Суб’єктом злочину може бути лише осудна особа. Осудність особи є однією з обов’язкових умов притягнення її до кримінальної відповідальності за вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК, і водночас являється однією із загальних характеристик суб’єкта злочину. ЗКВ містить визначення осудності у статті 19 КК України. За цією статтею «осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними».
Осудність у широкому смислі – це такий стан психіки людини, за якого вона усвідомлює характер своє поведінки, розуміє її значення і може керувати своїми вчинками.
Як і всі вчинки, так і злочинні дії людини, завжди визначаються її свідомістю і волею. У разі вчинення злочину особа розуміє зміст і значення своєї поведінки та свідомо спрямовує її на досягнення бажаних для неї результатів. Осудна особа завжди має свободу вибору своєї поведінки і спроможна вибрати правомірний її варіант. Саме цим осудна особа відрізняється від неосудної. Осудність – це спроможність особи розуміти значення свого діяння та свідомо керувати ним, а також пов’язана з цим здатність відповідати за вчинений злочин.
Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані ПЗМХ (ч. 2 ст. 19 КК).
Неосудна особа не підлягає кримінальній відповідальності за вчинене нею суспільне небезпечне діяння, оскільки воно вчиняється без відповідного усвідомлення або волі. До такої особи за призначенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру, якщо така особа за характером вчиненого нею діяння і за своїм психічним станом становить небезпеку для суспільства.
Медичний (біологічний) критерій неосудності пов’язаний із хворобливою природою психічного розладу здоров’я людини. Це хронічне психічне захворювання, тимчасовий розлад психічної діяльності, недоумство чи інший хворобливий стан психіки (ч. 2 ст. 19 КК). Для наявності медичного критерію достатньо одного із зазначених видів психічного розладу здоров’я людини.
Під хронічним психічним захворюванням розуміється постійна, безперервна, важко виліковна психічна хвороба, яка має тенденцію до періодичного прояву хворобливих явищ: шизофренія, епілепсія, прогресуючий параліч, енцефалічий психоз, старечий психоз тощо.
Тимчасовий розлад психічної діяльності характеризується раптовим приступом психічної хвороби, швидким її розвитком, відносно нетривалим перебігом, що закінчується одужанням. Це – гострий реактивний і маніакально-депресивний психози, патологічне сп’яніння, патологічний афект, стан марення, паморочний стан свідомості тощо.
Недоумство (олігофренія) – це розумова недорозвиненість, неповноцінна розумова діяльність. Порушення розумової діяльності може бути уродженим або набутим внаслідок інфекційного чи іншого захворювання, отриманої травми тощо. Слабоумство може бути у формі: ідіотії (глибокий ступінь розумової недорозвиненості), імбецильності (менш глибокий ступінь), дебільності (легка форма порушення розумової діяльності).
Інший хворобливий стан – це стан, що не є хронічною душевною хворобою і не є тимчасовим розладом душевної діяльності, але за своїм психопатологічним порушенням може бути прирівняний до них. Це тяжкі форми психопатії та психастенії, стан абстиненції при наркоманіях (морфійне голодування), під час яких у хворого може бути порушена здатність до розумової або вольової діяльності.
Юридичний (психологічний) критерій неосудності включає інтелектуальну ознаку – особа «не могла усвідомлювати своїх дій» – і вольову – особа «не могла керувати ними» (ч. 2 ст. 19 КК). Свідомість і воля тісно пов’язані між собою і знаходять свій вияв у психологічній діяльності людини.
Інтелектуальна ознака неосудності означає, що особа не здатна усвідомлювати (розуміти) фактичний бік і (або) соціальний зміст своєї поведінки, її наслідків на момент вчинення нею конкретного суспільне небезпечного діяння.
Вольова ознака неосудності – це нездатність особи керувати під час вчинення суспільне небезпечного діяння своїми діями.
Для визнання особи неосудною достатньо однієї ознаки – інтелектуальної або вольової, якщо вона обумовлена одним із видів хворобливого розладу психічної діяльності.
Отже, особа, яка не усвідомлює своєї поведінки, або усвідомлює, але не може керувати своїми діями внаслідок розладу психічної діяльності, вважається неосудною і не підлягає кримінальній відповідальності. За наявності даних, що викликають сумнів щодо осудності обвинуваченого або підсудного, обов’язково призначається психіатрична експертиза (п. 3 ст. 76 КПК).
У ч. 3 ст. 19 КК передбачені випадки, коли не підлягає покаранню особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. До такої особи за рішенням суду можуть застосовуватися ПЗМХ, а після одужання така особа може підлягати покаранню.
Таким чином, особа вчинила злочин у стані осудності, але потім, до винесення судом вироку, захворіла на душевну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії або керувати ними. До такої особи за призначенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру. Після одужання така особа може підлягати покаранню, якщо не закінчився строк давності притягнення до кримінальної відповідальності або не з’явились інші підстави для звільнення від кримінальної відповідальності і покарання. Примусові заходи медичного характеру підлягають у цьому випадку скасуванню. Одночасно із скасуванням примусових заходів медичного характеру щодо видужалої особи, яка захворіла на душевну хворобу після вчиненого злочину, суд має вирішити питання про відновлення кримінальної справи. При цьому, у випадках спливу строку давності притягнення до кримінальної відповідальності, скасування ЗКВ, наявності акта про амністію та інших підстав, передбачених законом, за згодою особи, щодо якої розглядається справа, коли така згода необхідна, кримінальну справу необхідно закрити.
Якщо підстав для закриття справи немає, кримінальну справу відносно особи, неосудність якої була встановлена в судовому засіданні, необхідно надіслати відповідному суду першої інстанції для розгляду по суті, а в усіх інших випадках – прокуророві для проведення попереднього слідства. Час перебування особи у медичному закладі зараховується у строк відбування покарання, якщо вона засуджується до позбавлення волі або виправних робіт (ч. 1 ст. 423 КПК).
Стаття 21 КК «Кримінальна відповідальність за злочини, вчинені у стані сп’яніння внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів або інших одурманюючих речовин» визначає принципові положення щодо відповідальності за злочини, вчинені у стані сп’яніння, згідно з якими «особа, яка вчинила злочин у стані сп’яніння внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів або інших одурманюючих речовин, підлягає кримінальній відповідальності». Позиція КК України щодо відповідальності за вчинення злочину в стані сп’яніння або на ґрунті алкоголізму чи наркоманії вирізняється такими особливостями: 1) особа, яка вчинила злочин в стані сп’яніння, не звільняється від кримінальної відповідальності (ст. 21 КК); 2) вчинення злочину особою, що перебуває у стані алкогольного сп’яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів включено до переліку обставин, що обтяжують відповідальність, хоч і обумовлено, що суд залежно від характеру злочину може не визнати цю обставину як таку, що обтяжує відповідальність (п. 13 ст. 67 КК).
У ст. 21 КК мається на увазі звичайне фізіологічне сп’яніння, яке виникає внаслідок вільного вживання алкогольних напоїв, наркотиків, психотропів чи інших одурманюючих засобів. Стан фізіологічного сп’яніння характеризується тим, що до нього особа доводить себе свідомо і при цьому не втрачає здатності усвідомлювати свої дії і керувати ними. Тому особа, яка вчинила злочин у стані алкогольного сп’яніння або під впливом наркотиків, психотропних речовин чи інших одурманюючих засобів, підлягає кримінальній відповідальності.
Систематичне і тривале алкогольне, наркотичне чи токсичне сп’яніння часто призводить до сп’яніння патологічного – у вигляді білої гарячки, алкогольної галюцинації та марення. Патологічне сп’яніння є однією з форм захворювання з тимчасовим розладом душевної діяльності. Людина в такому стані неспроможна усвідомлювати суспільну небезпечність діяння, яке вона вчиняє, і не в змозі керувати своїми діями. Така людина визнається неосудною, до неї можуть бути застосовані, відповідно до ст. 19 КК, лише примусові заходи медичного характеру.
Аналіз ст. 21 КК України надає можливість автору стверджувати, що в ній повинні бути чітко зазначені підстава і межі кримінальної відповідальності за злочини, вчинені в стані сп’яніння, які б не суперечили принципу вини, тому що саме в цьому і полягають труднощі обґрунтування кримінальної відповідальності у вищевказаних випадках. Нам уявляється, що ця норма повинна мати на увазі будь-який ступінь сп’яніння, а не стан сп’яніння взагалі та його різновиди. Це дозволить виключити постановку такого питання в правозастосовчій практиці і надасть можливість точно реалізувати положення закону щодо покладення заходів кримінальної відповідальності на осіб, які вчинили злочин у будь-якому ступені сп’яніння, і не розглядати середній ступінь сп’яніння як пом’якшуючу ознаку, а важкий як обставину, що виключає осудність. Вказівка на те, що особи, які вчинили злочин у стані сп’яніння, підлягають кримінальній відповідальності не взагалі, а на загальних підставах виключить, на думку автора, як можливість пом’якшення покарання таким особам, так і застосування ст. 20 КК України, що припускає таку можливість.
Разом з тим, ст. 21 КК України повинна диференціювати правові наслідки, що настають у випадку вчинення суспільно небезпечних діянь у стані патологічного сп’яніння. Включення цього положення обумовлене тим, що ряд авторів пропонують не проводити розмежування між патологічним сп’янінням і важким ступенем фізіологічного сп’яніння на тій підставі, що глибоке сп’яніння нібито виключає осудність. Складність такого розмежування полягає в доволі широкому різноманітті індивідуальних особливостей сприйняття алкоголю, його дії на організм (або дія наркотиків, токсичних речовин). Ось чому важко погодитися з думкою, що проблема неосудності вирішена в юридичній науці й практиці, а також судовій психіатрії[142].
Обмежена осудність. Стан осудності і неосудності є протилежними станами людської психіки: у першому випадку індивід визнається практично здоровим, у той час як в іншому – він вважається цілком хворим. Однак гама психічних станів не може бути зведена лише до «плюса» чи «мінусу». Поняття психічного здоров’я є дуже умовним і не має суворо встановлених критеріїв. Завдяки цьому не можна встановити чітких критеріїв розмежування здорового стану і стану, що характеризується психічною хворобою. На цій підставі чинний закон про кримінальну відповідальність (стаття 20 КК) вводить нове поняття «обмеженої осудності» в розгляд питання щодо осудності.
Згідно з ч. 1 ст. 20 підлягає кримінальній відповідальності особа, визнана судом обмежено осудною, тобто така, яка під час вчинення злочину, через наявний у неї психічний розлад, не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними. Закон про кримінальну відповідальність вводить це поняття для того, щоб суд враховував обмежену осудність особи при призначенні їй покарання, а також міг застосовувати примусові заходи медичного характеру відповідно до ч. 2 ст. 20 КК[143].