Найнебезпечнішою формою вини є умисел, що характеризується свідомим вчиненням суб’єктом суспільно небезпечного діяння і передбаченням можливості чи неминучості настання злочинного наслідку. Підвищена небезпека цієї форми вини диктується тим, що вчиняючи умисний злочин, винний усвідомлено йде на заподіяння шкоди суспільним інтересам, бажаючи при цьому настання зазначеного у законі наслідку або відносячись до нього байдуже, що свідчить про глибину і стійкість антисуспільних установок такої особи. В умисних злочинах знаходять відображення негативне ставлення з боку винного до суспільних відносин, що представляють особливу значущість для особи, суспільства і держави, його готовність «потоптати» чужі права і свободи на користь власних інтересів. Також варто враховувати, що умисні злочини займають у загальній структурі злочинності найбільшу питому вагу порівняно з діяннями, що вчиняються через необережність.
Відповідно до ч. 1 ст. 24 КК умисел поділяється на прямий і непрямий. Першим і найнебезпечнішим видом цієї форми вини є прямий умисел. Згідно з ч. 2 ст. 24 КК прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання.
Розглянемо зміст інтелектуального і вольового елементів цього виду умислу. Інтелектуальний елемент прямого умислу вміщує дві ознаки: усвідомлення суспільної небезпеки вчиненого діяння і передбачення можливості чи неминучості настання суспільно небезпечних наслідків.
Усвідомлення суспільної небезпеки означає, що винний розуміє як фактичну сторону вчинюваного діяння, так і його соціальне значення. Це говорить про те, що в процесі злочинного посягання свідомістю винного охоплюються всі значущі обставини (обстановка, місце, час, особа потерпілого, знаряддя і засоби злочину тощо). Наприклад, позбавляючи життя іншу людини, винний розуміє, що в його руці знаходиться ніж, яким він завдає поранення живій особі, а також, що внаслідок його дій потерпілий може загинути. Крім того, винний усвідомлює, що протиправне заподіяння смерті людині є суспільно небезпечним, тобто заподіює шкоду охоронюваним законом відносинам.
Сказане не означає, що суб’єкт має усвідомлювати всі фактичні обставини справи. Так, він може не знати ім’я потерпілого, точної вартості майна, що викрадається, марки автомобіля, яким незаконно заволодіває тощо. Разом з тим, його свідомістю мають охоплюватися основні, юридично значущі обставини. Наприклад, Філоненко продав своєму знайомому Кулоненку шкіряну куртку, стверджуючи, що вона належить йому. Згодом з’ясувалося, що куртка була викрадена. У цьому випадку дії Кулоненка за об’єктивними ознаками утворюють склад злочину, передбаченого ст. 198 КК України. Однак незнання Кулоненком тієї обставини, що придбана куртка була викрадена, виключає обов’язкову ознаку прямого умислу – усвідомлення суспільної небезпеки діяння (купуючи куртку він вважав, що вчинює правомірну дію). На цій підставі вчинене не є злочином завдяки відсутності суб’єктивної сторони.
Усвідомлення суспільної небезпеки діяння, як правило, не припускає як обов’язкову ознаку – необхідність розуміння його протиправності. Наприклад, жорстоко поводжуючись з тваринами (ст. 299 КК України), винний може не усвідомлювати що це діяння заборонене ЗКВ. Зазначена обставина за наявності інших ознак складу злочину, не звільняє його від кримінальної відповідальності. У цьому разі діє загальновідоме правило: «незнання закону не звільняє від відповідальності», тому що особа розуміє, що жорстоке поводження з тваринами заподіює шкоду суспільним відносинам.
Слід також враховувати, що в складі злочинів, пов’язаних з порушенням спеціальних правил, усвідомлення протиправності вчинюваного діяння повинно обов’язково входити до змісту умислу винного. Наприклад, порушення правил безпеки під час виконання робіт з підвищеною небезпекою (ст. 272 КК України) припускає свідоме недотримання особою зазначених правил, оскільки нею охоплюється знання цих правил. Про такі знання може свідчити факт проведення інструктажу перед роботою, складання іспитів чи заліків на знання відповідних правил[151].
Передбачення – це здатність особи припускати подальший розвиток подій і настання внаслідок суспільно небезпечного діяння передбачених законом наслідків. У разі вчинення злочину з прямим умислом винний може передбачати як можливість, так і неминучість заподіяння шкоди.
Можливість як ознака інтелектуального елемента прямого умислу означає, що в цій ситуації вчинення діяння з високою імовірністю є причиною настання суспільно небезпечного наслідку. Завдання шкоди тут визнається закономірним, але не єдино можливим результатом злочину. Наприклад, бажаючи вчинити вбивство, винний сильно б’є потерпілого по голові черешком від лопати. У цьому випадку заподіяння смерті є дуже ймовірним, але не єдиним наслідком (потерпілий може залишитися живим), завдяки чому можна говорити про можливість її настання.
Неминучість заподіяння суспільно небезпечного наслідку припускає, що в цій ситуації його настання є не тільки закономірним, але й також єдино можливим результатом вчинення суспільно небезпечного діяння. Так, незаконна порубка дерев з неминучістю завдає шкоду лісовому фонду. Необхідно зазначити, що, якщо винний передбачає неминучість настання наслідків, можна говорити тільки про прямий умисел. Непрямий умисел, так само як і необережність у цьому випадку виключені, тому що усвідомлення суб’єктом неминучості заподіяння шкоди свідчить про бажання настання суспільно небезпечного наслідку.
Вольовий елемент прямого умислу утворюють сукупність двох взаємозалежних ознак: бажання і прагнення до настання суспільно небезпечного наслідку.
Бажання – прагнення винного до конкретного злочинного результату вчинюваного злочину. При цьому він прагне заподіяти саме ті наслідки, що передбачені нормою ОЧ КК. Наприклад, встановлюючи капкан при вчиненні незаконного полювання (ст. 248 КК) суб’єкт бажає, щоб у нього потрапила дика тварина.
Прагнення як ознака вольового елемента прямого умислу характеризується тим, що винний не тільки вітає настання злочинного результату, але й докладає певних зусиль для його досягнення. Так, Х. був засуджений за викрадення чужого майна. 15 лютого 1999 р. о 20-й годині Х. проник через відчинені двері у коридор одного з будинків у м. Чернівцях, звідки повторно таємно викрав взуття, належне Я., К. і М., вартістю відповідно 310, 120 і 300 грн., чим заподіяв потерпілим значну матеріальну шкоду[152]. У цьому випадку очевидно, що винний не просто схвалював настання наслідку у вигляді майнової шкоди і бажав власного збагачення за рахунок викраденого майна, але й також приклав певні зусилля для досягнення бажаного результату.
Необхідно враховувати, що злочини з формальною конструкцією об’єктивної сторони не припускають заподіяння наслідку. У цьому зв’язку злочинним у них є саме діяння, а шкода об’єкту настає автоматично з моменту його вчинення. На цій підставі у формальних злочинах вольова сторона прямого наміру характеризується лише бажанням вчинення суспільно небезпечної дії (бездіяльності). Так, вчиняючи погрозу вбивством (ст. 129 КК) суб’єкт усвідомлює, що виражаючи в словесній чи письмовій формі реальний намір убити потерпілого, він тим самим посягає на психічну недоторканість особи, і, не дивлячись на це, бажає вчинити зазначені дії.
Кваліфікація дій (бездіяльності) винного при вчиненні злочинів з прямим умислом залежить від спрямованості його наміру. У тому разі, якщо суб’єкт прагне до заподіяння певного суспільно небезпечного наслідку і, насамкінець, він настає, має місце закінчений злочин. Якщо ж з незалежних від винного обставин бажаний результат не настає, вчинене кваліфікується як замах.
Іншим видом розглядуваної форми вини є непрямий умисел. Відповідно до ч. 3 ст. 24 КК непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання.
Непрямий умисел за загальним правилом менш небезпечний і розповсюджений, ніж прямий. Це обумовлено тим, що винний не бажає настання суспільно небезпечних наслідків, що свідчить про його меншу антигромадську спрямованість. Разом з тим зазначений вид умислу має досить високий ступінь суспільної небезпеки, що свідчить про наявність у винного негативного ставлення до охоронюваних законом інтересів особи, суспільства і держави.
Інтелектуальний елемент непрямого умислу утворюють усвідомлення і передбачення. Усвідомлення при непрямому умислі, як і при прямому, характеризується здатністю особи розуміти фактичний характер і суспільну небезпеку вчинюваного нею злочинного діяння. Однак непрямий умисел, на відміну від прямого, характеризується передбаченням лише можливості настання суспільно небезпечного наслідку. Передбачення неминучості заподіяння шкоди, як зазначалося вище, виключає непрямий умисел, виступаючи характерною ознакою прямого умислу.
Вольовий елемент непрямого умислу характеризується двома ознаками: небажанням настання суспільно небезпечних наслідків і їхнім свідомим допущенням або байдужним до них відношенням.
Небажання настання суспільно небезпечних наслідків означає, що винний не прагне заподіяти шкоду і не докладає спеціальних зусиль, спрямованих на їх досягнення. Так, Т. постійно пиячив, часто сварився з дружиною і її двома синами, погрожував підпалити свій будинок. Під час чергової сварки він запропонував залишити будинок, а коли вони відмовились, взяв цеберку бензину і вилив на підлогу кухні біля плити. Від плити, що топилася, бензин загорівся, і вогонь охопив усе помешкання, де знаходилися люди. Дружина і син Юрій померли в лікарні від сильних опіків, а другий син і сам винний одержали незначні опіки. Суд дійшов висновку про відсутність у Т. умислу на вбивство і про винність його лише в умисному підпалі будинку, що спричинило людські жертви. Однак вища судова інстанція зазначила, що небажання в цьому випадку смерті потерпілих не виключає умисної вини підсудного. Всі обставини справи свідчать, що Т. усвідомлював суспільно небезпечний характер своїх дій і передбачав настання їх суспільно небезпечних наслідків. Коли Т. вилив біля плити, що топилася, бензин, він створив обстановку, що призвела до загибелі двох людей, і тим самим допустив можливість настання таких наслідків. А саме свідоме допущення наслідків виявилося в його байдужому ставленні до настання смерті. Отже, Т. вчинив вбивство з непрямим умислом.
В окремих випадках свідоме допущення суспільно небезпечних наслідків може виявитися в безпідставному розрахунку на їх ненастання. Воля особи ніби спрямована на недопущення наслідків свого діяння, проте розрахунок і надії її абстрактні, невиразні, ні на чому конкретному не ґрунтуються. Тут має місце так званий розрахунок на «навмання»[153].
Наступною ознакою вольового елемента розглядуваного виду умислу є свідоме допущення або байдуже ставлення винного до настання суспільно небезпечного наслідку. Свідоме допущення характеризується тим, що винний прагне досягнення певної мети, реалізація якої може спричинити настання додаткового суспільно небезпечного наслідку, можливість якого він свідомо приймає, бажаючи досягти певного результату. Наприклад, на ґрунті помсти вночі винний умисно підпалює будинок, у якому знаходяться сторонні люди. У цьому разі досягнення бажаної мети (знищення будинку) пов’язано з можливістю заподіяння суспільно небезпечного наслідку у вигляді смерті людей. Отже, у разі їх загибелі вчинене буде кваліфіковано як убивство з непрямим умислом.
Так, А. І. Рарог вважає, що свідоме допущення охоплює випадки, коли винний одночасно викликає своїми діями ланцюг подій і свідомо, тобто осмислено допускає об’єктивний розвиток викликаних ним подій і настання суспільно небезпечних наслідків. При такому ставленні виявляється зміст волі, досить близький за своєю психологічною сутністю до бажання[154].
Байдуже ставлення до настання наслідку припускає, що воля винного займає стосовно можливості заподіяння шкоди нейтральну позицію, йому «все рівно» настануть вона чи ні. Наприклад, особа з хуліганських мотивів сильно б’є потерпілого сокирою по голові. У цьому випадку вона усвідомлює, що внаслідок зазначених дій може настати смерть. Однак її воля щодо цього наслідку має пасивний характер, оскільки йому байдуже до того, що трапиться з потерпілим після вчинення суспільно небезпечного діяння.
Слід також враховувати, що непрямий умисел менш розповсюджений порівняно з прямим. Цей вид умислу не може мати місце при вчиненні злочинів з формальною конструкцією об’єктивної сторони, а також на стадії незакінченого злочину (як готування, так і замаху). Однак, М. Й. Коржанський не виключає можливості вчинення деяких злочинів з так званим формальним складом з непрямим умислом. Так, він зазначає, що не можна виключити побічного умислу при вчиненні злочинів, передбачених статтями 70 КК (ст. 201 КК 2001 р.) (контрабанда), 186 КК (ст. 396 КК 2001 р.) (приховування злочинів) та деяких інших, що мають «формальний» склад злочину[155].
Непрямий умисел також не може мати місце на стадії незакінченого злочину (готування до злочину та замаху на злочин). Так, Пленум Верховного Суду України в абз. 2 п. 4 Постанови «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» зазначив, що замах на злочин може бути вчинено лише з прямим умислом (коли особа усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачає його суспільно небезпечні наслідки і бажає їх настання)[156].
Співвідношення прямого і непрямого умислу. Розглянуті види умислу є різновидами однієї форми вини, завдяки чому між ними існує багато спільного. У той же час вони мають істотні розходження, що дозволяють чітко їх розмежувати. По-перше, слід взяти до уваги інтелектуальний елемент. При вчиненні злочину з прямим умислом винний передбачає як можливість, так і неминучість настання суспільно небезпечного наслідку, у той час як непрямий умисел характеризується передбаченням лише можливості заподіяння шкоди. Однак основна відмінність зазначених видів умислу полягає у вольовому елементі. Прямий умисел припускає бажання настання суспільно небезпечного наслідку. На відміну від цього, при непрямому умислі винний не бажає і свідомо допускає його заподіяння або байдуже до нього ставиться.
Істотні розходження є й в правилах кваліфікації злочинних діянь, вчинених із прямим і непрямим умислом. При прямому умислі кваліфікація здійснюється залежно від спрямованості наміру винного. У разі вчинення злочину з непрямим умислом, вчинене кваліфікується залежно від наслідків, що фактично настали.
Пленум Верховного Суду України в п. 22 постанови від 7 лютого 2003 року № 2 вказав, що питання про умисел необхідно вирішувати виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого діяння, зокрема, враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного і потерпілого, що передувала події, їх стосунки[157].