Кримінальне право є однією з провідних та самостійних галузей українського права. Воно значно відокремлюється від інших галузей права, маючи при цьому свій власний предмет правового регулювання і метод правового регулювання, а також свою систему нормативних приписів. Разом з тим, кримінальне право є складовою частиною системи національного українського права, тому йому притаманні основні принципи та риси, що характеризують сучасне національне право України.
Загальні положення теорії кримінального права досліджувалися у наукових працях вчених минулого СРСР і СНД, таких як П. П. Андрушко, Л. В. Багрій-Шахматов, Ю. В. Баулін, М. О. Бєляєва, В. І. Борисов, Ф. Г. Бурчак, Я. М. Брайнін, О. В. Волох, С. Б. Гавриш, В. О. Глушков, В. В. Голiна, В. К. Грищук, Н. О. Гутурова, В. П. Ємельянов, М. Й. Коржанський, О. М. Костенко, В. М. Кудрявцев, Ю. I. Ляпунов, П. С. Матишевський, М. І. Мельник, П. П. Михайленко, А. А. Музика, В. О. Навроцький, П. I. Орлов, М. I. Панов, О. А. Пiняєв, О. Я. Свєтлов, В. В. Сташис, Є. Л. Стрельцов, В. Я. Тацій, В. П. Тихий, О. М. Яковлєв та інші.
У доктрині КПР дорадянського часу кримінальне право трактувалося як «сукупність законів, звичаїв і положень судової практики»[1]. Іншого погляду дотримувався М. С. Таганцев, який розглядав кримінальне право як «сукупність юридичних правил, що визначають відношення, виникаюче між державною владою і тими порушеннями правового порядку, які ми називаємо злочинами»[2]. І в зарубіжних країнах одні автори КПР розглядали і розглядають лише як писані, встановлені законом норми права; інші – як сукупність норм, що не лише встановлені законом, а й містяться в звичаях і вироблені практикою. У сучасних умовах до того є соціально-правові підстави. Наприклад, щодо Англії, США і деяких інших країн правильною буде трактування кримінального права як сукупності законів, звичаїв і положень судової практики. Щодо континентальної системи права (Франція, ФРН, Італія тощо) найправильнішою є перша точка зору. Так, відомий німецький криміналіст Ф. Лист вважав, що кримінальне право – це сукупність норм, за допомогою яких держава з відомими фактичними відносинами (злочинними діяннями) пов’язує юридичні наслідки – покарання[3].
У часи дорадянської України норми КПР формулювалися і містилися в судебниках, судних грамотах, статутах, уложеннях, положеннях, видавалися за найвищим наказом чи вказівкою самодержця, а в роки радянської влади – містилися в різних актах органів державної влади і управління спочатку УСРР, а потім – органів державної влади СРСР і УРСР. В ці роки в нашій країні цілком заперечувалося значення звичаїв і судового прецеденту як джерел кримінального права.
Однак слід зазначити, що КПР України, як й інших країн, бере свій початок у звичаєвому, неписаному праві. Звичаї і положення судової практики довгі роки були живильним середовищем чи основою писаного кримінального права. І в наш час роз’яснення ПВСУ, а також рішення у кримінальних справах Верховного Суду України мають важливе значення для подолання протиріч, наявних у КПР України.
Норми кримінального права не лише встановлюють нормативні положення, що регламентують питання про те, які суспільно небезпечні діяння визнаються злочинами і які види покарань чи інші засоби кримінально-правового впливу можуть застосовуватися до осіб, які їх вчинили, але також визначають завдання і структуру законодавства України про кримінальну відповідальність, підставу і принципи кримінальної відповідальності, межі і принципи чинності ЗКВ у часі та просторі, відповідальність за співучасть у злочині, поняття та відповідальність за вчинення суспільно небезпечних діянь, що охоплюються поняттям «множина злочинів», особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх тощо.
Отже, кримінальне право – це сукупність юридичних норм, встановлених Вищим органом законодавчої влади держави, що визначають злочинність та караність діяння, а також інші кримінально-правові наслідки його вчинення.
Самостійність кримінального права як галузі права обумовлена його специфічними ознаками:
– лише КПР є законодавчою базою для визначення злочинності діяння, його караності та інших кримінально-правових наслідків вчинення злочину;
– КПР має власний предмет правового регулювання – лише ті суспільні відносини, які виникають у зв’язку з вчиненням злочину. Крім того, що стосується суб’єктів кримінально-правових відносин, то з однієї сторони, виступають особи, які вчинили злочини, а з іншої – держава в особі органів правосуддя та потерпілі від злочину особи;
– КПР притаманна особливість методу правового регулювання вищезазначених суспільних відносин, суть якого полягає у визначені злочинності та караності діяння;
– якщо норма права – це обов’язкове правило необхідної (правомірної) поведінки, то диспозиція статті Особливої частини КК фіксує соціальну аномалію, передбачає недозволений вид людської поведінки, визначає ознаки вкрай небажаних для держави та суспільства діянь[4];
– згідно з ч. 4 ст. 3 КК застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією заборонено.
Єдиною нормативно-правовою базою кримінального права є КК України[5], який ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права.
Кримінальне право України поділяється на дві частини: Загальну та Особливу.
Загальна частина КК України зосереджує визначальні норми загального значення; їх дія поширюється на всі приписи Особливої частини кримінального права. Ці норми передбачають: завдання Закону України про кримінальну відповідальність, підставу кримінальної відповідальності, чинність Закону України про кримінальну відповідальність у часі та просторі, поняття злочину, його видів та стадій, форми вини, поняття суб’єкту злочину, співучасть у злочині, множину злочинів, обставини, що виключають злочинність діяння, звільнення від кримінальної відповідальності, покарання та його види, призначення покарання, звільнення від покарання та його відбування, судимість, примусові заходи медичного характеру та примусове лікування, особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх. Сутність і призначення норм Загальної частини ЗКВ виявляються лише в її органічній єдності з положеннями Особливої частини.
Особлива частина ЗКВ містить конкретні суспільно небезпечні діяння, які Кримінальним кодексом визнаються злочинами. Вчинення такого діяння тягне за собою можливість покладення на винну особу заходів кримінальної відповідальності та призначення їй певного виду кримінально-правових засобів впливу[6]. При цьому майже всі диспозиції статей Особливої частини КК визначають діяння з боку однієї особи – виконавця суспільно небезпечного діяння. Умови кримінальної відповідальності за умисне вчинення злочину діями кількох осіб містяться в Загальній частині ЗКВ – в статтях про співучасть, тобто в статтях 26, 27, 28 КК України.
Загальна та Особлива частини Закону України про кримінальну відповідальність складають єдину галузь українського права – кримінальне право. Застосування норм Особливої частини можливе лише з урахуванням положень, що містяться у нормах Загальної частини КК. Наприклад, якщо особа вчинила декілька злочинів і їй необхідно призначити покарання за сукупністю злочинів, нам слід звернутися, перш за все, до норм розділу VII Загальної частини КК, що містять визначення сукупності злочинів, потім до статей Особливої частини, які порушила особа, і в порядку, передбаченому статтею 70 Загальної частини КК призначити покарання.
Кримінальне право України вивчає не лише норми ЗКВ, а й практику застосування цих норм судами, тобто їх дію. Вище при розгляді особливостей кримінального права як галузі права ми звернули увагу на те, що кримінально-правові відносини виникають при вчиненні особою суспільно небезпечного діяння між цією особою, з одного боку, потерпілим та державою – з іншого. Це означає, по-перше, що до особи, яка вчинила злочин, можуть бути вжиті заходи державного впливу і на неї може бути покладена кримінальна відповідальність, а по-друге, держава наділяється правом переслідувати злочинця в кримінально-процесуальному порядку, доводити його вину у вчиненні злочину і застосовувати до нього кримінально-правову санкцію. Ці права та обов’язки суб’єктів складають матеріальний зміст кримінально-правових відносин. Кримінально-правові відносини існують незалежно від того, чи відома органам державної влади особа, яка вчинила злочин, чи виявити її не вдалося. Такі відносини будуть існувати доти, доки вони не будуть припинені або доки не відпадуть підстави, що сприяли їх виникненню. Із моменту вчинення злочину (початок кримінально-правових відносин) виникає у держави право притягнути винну у його вчиненні особу до кримінальної відповідальності.
Таким чином, предметом кримінального права є лише ті суспільні відносини, що виникають у зв’язку з вчиненням злочину і необхідністю відповідного закону реагування з боку держави на його вчинення.
Поряд із предметом правового регулювання виділяється також предмет охорони кримінального права, що охоплює собою найзначущі для суспільства і держави інтереси. Слід враховувати, що предмет кримінально-правової охорони вміщує не будь-які соціальні відносини, а тільки ті з них, що, по-перше, представляють для суспільства і держави підвищену цінність, а по-друге, взяті під захист законом про кримінальну відповідальність.
Як зазначалося вище, самостійність українського кримінального права як галузі права обумовлена його специфічними ознаками і перш за все, специфічністю кримінально-правових відносин, що виникають між особою, яка вчинила злочин, та державою в особі органів правосуддя. Охорона державою прав, свобод і законних інтересів людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства здійснюється також специфічним, притаманним лише КПР методом – визначенням злочинності і караності діяння, тобто застосуванням до винної у вчиненні злочину особи певного виду покарання.
У теорії права метод правового регулювання визначається, як сукупність певних засобів, за допомогою яких регламентуються та охороняються стосунки між суб’єктами правовідносин.
Для врегулювання суспільних відносин у кримінальному праві використовуються різні методи, що дозволяють ефективно упорядкувати поведінку суб’єктів правовідносин. Метод кримінального права – це сукупність прийомів і способів, за допомогою яких здійснюється захист суспільних відносин, що складають предмет досліджуваної галузі права.
В кримінальному праві використовується чотири основних метода: встановлення законодавчої заборони на вчинення певного суспільно небезпечного діяння; встановлення покарання за порушення зазначеної заборони; наділення суб’єктів кримінальних правовідносин правом на заподіяння шкоди для захисту суспільних інтересів, а також заохочення до суспільно корисної, правомірної поведінки.
Встановлення заборони на вчинення злочинного посягання є визначальним для сфери дії норм КПР. Заборона якого-небудь варіанта антигромадського діяння, що представляє підвищену небезпеку, дозволяє попередити його вчинення і, тим самим, перешкоджає заподіянню шкоди суспільним відносинам. Діючи в межах правових розпоряджень, суб’єкт поводиться правомірно, що є суспільно корисним варіантом поведінки і дозволяє найбільш раціональним чином побудувати всю систему соціальних відносин.
Другим методом КПР є законодавче встановлення відповідальності за порушення вищевказаної заборони. Цей метод наповнює засіб кримінально-правового впливу на суспільні відносини реальним змістом. Він застосовується в тому випадку, якщо суб’єкт переступає правове обмеження і посягає на охоронювані законом соціальні зв’язки. Реалізація кримінальної відповідальності є відповідною реакцією з боку держави на вчинення злочину. Застосування цього методу дозволяє припинити подальше вчинення кримінально-правового делікту, що вже почався, відновити порушені суспільні відносини, а також здійснити на винного виховний вплив. Крім того, наявність у законі дуже серйозних примусових заходів сприяє попередженню кримінально-правових деліктів, утримуючи несвідомих громадян від їх вчинення шляхом загрози можливості застосування покарання.
Третій метод нормативного регулювання суспільних відносин, що складають предмет КПР, пов’язаний з наділенням громадян правом на вчинення певних дій. У деяких випадках виникають ситуації, при яких відбувається зіткнення кількох охоронюваних законом суспільних відносин. При цьому збереження одного з них стає можливим лише шляхом нанесення шкоди іншому. У цьому зв’язку за наявності відповідних умов закон про кримінальну відповідальність наділяє особу правом на заподіяння певної шкоди з метою захисту охоронюваних суспільних відносин. Так, наприклад, при необхідній обороні (ст. 36 КК України) особа, яка захищається, заподіюючи шкоду тому, хто посягає, тим самим захищає інтереси особи, суспільства і держави. Враховуючи це, таке діяння не може бути визнане злочинним і особа, яка його вчинила, не підлягає кримінальній відповідальності. Надання у такій ситуації права на змушене заподіяння шкоди дозволяє припинити злочин і, тим самим, вирішити завдання закону про кримінальну відповідальність.
Останнім методом КПР є заохочення до суспільно корисної, правомірної поведінки. За сучасним тлумачним словником заохочення – це дія зі значенням заохотити або те, що заохочує кого-небудь до чогось; заохотити значить спонукати кого-небудь різними способами до певних дій[7]. Заохочувальні властивості мають кримінально-правові приписи, закріплені в нормах КК України про: загальні види звільнення від кримінальної відповідальності (наприклад, звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям (ст. 45); звільнення від покарання (ст. 75–79 КК); спеціальні види звільнення особи від кримінальної відповідальності після вчинення нею злочинів, передбачених: ч. 2 ст. 111 «Державна зрада», ч. 2 ст. 114 «Шпигунство» тощо.