Будь-яка осмислена поведінка людини є мотивованою і спрямованою на досягнення певної мети. Завдяки цьому правильна юридична оцінка вчиненого неможлива без урахування мотивів і мети, якими керувався винний, вчиняючи злочинне посягання.
Мотив – усвідомлена або неусвідомлена спонука внутрішнього характеру, що рухає людиною і посуває її до вчинення певного діяння.
Сучасна психологія виходить з того постулату, що будь-яка усвідомлена поведінка людини, у тому числі й злочинна, є мотивованою і цілеспрямованою. Безмотивною може бути лише поведінка неосудних або явно малолітніх суб’єктів, які не усвідомлюють фактичного характеру вчинюваних ними дій.
Чинником самого мотиву є потреби людини, її емоції, почуття тощо. Мотив може бути благородним – вираженим у формі любові, совісності, жалю, співпереживання, доброзичливості, щирості, душевності, сердечності тощо. Мотиви можуть бути й неблагородні: ненависть і помста, злість і ревнощі, корисливість і заздрість, презирство і жорстокість тощо. Мотиви злочину – це найчастіше такі їх психологічні різновиди, як помста, жорстокість та жадібність.
Мотив злочину – це усвідомлена спонука особи, яка викликала у неї намір вчинити злочин. Мотив є обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони складу злочину у тому разі, якщо він безпосередньо вказаний у диспозиції кримінально-правової норми. Наприклад, однією з обов’язкових ознак суб’єктивної сторони складу злочину, передбаченого статтею 364 КК, є наявність корисливих мотивів. Зазначений мотив виразно простежується у складі злочинів, що описані у ст. 368 та ст. 222 КК. У деяких статтях КК мотив визначено як ознаку, що надає злочину кваліфікованого виду (ч. 2 ст. 183, пункти 6, 11 ст. 115, ч. 2 ст. 375 КК тощо). У деяких випадках мотив злочину випливає із змісту диспозиції КК, і у цьому разі він має важливе значення при встановленні складу злочину та форми вини. Наприклад, такі злочини, як викрадення майна (статті 185-189 КК), одержання хабара (ст. 368 КК) вчиняються з корисливих мотивів, хоча вони і не вказані у відповідних статтях КК. Неретельність у встановленні мотиву злочину нерідко призводить до помилок під час його кваліфікації.
Так, у справі Б. Р. та М. судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду України у своїй ухвалі вказала, що суд першої інстанції допустив помилку при встановленні мотиву злочину і невірно кваліфікував дії засудженого за ч. 2 ст. 296. 5 вересня 1998 р. М. охороняв поле з капустою, поряд із яким знаходилося поле, де було скошено кукурудзу. На цьому полі ще були залишки кукурудзи, які планувалося зібрати протягом двох наступних днів. Саме на це поле заїхав мотоциклом Б. М. і став збирати качани кукурудзи в порожні мішки, які привіз із собою. М. і Б. Р. (останній планував працевлаштуватися охоронцем у це КСП і з цього приводу після бесіди з керівником підприємства завітав до М.) вирішили затримати Б. Д. як особу, що могла вчинити крадіжку колективного майна. Під час затримання засуджені почали його бити, чим заподіяли тілесні ушкодження, і в такому стані доставили мотоциклом до контори КСП, де інші особи викликали швидку допомогу. Таким чином, фактично Б. Р. і М. заподіяли тілесні ушкодження Б. Д. не з хуліганських мотивів, а на ґрунті стосунків, які виникли під час його затримання. Тому судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду України перекваліфікувала дії Б. Р. і М. із ч. 2 ст. 206 (296 КК 2001 р.) на ст. 102 КК (122 КК 2001 р.)[167].
У тому разі, якщо мотив злочину є обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони певного складу злочину, він впливає на кваліфікацію самого злочинного діяння. Якщо мотив злочину не викладений у конкретній нормі ЗКВ або не випливає безпосередньо з його змісту, тоді він не має значення для кваліфікації складу злочину, але враховується судом відповідно до ст. 66 і ст. 67 КК при призначенні покарання. ПВСУ у постанові від 25.12.1992 р. № 12 «Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності» звернув увагу судів на те, що «оскільки корисливий мотив є обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони складів злочинів, передбачених статтями 140–144 КК (ст.ст. 185–187, 189, 190 КК 2001 року), посилання у вироку на цю обставину як на таку, що обтяжує покарання, не допускається. Не можна також враховувати як обтяжуючі ті обставини, які враховані як кваліфікуючі ознаки при кваліфікації дій винної особи»[168].
Мета злочину – це бажання особи, яка вчиняє суспільно небезпечне діяння, досягти певних шкідливих наслідків. Вона є характерною ознакою умисних злочинів, що вчиняються з прямим умислом.
Визначити, які конкретні злочинні наслідки своїх дій передбачав винний та бажав їх настання, можливо лише при ретельному аналізі складу вчиненого злочину та виявленні його елементів і всіх обставин справи. Порушення цієї вимоги породжує серйозні помилки щодо кваліфікації злочину.
Так, Д. було засуджено за п. 7 ч. 2 ст. 115 КК за вбивство з хуліганських мотивів свого тестя Л. Проте ретельний аналіз всіх обставин справи, зроблений судовою колегією Верховного Суду України, привів до висновку, що Д. не ставив за мету вчинити вбивство Л., а заподіяв йому на ґрунті особистих взаємовідносин тілесне ушкодження, яке спричинило гостру втрату крові, внаслідок чого сталася смерть Л. Враховуючи це, колегія змінила вирок суду щодо Д. і перекваліфікувала його дії з п. 7 ч. 2 ст. 115 на ч. 2 статті 121 КК.
Мета є обов’язковою ознакою складу злочину лише тоді, коли вона прямо передбачена у диспозиції норми КК, і таким чином є обов’язковою (конструктивною) ознакою складу злочину. Це означає, що відповідальність за законом настає лише за такі дії, які вчиняються з вказаною в ньому метою. Наприклад, за статтею 113 КК «Диверсія» вчинення вибухів, підпалів або інших дій, спрямованих на масове знищення людей, заподіяння тілесних ушкоджень чи іншої шкоди їх здоров’ю, на зруйнування або пошкодження об’єктів, які мають важливе народногосподарське чи оборонне значення, а також вчинення дій, спрямованих на радіоактивне забруднення, масове отруєння, поширення епідемій, епізоотій чи епіфітотій, визнається злочином проти основ національної безпеки, коли воно вчинене з метою ослаблення держави. Склад розбою буде таким лише у разі, якщо напад на потерпілого вчинено з метою заволодіти чужим майном (ст. 187 КК). В окремих складах злочинів мета вказана як ознака, що надає такому злочину кваліфікованого виду. Наприклад, умисне вбивство, вчинене з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення (п. 9 ч. 2 ст. 115 КК), віднесено в законі до умисного вбивства при обтяжуючих обставинах. Деякі умисні злочини, відповідно до своєї законодавчої конструкції, можуть бути вчинені лише за наявності спеціальної мети. Наприклад, викрадення чужого майна (статті 185–189 КК) вчиняється з метою обертання такого майна на свою або іншої особи користь.
Емоційний стан є ознакою суб’єктивної сторони складу злочину[169], хоча в деяких джерелах про нього взагалі не згадують[170].
Емоційний стан особи в момент вчинення злочину має складну внутрішню природу. Емоційний стан особи, яка вчинила злочин – це особливий юридично значущий психологічний стан особи, який впливаючи на її волю і свідомість, взаємодіє із ознаками складу злочину (насамперед суб’єктивною стороною), і визначає таким чином особливості кримінально-правової оцінки діяння, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК України, а також впливає на вирішення питань, пов’язаних із індивідуалізацією покарання[171].
До структури емоційного стану особи входять такі елементи: 1) емоція, як основа чи первинний модуль емоційного стану особи. Із основ психології відомо, що емоції є однією з невід’ємних сторін психічної діяльності людини. Так, емоцією визнається реакція індивіда на ті ситуації, до яких індивід не може водночас адаптуватися, і значення її переважно функціональне[172], тобто, це особливі внутрішні почуття (хвилювання) особи під час вчинення злочину (гнів, страх, помста, жалість тощо). Емоції суттєво впливають на поведінку людини, тому в деяких випадках набувають юридичного значення; 2) обставини, в зв’язку з чим виникає така емоція. Законодавець вказує на такі обставини, що мають кримінально-правове значення: протизаконне насильство, систематичне знущання або тяжка образа з боку потерпілого; 3) реакція особи (емоційна розрядка) на обставини, які викликали у особи цей стан.
Так, для окремих злочинів обов’язковою ознакою є їх вчинення у стані сильного душевного хвилювання (афекту). Зокрема, це стосується умисного вбивства, вчиненого в стані сильного душевного хвилювання (ст. 116 КК), а також умисного тяжкого тілесного ушкодження, заподіяного у стані сильного душевного хвилювання (ст. 123 КК). Це пов’язано, насамперед, з тим, що такий стан виникає під впливом на психіку особи сильного зовнішнього подразника, і пов’язаний з виникненням у корі головного мозку зворотних процесів, що поєднані з порушенням функцій збудження та гальмування. При афекті у особи суттєво звужується свідома сфера психічної діяльності, а також здатність контролювати свої вчинки.
У всіх інших випадках емоції не впливають на кваліфікацію вчиненого, але повинні враховуватися судом при призначенні покарання. Так, відповідно до п. 7 ст. 66 КК, вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого, визнається обставиною, яка пом’якшує покарання[173].