Питання про вину є одним з обговорюваних у науці кримінального права. Історія становлення і розвитку інституту вини показує складний і суперечливий шлях його становлення залежно від епохи, тобто суспільно-економічної формації суспільства і рівня розвитку науки кримінального права[145]. У XVІІ ст. німецький криміналіст Пуфендорф запропонував релігійну теорію теологічного поняття провини «за гріх». Однак, на думку А. А. Піонтковського, ця теорія «індивідуалізувала відповідальність, протистоячи об’єктивному ставленню у вину і колективній відповідальності»[146]. Пізніше І. Кант та Г. Гегель розглядали вину з позицій метафізичного поняття «свободи волі»[147]. «Батько» російської криміналістики С. І. Баришев пішов шляхом Г. Гегеля, вважаючи, що «воля – необхідна умова... юридичного ставлення у вину»[148]. Таке уявлення про вину як вираження психічної основи особи і як «діяння, що не відповідає законам»[149], довго домінувало в науці кримінального права. У XVІІІ ст. розуміння поняття «вина» у світовій історії кримінального права змінювалося від суб’єктивного антропологічного ставлення у вину (Ломброзо) до соціальних детерміничних «коренів» вини. Зазначений підхід вчених до питання вини ставив під сумнів можливість впливу кримінальної відповідальності на поведінку. При цьому кримінальна відповідальність і покарання виступають як відплата, що позбавлена будь-якої закономірності. Тому ч. 2 ст. 2 у КК законодавець чітко встановлює положення, відповідно до якого особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.
Отже, однією з обов’язкових передумов настання кримінальної відповідальності є вчинення суспільно небезпечного діяння за наявності вини особи і заподіяння внаслідок його вчинення злочинного наслідку. Кримінально-правові засоби впливу примусового характеру застосовуються до особи, яка представляє підвищений ступінь суспільної небезпеки, що визначається наявністю в її свідомості укорінених антигромадських поглядів або несумлінного ставлення до суспільних відносин, які мають підвищену значущість. Названі установки знаходять своє безпосереднє вираження у вчиненні винним злочинного діяння, що заподіює шкоду інтересам особи, суспільства і держави.
Сказане означає, що обов’язковою умовою злочинності діяння є вина, яка виражає негативне чи легковажне психічне ставлення суб’єкта до охоронюваних законом суспільних відносин. Так, П. С. Дагель визначає вину як негативне ставлення особи, яка вчинює злочин, до охоронюваних кримінальним правом інтересів суспільства, що виражається у вчиненні нею суспільно небезпечного діяння[150]. Невипадково, відповідно до принципу вини, закріпленому у ст. 2 КК, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.
Вина – внутрішнє (психічне) ставлення особи до вчинюваного нею суспільно небезпечного діяння, і суспільних відносин, яким внаслідок його вчинення заподіюється реальна шкода чи створюється загроза її заподіяння.
ЗКВ виходить з того, що людина підлягає відповідальності лише в тому разі, якщо вона вчинила суспільно небезпечне діяння, розуміючи фактичний зміст своєї поведінки і маючи здатність керувати нею. В іншому випадку заподіяння шкоди визнається невинним, що виключає ознаки складу злочину і, отже, можливість притягнення особи до кримінальної відповідальності. Наприклад, А. обвинувачувався в незаконному обігу сильнодіючих речовин. З метою збуту на ринку він придбав дев’ять пляшок тетраетилсвинцю, що згідно з висновком експертизи відноситься до сильнодіючих отруйних речовин. Вироком суду А. був виправданий, оскільки тетраетилсвинець використовується в технічних цілях як антидетонатор при додаванні до бензину. Було встановлено, що раніше А. купував зазначену речовину в магазинах звичайним чином. За таких обставин суд обґрунтовано дійшов висновку про те, що підсудний не мав уяви про тетраетилсвинець як про сильнодіючу речовину, завдяки чому в його діях відсутній склад злочину.
Зміст вини утворюють два обов’язкові елементи, що у своїй сукупності є вираженням психічної діяльності людини – інтелектуальний і вольовий.
Інтелектуальний елемент означає здатність особи усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку вчинюваного діяння, а також передбачати можливість чи неминучість настання суспільно небезпечного наслідку. Вольовий елемент – психічне ставлення винного до вчинюваного ним діяння, що характеризується прагненням настання певного наслідку, чи навпаки небажанням його заподіяння, а також здатність керувати своєю поведінкою.
Різні зміст і взаємне поєднання інтелектуального і вольового елементів утворюють дві форми вини: умисел (ст. 24 КК) і необережність (ст. 25 КК). У свою чергу умисел поділяється на прямий і непрямий, а необережність на злочинну самовпевненість і злочинну недбалість. Судова практика виділяє особливий різновид умисного посягання – злочин, вчинений з двома формами вини.
Форма вини – це встановлене законом про кримінальну відповідальність певне взаємопоєднання елементів свідомості і волі особи, яка вчиняє злочин, що характеризує її ставлення до діяння і його наслідків.
Поділ вини на форми має велике практичне значення, дозволяючи, по-перше, правильно оцінювати юридичний зміст вчиненого діяння. Багато злочинів за змістом суб’єктивної сторони можуть бути лише умисними або лише необережними. Завдяки цьому їхня правильна кваліфікація безпосередньо залежить від правильного з’ясування форми і виду вини. Крім того, форми вини мають різний ступінь суспільної небезпеки. За загальним правилом умисне заподіяння шкоди становить великішу небезпеку, ніж необережне. Встановлення тієї чи іншої форми вини має також інші правові наслідки. Так, злочини, що відносяться до категорії особливо тяжких можуть бути лише умисними, рецидив має місце тільки при вчиненні умисних злочинів, форма вини враховується при визначенні виду УВП у разі призначення покарання у виді позбавлення волі на певний строк тощо.
Вина є не тільки правовою, але й також соціальною категорією, тому що в ній відображається ставлення винного до найважливіших суспільних благ та інтересів, що мають особливе значення. Соціальну сутність вини утворює антисуспільна установка, що виразилася у злочині, щодо основних суспільних цінностей (життя, здоров’я особи, відносин власності, громадської безпеки тощо).
В умисних злочинах таке ставлення є негативним. Наприклад, винний умисно знищує чуже майно. Тут його ставлення до такого суспільного блага як власність має явно негативний характер. Він усвідомлює значущість цього інтересу, шкідливість можливих наслідків і, не дивлячись на це, здійснює злочинне посягання.
При необережній формі вини ставлення є зневажливим або недостатньо дбайливим. Наприклад, під час проведення робіт С. залишив трактор із включеним двигуном. У цей час трактор почав рух, внаслідок чого наїхав на А. і В., заподіявши їм шкоду здоров’ю. У цьому випадку суб’єкт не передбачав можливості настання вказаного наслідку, хоча в такій ситуації міг і повинний був його передбачити. На цій підставі у наведеному прикладі винний виразив недбале ставлення до такого суспільного інтересу, яким є здоров’я особи.