Застосування реального принципу можливе за умови, якщо іноземці або особи без громадянства, які в Україні не проживають, не були засуджені в іноземній державі і притягаються до кримінальної відповідальності на території України.
Універсальний (космополітичний) принцип виходить із міжнародно-правових зобов’язань України у сфері протидії злочинності. Його сутність полягає у спільності інтересів кількох держав у боротьбі зі злочинами, вчинення яких на території однієї держави здатне заподіяти шкоди й інтересам інших держав, у тому числі й Україні. Тобто міжнародними злочинами та злочинами міжнародного характеру є злочини, щодо яких міжнародними договорами, учасницею яких є Україна, передбачена універсальна (така, що не залежить від місця вчинення злочину і громадянства винної особи) юрисдикція. До таких злочинів можна віднести геноцид, торгівлю людьми, захоплення заручників, угин повітряних суден (літака, гелікоптера), піратство, фальшивомонетництво тощо.
Принцип екстрадиції.ЗКВ уперше ввело у систему норм Загальної частини інститут видачі осіб, які вчинили злочин (екстрадицію), хоча міжнародному праву він відомий давно. Основні його положення закріплені в ст. 10 КК, яка передбачає, що громадяни України та особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочини поза межами України, не можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду. Ч. 1 ст. 10 КК цілком відбиває положення ст. 25 Конституції України, відповідно до якого громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі. Взагалі, під поняттям «вчинення злочину за межами України», треба розуміти, що злочин вважається вчиненим на території України, якщо його було почато, продовжено, закінчено або припинено на території України, або якщо його виконавець або хоча б один із співучасників діяв на території України. Отже, аналізуючи ст. 10 КК, можна зробити такий висновок, що:
– іноземці, які вчинили злочини на території України і засуджені за них на підставі КК, не можуть бути передані для відбування покарання державі (у разі подвійного громадянства – одній з відповідних держав), громадянами якої вони є;
– іноземці, які вчинили злочини на території України і засуджені за них на підставі КК, не можуть бути передані для відбування покарання державі, громадянами якої вони є, якщо така передача не передбачена міжнародними договорами України;
– особи без громадянства, що постійно не проживають в Україні, які вчинили злочини на території України і засуджені за них на підставі КК, не можуть бути передані для відбування покарання іншій державі, якщо інше прямо не передбачено міжнародним договором, учасниками якого є Україна;
– іноземці, а також особи без громадянства, що постійно не проживають в Україні, які вчинили злочини за межами України і перебувають на її території, якщо вони не засуджені за них на підставі КК, можуть бути видані будь-якій іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності і віддання до суду, якщо така видача передбачена міжнародними договорами України. Притягнення ж їх до відповідальності за КК не виключається, якщо їх видача не передбачена міжнародними договорами України.
– іноземці, а також особи без громадянства, що постійно не проживають в Україні, які вчинили злочини за межами України і перебувають на її території, якщо вони засуджені за них на підставі КК, можуть бути передані будь-якій іноземній державі для відбування покарання, якщо така передача передбачена міжнародними договорами України (зокрема, Європейська конвенція про видачу правопорушників[72], Європейська конвенція про передачу засуджених осіб[73], Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах[74]; різні договори України між іншими країнами про правову допомогу в кримінальних справах (наприклад, Договір між Україною та Республікою Індія про взаємну правову допомогу в кримінальних справах[75])
Отже, під видачею осіб, які вчинили злочин, розуміють засновану на міжнародних договорах, загальновизнаних принципах права та нормах внутрішньодержавного права форму міжнародно-правової допомоги у кримінальних справах, що надається державою, на території якої знаходиться запитувана (обвинувачена чи засуджена) особа (запитуваною державою), державі, на території якої, громадянином якої або проти прав та свобод громадян якої чи її власних інтересів вона вчинила порушення кримінально-правової заборони (запитуючій державі), і полягає у відданні обвинуваченого з метою сприяння забезпеченню належних умов для здійснення правосуддя по тій категорії справ, які відносяться до компетенції останньої (держави), або засудженого для приведення до виконання обвинувального вироку національного суду запитуючої держави, що набрав законної сили[76].